Шубін

Присвячується моєму другу — шахтарю з великої літери,

ДЕМЕШКО Віктору Івановичу,

лауреату Державної премії СРСР,

Почесному шахтарю України,

повному кавалеру знака "Шахтарська слава".

Людині, яка понад 33 роки відпрацювала на підземних роботах шахти "Павлоградська",

очолювала високопродуктивну прохідницьку бригаду

виробничого об'єднання "Павлоградвугілля",

і своєю працею, мужністю та професіоналізмом

заслужила глибоку повагу й щиру вдячність.

ШУБІН

Повість про шахту, страх і повагу

Пролог.

Говорять, кожна жива земля має своє дихання, свого невидимого стража. Ліс відгукується шепотом Мавки, сплетеним з шуму листя та сміху струмків. Хата дихає теплом Домовика, що дбає про затишок і спокій. Та є інша земля, земля, де сонце ніколи не сяє, де пульсує чорне серце. Це місце зветься шахтою і вона має свого Шубіна…

Він не породження зла, не виходець із пекла. Він — відголосок людської долі, що перетворилася на міф. Шахтар, який спустився у вибій, розчинився в його темряві, наче крапля води у бездонній криниці, і вже ніколи не повернувся до світла. Його поглинув обвал, мов ненажерливий звір. Товариші, сковані крижаним жахом, не змогли його витягти. А ті, хто мав владу, обрали мовчання, адже зупинити видобуток означало зупинити потік золота. Родина, спокушена жменями мідяків, відвернулась, залишивши його душу блукати у вічній темряві.

Але Шубін не зник. Він став самою шахтою, її нервом, її голосом. Він-вартовий, що оберігає не чорне золото, а своїх братів, котрі щоранку довіряють йому своє життя. Його можна побачити лише на порозі лиха, як останній, відчайдушний знак. Він іде безшумно, його вивернута шуба-це згусток темряви, що поглинає світло. Замість очей-прірва, що затягує в себе зірки, а в руках— мертвий вогонь, який не гріє, а обпікає душу.

Він не кричить, не лякає. Він шепоче, як вугілля, що осідає у глибині. Він стукає у стіні— тривожний ритм серця шахти, що попереджає про біль. Він створює шум там, де немає машин, або кидає свою тінь, що прослизає крізь промінь лампи, мов сумна думка. І якщо ти його розпізнаєш— біжи. Не вагайся, не зупиняйся, біжи, поки тінь шахти не поглинула тебе.

Він не страшний. Страшно— коли твій друг лежить під завалом, а навколо— байдужа тиша. Страшно— коли ти сам у цій бездонній темряві, і пам'ять про тебе залишиться лише на холодній табличці меморіалу.

Але якщо доля буде прихильною, якщо твоє серце відкрите для древньої мудрості, Шубін може прокласти тобі шлях до світла. Бо Шубін — це не смерть, що забирає. Він— невмируща пам'ять, яка живе, щоб вберегти…

***

У 1993 році, коли в містечках Західного зарплату видавали цукром, або мішками цвяхів, які дзенькали, мов останні надії, Сашко вперше ступив у пащу землі. Йому щойно виповнилося двадцять, але вибору не було: після технікуму шлях вів лише в шахту. Вдома чекали мати, молодший брат, стоси неоплачених рахунків. І вічне питання: де взяти на їжу, на одяг, на зошити для школи?

На прохідній його зустрів кремезний, мов дубовий стовбур, чоловік. На його голові ледь трималася потерта каска. Це був Віктор Іванович-шахтар із тридцятирічним стажем, якого за спиною всі називали просто "Дід". Тепер він був бригадиром Сашка.

— Ну що, синочку, не боїшся? —, посміхнувся Дід, втупившись поглядом, що усе вже бачив, просто Сашкові в очі.

— Ні, — збрехав Сашко, і його голос пролунав у вухах надто тонко.

Клеть з глухим, ниючим скреготом металу занурювалась у чорну безодню. Повітря стало важким, просоченим запахом сирої землі, змішаним із гіркуватим ароматом вугільного пилу. Унизу панувала дивна тиша, яку лише зрідка порушував крапляний стукіт води по каменю. Сашкові здавалося, що тут, у цьому підземному царстві, навіть дихати треба обережно, аби не збудити щось древнє і незнане, що спить у його надрах.

Перед самим забоєм Віктор Іванович поклав свою важку руку на плече хлопця.

— Ти новенький, слухай уважно. Тут, у нас, перед тим як починати зміну, треба попросити дозволу у Шубіна. Кажи: "Господарю, дозволь працювати, не ображай. Я з добром прийшов". А завтра, обов'язково, принеси цукерку, сальця, хліба й щось солодке. Не нам, йому.

— Кому? —Сашко здивовано підняв брову, відчуваючи, як по шкірі пробігають мурашки.

— Шубіну. Він тут хазяїн. І як не віриш-сам побачиш,— у голосі Діда не було й натяку на жарт, лише глибока, вікова повага.

Хлопець нервово посміхнувся, наче відкидаючи цю "казку" з поблажливістю. Він чув різне, але щоб насправді, у цю безрадісну, сіру реальність, хтось всерйоз говорив із духами… Це здавалося йому абсурдом.

Після першої зміни Олександр повернувся додому мовчазний, наче й сам став частиною підземелля. Вугільний пил застряг у волоссі, темні кола залягли під очима, а на душі лежало дивне, важке відчуття, наче він за день не працював, а прожив окреме, нове життя. Весь час, проведений під землею, його не полишало відчуття, що хтось невидимий дивиться на нього, вивчає кожен рух. То були не побратими-шахтарі, ні, а хтось інший, кого він не міг бачити, але відчував кожною клітинкою тіла.

У хаті, що зустріла його тишею, пахло запеченою картоплею з грибами. Мати готувала на старій плитці, що ледве дихала. Над плитою висів вишитий рушник із червоним та чорним орнаментом —оберіг від лихого ока. Біля вікна стояла макитра-в яку колись бабуся складала варенички з вишнями. На стіні, поруч із сімейною іконою, висів маленький диво-оберіг з мотузок і льону, щоб вберегти дім від біди. Домоткані ковдри, додавали затишку, їхні візерунки, нагадували про безкраї українські степи.

Мати стояла біля плити, сива, з тонкими руками, немов гнучкі гілочки верби. Колись була вродливою – з ясними очима, курчарявим волоссям і яскравим червоним намистом на шиї. Зараз вона здавалася маленькою пташкою, що дбає про рідний дім, її погляд був сповнений невловимої тривоги. Старенька вишиванка, майоріла на ній орнаментом, а на фартуху – яскравий червоний мак, що ніби квітнув і у її зболеній душі.

Побачивши сина, вона обережно, поставила тарілку на стіл.

— Ну, як воно там, у шахті?— запитала тихо.

— Темно, сиро, трохи страшно. Але нічого, звикну,— відповів Сашко.

Він згадав про розмову з Віктором Івановичем, і на губах з'явилася ледь помітна, скептична посмішка.

— До речі, там є такий старий шахтар, "Дід", каже, що в забої дух живе — Шубін. Перед зміною треба у нього дозволу просити, а ще-цукерки, сало, лимонад носити. Ну, таке…смішно.

Мати замовкла. Напружена тиша зависла в повітрі на секунду.

— Ти не смійся, синку,-нарешті промовила вона, її голос був спокійним, але в ньому бриніла непохитна впевненість.-У шахті не жартують. Там кожен крок-під Богом і під землею. А Шубін…він не жарт. Я ще від твого діда про нього чула. Слухай старших. Зроби, як кажуть. Не втратиш.

Але Сашко тільки махнув рукою, відмахуючись від старовинних забобонів. Мовляв, та яке там-хто в це зараз вірить? Його молодий розум ще не міг осягнути ваги слів матері.

Наступного дня Сашко знову спустився у шахту. Було тихо, як учора, але повітря здавалося наелектризованим, важким від невисловленого передчуття. Нерви були напружені, як струни, хоч Сашко й намагався ігнорувати це дивне відчуття.

У забої він саме прилаштовував електрокабель, коли зверху почулося ледь помітне, але настирливе шурхотіння. Воно звучало так, наче тисячі дрібних піщинок безперервно сипалися з невидимої щілини.

— Хлопці? —Сашко різко озирнувся, посвічуючи лампою по стінах. Він намагався видати це за жарт.-Не смішить. Не страшно мені.

Навколо-могильна порожнеча, лише вогкі стіни та химерні тіні, що танцювали від тремтячого світла його лампи. Раптом шурхотіння сипнуло сильніше, перетворившись на потік, і по тілу Сашка пробіг мороз. Він підняв голову, відчуваючи, як серце шалено заколотилося в грудях, і сказав голосно, з відчайдушним викликом, кидаючи слова у безвість:

— Я не боягуз. І тебе не боюся, якщо ти взагалі є!

У ту ж мить земля застогнала глухим, протяжним гуркотом, який пронизав до кісток. Повітря навколо здригнулося, наче перед вибухом, і величезний уламок каменю, наче ображений кулак самої землі, що не пробачає зневаги, зірвався згори. Він влучив в його шолом, притиснувши Сашка до холодної землі. В очах миттєво потемніло...

…Ріжуче біле світло вдарило в очі. Олександр повільно закліпав повіками, намагаючись зрозуміти, де він. Голова боліла нестерпно, мов хтось стукав ізсередини.

Він лежав на ліжку, яке віддавало сирістю й холодом. У палаті було шестеро: хтось дихав важко, хтось стогнав крізь сон. Повітря стояло важке і присмаком терпкого знеболювального, що лише підкреслювало реальність того, що сталося.

На стільчику поруч, сиділа його мати. Зморена, вона тримала його руку. Вона не плакала, просто дивилася на нього-її погляд був сповнений такої невимовної суміші страху, безмежного полегшення і всепоглинаючої любові, що Сашко відчув, як у грудях щось заворушилось, розтоплюючи крижану байдужість.

— Отямився, слава Богу,-прошепотіла вона.-Лікарі казали-тобі пощастило. Камінь був тяжкий. Ще трохи-і…

Він хотів щось сказати, але язик був мов дерев'яний. Тільки очі неспокійно бігали навколо, шукаючи щось знайоме, щось, що зв'язало б його з реальністю.

У кутку біля вікна, сидів Віктор Іванович. Старий підняв очі, його погляд зустрів Сашків, і він повільно підвівся, наближаючись.

— Ну що, хлопче,-заговорив Дід низько, його голос звучав, як відлуння у шахті.-Живий?

Сашко ледь кивнув.

— Пам'ятаєш, що я тобі казав? Про Шубіна? Не для сміху я це казав. Не страшити хотів, а вберегти.

Сашко прошепотів, і його голос був слабким, але щирим:

— Я… я не вірив.

— Ну, тепер будеш,-твердо відповів Дід.-І це не про страх. Це про повагу. До тих, хто під землею був до тебе. Шубін-не просто дух.