На південному сході України, яка на момент цієї історії ще була Українською РСР, за сімома полями, вісьмома горбами та однією розбитою ґрунтовкою, що пам'ятала ще часи, коли на Схід ходили чумаки, розкинувся Хутір Бугайлівка. Тут життя текло повільно, як густий мед, а найбільшою подією за останнє десятиліття була, мабуть, поява кольорового телевізора у голови сільради.
Але одного серпневого ранку, коли марево вже почало дрижати над стернею, тишу Хутора розірвав хрипкий надсадний звук. Здіймаючи стовпи рудого курява, у село вповз старий службовий УАЗ-469 — обшарпаний "бобик", що бачив кращі часи ще за Хрущова. Він чхав сизим димом і брязкав залізом на кожній вибоїні. На його бічних дверцятах, крізь товстий шар пилу, ледь проглядав вицвілий напис: "ГЕОДЕЗІЯ", ніби тавро якоїсь далекої, незрозумілої хуторянам цивілізації
Це були Петро та Микола, інженери-геодезисти з обласного центру. Вони прибули сюди з "Великим Державним Завданням" — плануванням нової об'їзної траси. Петро — старший, досвідчений чоловік із цинічним блиском в очах та картою, пошарпаною, наче старий рушник, із написом "СХЕМА". Він знав усі лазівки в законах і вмів дивитися на світ крізь призму власної вигоди. Для нього кожне відрядження було лише черговим способом пожити за казенний (або чужий) рахунок. Микола — молодий, сором'язливий юнак, який лише кілька місяців тому отримав диплом інженера. Він тільки-но закінчив інститут і приїхав у Бугайлівку "набиратися досвіду". Його совість була, здавалося, єдиною робочою частиною його організму, що ще не встигла вкритися пилом службового цинізму. Микола щиро вірив у креслення та державні стандарти, тому кожна брехня Петра відгукувалася в ньому гучним червоним рум'янцем на щоках.
— Ну от, Миколо, прибули, — Петро заглушив мотор і кинув короткий погляд на похилену табличку: "Хутір Бугайлівка", де знизу хтось від руки жирно дописав: "Краща горілка у діда Грицька".
— Село глухе, люди прості. Нам би тільки все якось обміряти — і гайда назад у місто. Добре, що хоч відрядження з добовими вибили, інакше б загнулися тут з голоду.
Микола розгублено озирнувся на хати, що по самі стріхи потонули у розрослих виноградниках.
— Та ти впевнений, що це тут? Карта ж...
— Карта не бреше! — обірвав Петро. Він витягнув пожмаканий аркуш і підняв його до неба, намагаючись спіймати сонячний промінь крізь цупкий папір. —Хоча... може, і прибріхує трохи… Але хто ж ту карту читав, коли її ще чи то прадід малював, чи то в управлінні на кавовій гущі гадали?
Він виліз із кабіни, а за ним, охаючи, виповз і напарник.
— А де ж нам тут заночувати? — знову заскиглив Микола, витираючи спітніле чоло замазученою в мастилі рукою. — Я ж тобі казав, що тут готелів нема! Нам тут світить хіба що ніч у стогу сіна та черствий сухар на двох. Ти глянь — ні стовпа з дротами, ні телефону-автомата, щоб бодай у контору відсемафорити. Тиша така, що живіт бурчить гучніше, ніж наш "бобик" на підйомі. Може… підемо до голови? Він тут і цар, і офіційна влада. А влада, як не крути, мусить знати, де в цій пустелі можна приткнутися, щоб не з'їли комарі. Хай бодай кудись нас визначить, бо я ще трохи — і сам на цій карті ляжу, як геодезична відмітка.
— Ні в якому разі! — Петро аж руками сплеснув. — Голова — він же як побачить міських, одразу в думках галочку поставить: "О! Приїхали "жирні гуси"! Треба з них щось вициганити". А що ми йому дамо? Мої стоптані кирзачі чи твою вроджену скромність? Крім того, він же нас контролем задушить! Допитуватиметься щоранку: "Ну, як справи? Скільки реперів забили?". І нам кожного дня, чуєш… — він різко смикнув Миколу за рукав, — кожного божого дня доведеться справді щось робити! А це вже ні, брате. Ми у відрядженні, а не на галерах!
Петро з гучним зітхненням опустився на важку брезентову сумку з інструментами й притишив голос, наче видавав державну таємницю:
— Слухай сюди, Миколо: село це взагалі тут ні до чого. Реальна траса за проектом має пройти за три кілометри звідси — через голий степ та болота. А годувати там комарів власною кров'ю — дурнів нема! По-хорошому, нам би там курінь поставити і жити, як первісним людям, або щодня таскати теодоліт три кілометри туди й назад. Але мені, чесно тобі скажу, взагалі нічого робити не хочеться. Поле там широке, сонце пече так, що мізки плавляться... Якось ту трасу і без наших мозолів збудують, не вперше. Але відрядження — це святе, це майже відпустка! Треба просто грамотно пристосуватися до місцевого рельєфу... і місцевих мешканців.
— То ми що... не там міряємо? — у Миколи від подиву аж окуляри на ніс сповзли.
— Та звісно ж ні! — Петро наблизився майже впритул, обдавши напарника запахом дешевого тютюну, дорожнього пилу та одеколону "Шипр". — Ми міряємо там, де нам буде ситно! Наше завдання — перетворити це відрядження на санаторій з повним пансіоном. Зараз ми селянам такого наплетемо, що магістраль має пройти прямо через їхні ліжка. Налякаємо так, щоб вони навколо нас на навшпиньках ходили, як біля саперів!
Переможно підморгнувши він продовжив: — Поки ми тут будемо "вивчати рельєф", нас мають годувати найсвіжішим салом і поїти холодною оковитою, а теодоліт за нами хай місцеві хлопці таскають — не барське це діло, руки трудити. Роби розумне обличчя, Миколо! Сип термінами, як з мішка: "коефіцієнт кривизни", "азимут", "триангуляція"! Тут головне — авторитет!
— А... то ми начебто "рятувати" їх будемо? Так? — почало доходити до Миколи.
— Саме так! Ми – їх остання надія! План простий — шукаємо добру бабусю чи самотнього діда з повним погребом та просимося на ніч. А там як піде… Де одна ніч там і тиждень!
Петро раптом замовк. Він підняв голову і повів носом, наче мисливський пес, що зачув дичину. Його ніздрі затріпотіли. — О! Чуєш? Це запах не сіна, а... чогось до біса смаженого! — Петро аж очі примружив від насолоди. — Глянь, он свіжими пиріжками тягне! Такий запах, кажуть, і до самого Києва доведе, не те що до нічлігу.
Саме цієї миті із густих виноградних заростей, наче з туману минулих віків, виринула баба Ганя. Була вона невелика на зріст, але міцно збита, у білій вишитій сорочці та хитро зав'язаній хустці, з-під якої визирали очі-намистинки — карі, блискучі й такі проникливі, що Миколі одразу захотілося перевірити, чи всі ґудзики на сорочці застебнуті. Ці очі, здавалося, бачили інженерів наскрізь: і Петрову хитрість, і Миколину недосвідченість, і навіть ту пошарпану карту в кишені…
У руках вона тримала кошик, а вільною рукою завзято махала рушником. Робила вона це так вправно, ніби водночас і мух виганяла, і зазивала заблудлих подорожніх на вогник. В її усмішці, такій щирій на перший погляд, ховався ледь помітний вогник — такий буває в людей, які бачили на своєму віку чимало і яких голими руками точно не візьмеш.
— Доброго здоров'ячка, соколи! — гукнула вона, прикриваючи очі від сонця долонею. — А що це ви тут своїм залізним возом куряву підіймаєте? Чого шукаєте в наших краях — дорогою заблукали чи діло яке маєте?
— Вибачте, але ми не просто перехожі, — Петро випнув груди так, що ґудзики на сорочці напружилися. — Я — головний інженер-координатор проекту державного значення! А це мій асистент, фахівець із топографії. На нас покладена місія надзвичайної відповідальності. Ми, можна сказати, очі та вуха міністерства! Від нашого олівця залежить, куди піде мільйонний бюджет і де проляже шлях у майбутнє.
Баба Ганя слухала його мовчки, анітрохи не знітившись перед "вухами міністерства". — Очі, кажеш? — спокійно перепитала вона, примружившись. — А на ім'я як вас величати, "очі"? Бо в Бугайлівці за посадами тільки в сільраді лаються, а вдома ми по-людськи звикли.
— Я — Петро Іванович! А це Микола… Олександрович, — відчеканив Петро. — І ми прибули, щоб розгорнути тут геодезичний вузол. Траса йде! Велика стратегічна магістраль! По якій ви, громадяночко, зможете дуже швидко до Харкова їздити.
— Траса? — Баба Ганя хитнула головою. — Це ви, Петре Івановичу, красиво співаєте. Тільки я жінка проста, Ганною звати, а по батькові Михайлівна. І в мене на такий "хор" алергія з дитинства. Ви мені папірець покажіть. Хто ви такі, щоб у моєму дворі вузли в'язати? Чи у вас тільки язики замість печаток?
Петро вдав, що страшенно обурений такою недовірою. — Ви що, нам не вірите?! Миколо, розгортай план-схему номер чотири! Покажи Ганні Михайлівні заказ-наряди, як масштаб нашої відповідальності!
Микола, ледь не перечепившись через власні ноги, метушливо витяг із сумки величезну, засмальцьовану на кутах карту. Вони вдвох розтягнули її перед жінкою, як вітрило. Петро почав хаотично тицяти пальцем у переплетіння ліній, крутячи папір то вгору, то вниз. — Дивіться! Синя лінія — це проектний коридор. Червона точка — ваш льох. А ось ця жирна риска — майбутня магістраль! Все з печатками! Ось тут підпис заступника міністра, тут узгодження з дорожнім управлінням! Ми вирішуємо долю цілих районів! Помилка на міліметр — і вся стратегія під укіс! Розумієте, який тягар на наших плечах?
Він з розмахом поклав карту на старий дерев'яний стіл під яблунею, а перед обличчям Ганни Михайлівни швидко пролистав пачку зім'ятих аркушів із синіми штампами. — Ще які будуть питання? Може, і "командировку" показати?
Баба Ганя дістала з кишені фартуха окуляри, начепила їх на ніс і втупилася в карту. — Оця закарлюка — моя малина? А цей хрестик — це що, Я ПІД АСФАЛЬТОМ?! — Раптом голос її здригнувся, вона сплеснула руками. — Ой, лишенько... То це правда? Прямо по живому різати будете? По огірочках моїх? Та мені ж від того огірка втіхи більше, ніж від усього вашого міністерства! А малина моя… а хата… Господи Боже мій! Це ж я тепер що… безхатченко? Ой! Матінко Божа! Що ж це тепер буде…..
Микола, не витримавши цього відчаю, жалісливо простягнув до неї руку: — Та ви не хвилюйтесь, Ганно Михайлівно… ми ще нічого не вирішили остаточно. Може, ще обійдемо стороною...
— Миколо, не дезінформуй громадянку! — різко перервав його Петро, відчувши, що "клієнт дозрів". Він вагомо подивився на жінку. — Все в наших руках. Ми тут якраз для того, щоб вивчити рельєф і подати звіт "нагору". Від того, що я напишу в цьому блокноті, — він з пошаною дістав із нагрудної кишені порепаний записник, — залежить: чи тут бетон лити, чи, може, на кілометр ліворуч звернути.