БУДІВНИЦТВО
1
Десь у пустелі Плато Колорадо, 2 липня 1996 року
— Гей, Джошуа! Тебе кличе Містер Хартер. Іди до нього швидко — сам знаєш, що буде, якщо запізнишся.
— Добре. А ти тим часом перенеси ті плити, поки я ходжу.
День був неймовірно спекотний. Сьогодні Джошуа трохи запізнився, але не настільки, щоб отримати зауваження особисто від містера Хартера. Тож, на його думку, несподіваний виклик мав зовсім іншу причину.
Він підійшов до будівельного фургончика і постукав у двері. Приглушений голос зсередини наказав увійти. Джошуа повільно повернув ручку й зайшов.
— Вітаю, містере Хартере. Мені сказали, що ви мене кликали.
— Вітаю, Джошуа. Так, кликав. Сідай, у мене для тебе важлива новина. І, на жаль, неприємна.
Містер Хартер зробив паузу й подивився у вікно.
— Як тобі відомо, будівництво цього великого й амбітного проекту триває вже п'ять років. За цей час змінилося багато: і в технологіях, і в планах завершення.
Джошуа вже здогадувався, про що йтиметься, але не став перебивати.
— За ці п'ять років, на жаль, трапилося надто багато нещасних випадків. Деякі з них — моторошні. Саме через це керівництво почало сумніватися в доцільності продовження. Сьогодні вранці я отримав повідомлення: якщо ми не завершимо проект протягом наступних двох років, цю споруду просто закинуть. І вона так і стоятиме серед безкрайньої пустелі Плато Колорадо.
Ця новина приголомшила Джошуа. Не саме повідомлення про смерті — такі випадки, на жаль, трапляються часто. Але те, що на завершення залишилося лише два роки — ось що змусило його похолонути.
— Містере Хартере, чесно кажучи, це звучить як поганий жарт...
Але втомлене, розчароване обличчя його керівника промовляло саме за себе — тут було не до жартів.
— С... сер... — вимовив Джошуа, вже помітно схвильований. — Я мушу сказати, боюся, що ця будівля й справді так і залишиться посеред пустелі.
Містер Хартер вибухнув:
— Що!? Невже немає способу пришвидшити будівництво? Ти хоч уявляєш, скільки це все мені коштувало!? Скільки часу, нервів і грошей я витратив, щоб затвердити й ввести цей об'єкт в експлуатацію!?
— Є... один варіант. Але я не раджу ним користуватись, — тихо промовив Джошуа.
— Який би він не був — цей твій "варіант, яким не радив би користуватись" — зроби все можливе. Щоб через два роки ми розпочали те, що запланували. Домовились?
Джошуа подумки вже бачив себе десь на Гаваях — відпочиваючого на гроші, зароблені на цьому проєкті. Але потім глянув на змученого містера Хартера, що витратив, мабуть, не один мільйон доларів на будівлю, яку тепер хочуть закинути. Він знав Хартера досить давно. Той був щедрим — приносив дорогий алкоголь і подарунки на корпоративи, святкував разом з працівниками.
Но він точно не був із тих, хто дозволить закопати мільйони просто в піски пустелі.
Джошуа подумав, що його задум справді може спрацювати. Він кивнув і потиснув руку.
— Ти зможеш це зробити, — впевнено мовив містер Хартер.
І Джошуа не мав у цьому сумніву.
2
Десь у пустелі Плато Колорадо, 21 серпня 1997 року
— Агов, Крісе! — вигукнув Джошуа. — Як щодо того, щоб піднятися на двісті сьомий поверх і провести мені невеликий звіт?
— Нема проблем. Ходи за мною.
Кріс провів Джошуа до невеликого будівельного ліфта, встановленого на зовнішній стороні будівлі.
— Стережися таких ліфтів, якщо ти не на роботі, — кинув Кріс і розсміявся.
Джошуа не злякався цієї дурнуватої жарти. Він знав, що Кріс часто любить невдало жартувати — нерідко й на непристойні теми. Вони якраз проїхали половину висоти, коли раптом у ліфті щось гучно тріснуло.
— Не зважай на цей тріскіт, — мовив Кріс. — Воно чомусь постійно так.
І тут Джошуа вперше відчув, як його план із пришвидшеного будівництва може позначитись на безпеці працівників. Ліфт, який за нормами мав би монтуватися кілька тижнів, тут установили за кілька днів.
Вони дісталися двісті сьомого поверху й вийшли з маленького, доволі ненадійного ліфта.
— Давай, виходь з цього проклятого ліфта... — мовив Кріс.
Джошуа не став сперечатися. Йому з самого початку здавалося, що краще було б піднятися власними ногами, ніж випробовувати долю на цій трясучці. Хоча двісті сім поверхів — це не жарти.
— Ну от, ми на місці. Як тобі, Джошуа? Сподіваюся, ти не боїшся висоти.
Конструкція виглядала доволі стійкою і надійною — зважаючи на те, що на її повне зведення потрібно було значно більше ніж сім років.
— Виглядає дуже якісно. Як вам вдалося так наблизитися до завершення?
— І сам не уявляю, — усміхнувся Кріс. — Ще трохи — і розпочнеться те, для чого ми це насправді будуємо. Сподіваюся, все не впаде нам на голови.
— Не впаде, запевняю тебе. Якщо воно досі стоїть, а ми стоїмо в ньому.
— От у тому кутку буде лампа аварійного освітлення. І в тому кінці також. Приблизно. Може трохи не там. Ми ще плануємо розмістити відділки аварійних служб на сім поверхів нижче. А ще: щойно добудовуємо поверх — одразу склимо, фарбуємо фасад і внутрішні стіни, щоб більше до нього не повертатись.
На одному поверсі планується розмістити приблизно 36 квартир.
— Крісе чому в тебе постійно все приблизно? Це нервує.
— Не знаю друже. Це просто звичка, не звертай уваги.
— Я планую закінчити через рік. Думаю, мій план працює, якщо ви вже більше половини збудували.
— Ага, думаю, у тебе як завжди все працює.
3
Десь у пустелі Плато Колорадо, 9 вересня 1998 року.
Цей день для Джошуа особливо нічим не відрізнявся від інших днів його роботи на цьому об'єкті. Проте було дещо, що змушувало його йти на роботу щасливим. Це був останній день будівництва проекту. Вони все ж змогли завершити його у термін, який керівництво несподівано поставило два роки тому.
Джошуа радісно підійшов до будівельного фургончика містера Хартера. Постукав, почекав три секунди і зайшов усередину, мов п'ятирічний хлопчик до магазину цукерок.
— Вітаю, містере Хартере. Напевно, ви як ніхто знаєте, який сьогодні день.
— Вітаю, Джошуа. Звісно знаю. Ти що, мене за дурня маєш?
Містер Хартер виглядав найщасливішим чоловіком у світі. Але сьогодні він був одягнений у строгий чорний костюм, чорну сорочку та краватку, темну, як космос. Такий вигляд дещо вразив Джошуа. Містер Хартер ніколи не вдягався так офіційно, тим паче Джошуа не очікував такого в день завершення, мабуть, найтехнологічнішого й найамбітнішого проекту під його керівництвом.
— Містере Хартер, чому ви так одягнені? Хіба не сьогодні закінчується будівництво? Чи я щось плутаю?
— Ні, синку, все правильно. Але я вдягнувся так, бо, яким би щасливим не був цей день, мені прикро усвідомлювати, що я більше ніколи не зможу приїхати сюди, до цієї пустелі, щоб випити кави з пончиком і помилуватися краєвидами.
Джошуа не знав не лише про те, що у шухляді містера Хартера завжди лежала зайва коробка пончиків, а й що сам Хартер щиро любив милуватися цією клятою пустелею.
— Ну, ви, мабуть, маєте рацію. Починаючи з кінця робочого дня, сюди більше ніхто ніколи не повинен приїжджати. І сер, дозвольте перейти ближче до теми. Сьогодні зранку я отримав від вас повідомлення з проханням одразу прийти сюди, щойно ступлю на територію об'єкта.
— Так, але це ж ти сам спитав про мій одяг.
Містер Хартер трохи прокашлявся і почав:
— Як ти вже знаєш, цей день — новий початок для всіх нас. Ми плідно працювали, щоб одного дня весь світ подякував нам за це. Наша праця не лише важка, але й важлива для жителів США та інших країн. Але ще рано підводити підсумки — вважай це лише початком нової тяжкої праці.
Після того, як почнеться те, для чого ми цей проект і будували, працівники мають дотримуватись чітких правил. Це як служба в армії — виконуєш наказ без зайвих питань.
Через місяць-півтора ми будемо шукати нових працівників, можливо ще через кілька місяців — проводити екскурсії для майбутніх "тестувальників". І зрештою почнемо "випробування".
Джошуа мало не розплакався — промова справді зворушила його. Але питань не виникло: він уже здогадувався, що його робота завершена. Тепер він точно міг переїхати жити на Гаваї. Його зарплати вистачить на безтурботне життя до кінця днів, а разом із нею — і мовчанка про те, чим він тут займався сім років.
ПРЕЗЕНТАЦІЯ
1
Батько Джейса, як завжди, сидів у його улюбленому кріслі, яке вже давно треба було віднести на звалище або віддати бездомним. Він дивився маленький двадцяти дюймовий Sony Trinitron о дев'ятій вечора з банкою пива в руці — як він це завжди робив.
Кімната, де так любив проводити час його батько, можливо, залежний від алкоголю, була невелика. Але сміття, плями на стінах, полущені шпалери — усе це нагадувало Джейсу, що крім невеликого телевізора та дешевого пива, його батько більше нічого не міг собі дозволити.
Але батько Джейса, треба сказати, дуже пасував до незвичайного інтер'єру замурзаної кімнати. Рой — так звали батька Джейса — був одягнений в уже далеко не білу майку з сірими трусами. На майці було декілька дірок і плям від пива, а на трусах були нитки. Це ті, які, якщо не відрізати, а потягнути, розпускають шви, що неодноразово робив батько.
Джейс пройшов повз телевізор на кухню, що змусило Роя гаркнути на свого сина, щоб він забирався звідси. Джейс не здивувався поведінці батька, він знав, що Рой здатен не більше, ніж просто гаркнути, щоб він відійшов від телевізора.
Авжеж, Джейс не міг пробачати батьку його ставлення і до мами, і до нього самого. Але що вдієш — друзів у нього було не багато, тому втекти від цієї "сім'ї" йому не було куди.
Джейс повільно, навіть втомлено, зайшов до їхньої крихітної жовтуватої від жиру кухні. Мама стояла в блакитному халаті поверх сірої футболки, на якій був чорний напис "ніколи не здавайся". Як іронічно, подумав Джейс.
Ввійшовши до кухні, Джейс вже почув запах смаженої курки. Але все одно спитав маму, що в них на вечерю. Мама повернулася, як залякана, дуже різко, немов не знала, що на кухні ще хтось є крім неї.