Літо. Крим. Любава

Пролог

Іноді все починається із запаху. Зі старого альбому, що раптом випав із полиці, розсипаючи торкнуті часом світлини. Зі знімка, де дівчинка з білосніжною Умкою на руках сміється на тлі безкрайнього моря, а її обличчя осяяне сонцем. Або — з маленької, потьмянілої монетки, випадково знайденої на дні старої скриньки… такої ж, як та, що її колись кинули в хвилі з надією повернутися.

У кожного дорослого є те особливе літо, яке живе в ньому назавжди, дихає спогадами й зігріває душу. Літо, коли світ здавався більшим і яскравішим, коли пісок був гарячішим, ніж будь-коли, а кожна пригода — справжньою, наче жива казка.

Для Любаші таким літом став Крим, далекі 1980-ті роки. Маленьке селище Приморське. Пляжі з піском, схожим на розсипане золото, що іскриться під сонцем. Мушлі, які прикладаєш до вуха, і вони шепочуть стародавні легенди про мореплавців та русалок. Люди, які будують мрії з металу, дощок і віри у краще майбутнє. І маленька дівчинка, яка ще не знає, що це літо змінить її назавжди, залишивши глибокий слід у її душі.

Ця історія — не тільки про море, що стало колискою її пригод. Вона про пам'ять, яка пахне полуницею з бабусиного варення, бензином від старенької "Ниви", свіжістю кримського дощу, що так несподівано налітав на берег. Про перші страхи, які довелося подолати, першу сміливість, що вивела за межі звичного, і першу відповідальність, яка зробила її дорослішою. Про Любашу. Про базу відпочинку "Любава", що стала її літнім домом. І про Крим, який ми всі любили, любимо і де обов'язково будемо знову!

Розділ 1. МРІЇ ТА ЗОЛОТИЙ ПІСОК

Квітень тільки-но розгорнув свої перші теплі дні, коли в квартирі на третьому поверсі панувало якесь особливе пожвавлення. У коридорі стояла розкрита валіза, біля неї — купка акуратно складених сорочок, рулетка, олівець і креслення, згорнуті в тубус. Тато Володимир — архітектор, збирався в поїздку. Цього разу — надовго.

— Татку, а куди ти їдеш? — спитала Любаша, вмостившись на підлокітнику старого крісла. Вона вже давно стежила за його зборами, але чекала зручного моменту поставити головне питання.

— До Криму, доню. Є там таке містечко — Феодосія. А ще далі — селище Приморське. Ось там ми будемо будувати базу відпочинку. Для наших заводчан. Щоб могли літом не тільки на городах копатися, а й на морі трохи побути.

— А яке воно, те Приморське?

Тато замислився, усміхнувся й сказав:

— Там пісок — мов золото. Мілкий-мілкий, береш у долоню — а він тече, як жовта вода. А море — синє, тепле. Там ще чайки кричать, а на ринку — персики солодкі й краби іноді трапляються.

Любаша аж замріялася, уявивши, як цей золотий пісок протікає крізь її пальці, а тепле синє море лагідно лоскоче ноги. Вона миттєво побачила себе, як ловить тих крабів, і тихенько хихикнула.

— А я... а я можу з тобою? — несміливо запитала Любаша, боячись почути "ні", але її очі вже сяяли від надії.

Тато Володимир погладив доньку по голові.

— Знаєш, Любашо, я вже й сам про це думав. Ми з керівництвом вирішили: хлопці працюють краще, коли сім'я поруч. Облаштуємо вагончики, літню кухню — будете жити по-людськи. Тож так, ти поїдеш! Але не зразу — спочатку ми все підготуємо, а потім, як почнуться канікули, приїдеш і побачиш усе на власні очі. Це буде наша велика пригода!

Любаша аж підскочила на кріслі. Її обличчя засяяло. Крим! Море! Золотий пісок! Вона вже уявляла, як біжить по теплому піску, а чайки кричать над головою, і з нетерпінням чекала літа.

На цей момент з кухні визирнула мама Світлана — стримана, з красивими зеленими очима, довгими білими локонами, яка до цього лише краєм вуха слухала їхню розмову. Вона витерла руки об кухонний рушник.

— І як ти собі це уявляєш, Володю? — у її голосі чулися нотки занепокоєння, змішані з легкою іронією. — Ти будеш працювати, креслення свої вимірювати, а вона там сама собі надана? Вона ж іще дитина! Хто за нею дивитися буде? Чи, може, ти їй каску будівельну купиш і віддаси шпателя?

Батько Володимир спокійно, але твердо посміхнувся.

— А ти хочеш, щоб вона все життя сиділа в тебе за спідницею? — відповів він, підморгнувши Любаші. — Вона вже дорослішає. Треба, щоб вона пізнавала світ, бачила щось, крім свого міста. Робила свої відкриття. Завела друзів. Та й не одна вона там буде, Світлано. Поїдуть і діти інших наших хлопців. Будуть там бігати табунами, як ті морські коники.

Раптом з-під столу, де, здавалося, ще секунду тому була лише тиша, вискочила маленька біла болонка на ім'я Умка. Вона була схожа на пухнасту кульку, що рухається на чотирьох лапках, а її очі-ґудзики блищали від надмірної цікавості. Почувши жваві голоси, Умка миттю опинилася біля валізи, обнюхала її з усіх боків, а потім, задерши свою кумедну мордочку, гавкнула тоненьким, дзвінким "гав!", ніби теж вимагала пояснень, куди це її господар збирається. Потім вона стрибнула на купу сорочок, згорнулася клубочком і так важко зітхнула, що, здавалося, вся її маленька пухнаста душа сумувала за майбутньою розлукою.

Любаша, не звертаючи уваги на батьківську суперечку, яка вмить здалася їй такою неважливою на тлі майбутньої подорожі, зірвалась з місця. Вона швидко поцілувала тата в шорстку щоку, від якої пахло одеколоном, а потім ніжно почухала Умку за вушком. "Ми поїдемо разом, Умочко, обов'язково!" — прошепотіла вона песику. Потім, повна нових планів, побігла діставати щоденник і зошити. Домашня робота чекала. Тепер у неї була мета — скоріше закінчити цей навчальний рік, щоб мчати до золотого піску Криму. Вона вже не могла дочекатися.

Розділ 2. ШКОЛО — ПРОЩАВАЙ, ПРИГОДИ — ПРИВІТ!

Увесь квітень і травень Любаша жила тихою, але впертою рішучістю. Поки її подружки стрибали в "резинки" на подвір'ї, дзвінко сміючись, їздили на велосипедах до сусіднього парку або жваво розглядали нові жуйки із заморськими вкладишами, вона сиділа вдома — над підручниками, зошитами та словниками. Мрію треба було заслужити, і Любаша знала це як ніхто інший. Кожна правильно розв'язана вправа з математики наближала її до Феодосії. Кожне занотоване правило з української мови додавало ще жменю золотого піску в її уявну долоню, який так і намагався вислизнути крізь пальці. Вона навіть вигадала для себе особливу систему винагород: за кожну бездоганно виконану задачу дозволяла собі рівно хвилину помріяти про море, дивлячись у вікно на гілки дерев, що саме вкривалися свіжою зеленню та першим цвітом.

Одного дня, коли завдання вже геть не лізли в голову, вона вирішила провітритися і пішла до бібліотеки. Запах старих книг, змішаний з ароматом пилу, завжди її приваблював. Там, між високими, аж до стелі, стелажами, вона випадково натрапила на тонку, трохи пожовклу книжечку — "Легенди Криму". І пропала — закохалася з першого ж рядка.

Виявилося, Крим був не просто курортом із піском і крабами, як розповідав тато. Він був стародавньою, чарівною землею героїв і духів, овіяною таємницями. Там, на величних скелях, колись сиділи грецькі боги, спостерігаючи за світом, а в густих лісах ховалися від людського ока добрі й лукаві духи. Один із міфів розповідав про прекрасну дівчину, яка кинулася в море, чекаючи на свого коханого, і з того часу вода в тій бухті має дивовижний сріблястий відблиск. Інший — про мудру сову, що жила в горах і передбачала майбутнє тим, хто зуміє її знайти. Любаша читала ці легенди, як заклинання, відчуваючи, як кожне слово проникає глибоко в душу. Іноді їй здавалося, що ці істоти досі живуть зовсім поруч — у посірілому від часу камінні, у шумних морських хвилях, у шепоті степового вітру. І якщо дуже-дуже захочеш і будеш уважною, то обов'язково їх зустрінеш.

Її власні кримські спогади тепер оживали, набуваючи нових, яскравих барв. Вона пам'ятала запах солонуватого повітря, пальми, що махали широким листям, і той пляж у Коктебелі, де колись знайшла дивну рожеву мушлю, схожу на мініатюрне вухо русалки. Але в Феодосії вона ще ніколи не була. І це додавало майбутньому подорожі таємничого, незвіданого блиску.

— Цього разу все буде інакше, — прошепотіла вона якось увечері, дивлячись у вікно, звідки вже віяло першими, ще невпевненими, але такими щедрими ароматами літа. — Цього разу я не просто поїду на море. Я відкрию всі його таємниці…

Нарешті настав день останнього дзвоника. У школі стояв звичний передлітній гомін, змішаний із дзвінким сміхом і радісними вигуками. На подвір'ї гриміло "Нехай завжди буде сонце" з радіоприймача "Океан" — на всю округу, здавалося, на весь квартал. Любаша стояла в шерензі, міцно тримаючи гвоздики, загорнуті зранку мамою в мокрий рушник щоб не зів'яли, і нишком поправляла бант подрузі, в якої він з'їхав набік ще під час ходи. Хтось із хлопців старанно натяг святкову краватку, яка одразу перекосилась — і він весь ранок поправляв її, не підозрюючи, що краватка вже давно переможця визначила.

Коли черга дійшла до вручення похвальних грамот, завуч Іван Сергійович, чоловік із добрими очима і завжди бездоганно випрасуваним костюмом, поважно глянув на п'ятий клас і урочисто промовив:

— А ось і наша Любаша з 5-Б класу! Старанна, розумниця, активна учасниця майже всіх шкільних заходів. Вона навіть зіграла найдобрішу та найвеселішу Бабу-Ягу у шкільній виставі до Нового року! Справжній талант!

Любаша зашарілася до кінчиків вух, відчуваючи, як щоки пашать, але десь усередині зацвіла тепла, ніжна гордість. Баба-Яга була її коронною роллю, і вона дуже старалася зробити її невимушеною, щоб малеча не боялася!

Після урочистостей діти ще довго фотографувалися біля клумб, передаючи з рук у руки "Смену" і "ФЕД", хрустіли вафлями і смакували пломбіром, що швидко танув на сонці. А мама Світлана вже чекала біля шкільної брами, про всяк випадок тримаючи в руках парасольку, хоча дощу й близько не передбачалося.

Удома на кухні, де пахло щойно звареним компотом із сухофруктів та свіжою випічкою, мама сказала:

— Сідай, Любасю, поговоримо. По-справжньому.

Любаша, відчуваючи важливість моменту, акуратно зняла білі банти з хвостиків, які вже геть розстріпалися від спеки, і слухняно сіла за стіл. Мама тим часом витерла руки об вишитий рушник і, нахилившись, поглянула доньці прямо в очі, дуже серйозно:

— Я дозволяю тобі їхати до батька.