П'ять хвилин на двох (п'єса)

ЖАНР: Драма з елементами світлого гумору

МІСЦЕ ДІЇ: Кафе-магазин при заправці на виїзді з міста.

ЧАС: Наші дні, весна, ранок до обіду.

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Надія — головна героїня, 50+, мати військового.

Продавчиня кафе (Марійка)  — молода дівчина, щира, чуйна.

Олена — пасажирка автобуса, 50+, мати лікарки з фронту.

Чоловік Надії —люблячий, відповідальний, трохи заглиблений у свою роботу.

Волонтер Михайло — енергійний, з фронтовим гумором.

Молодий військовий 1

Молодий військовий 2

Молодий військовий 3

Подруга Юля — давня подруга, з Германії, яка дзвоне підтримати Надію.

Відвідувач кафе — водій маршрутки, балакучий.

Пані Галя — літня, патріотична й трохи ексцентрична бабуся.

Син Надії — з'являється в кінці, військовий, втомлений, але світлий.

Настя — молода жінка, що з'являється під час тривоги, розгублена, потребує допомоги.

Чоловік Насті — молодий хлопець, який дуже любить Настю.

Відвідувачі кафе, водії.

ДІЯ ПЕРША:– Ранок очікування

Місце дії: Кафе-магазин при заправці на виїзді з міста. Сцена облаштована так, щоб було видно вхідні двері, стійку бару з кавомашиною, кілька столиків. Можливо, вікно з видом на дорогу. На полицях – типовий асортимент заправки: снеки, напої, автомобільні дрібниці, іграшки.

Час: Ранок, близько 9:00-10:00. Сонячно, весна.

На сцені: ПРОДАВЧИНЯ кафе-заправки, (молода дівчина, в українському віночку стоїть за прилавком, витирає стійку, час від часу поглядає на двері. Лунає тиха фонова музика).

(Надія заходить у кафе. Вона тримає два пакета: один з кондитерської з печивом та цукерками, другий – з продуктами та речами. Помітно, що вона хвилюється, її рухи трохи напружені, але в очах – надія і трохи втоми. Озирається.)

НАДІЯ: (Сама до себе, тихо, ніби перевіряючи, чи все на місці) Ну ось. Ще потім куплю кави.. Дві. І ми разом її вип'ємо. І… (дивиться на пакети) здається, все.

ПРОДАВЧИНЯ: (Піднімає голову, усміхається). Доброго ранку! Вам щось підказати? Заправити машину? Чи… каву? В нас дуже смачна!

НАДІЯ: (Здригається від несподіванки, потім усміхається у відповідь, трохи ніяково) Ой, вибачте. Я злякалась! А є зелений чай? Можливо, щось до чаю. Випічка?

ПРОДАВЧИНЯ: (З готовністю) Звісно! У нас свіжий круасан з мигдалем, ось-ось дістали з печі. І ще синабони.

НАДІЯ: (Тепло) О, синабони! Мій син їх обожнює. (Зітхає, але одразу усміхається) Один, будь ласка.

ПРОДАВЧИНЯ: (Помічає зміну настрою, але делікатно) Добре. Зараз приготую вам чаю, можливо лімончик? (Готує чай) Ви, напевно, когось чекаєте? Чи кудись їдете?

НАДІЯ: (Підходить до крайнього столика біля вікна. Розставляє пакети під столиком. Вона робить це обережно, ніби ці пакунки – щось надзвичайно цінне. Потім обертається до продавчині) Так. Чекаю. Сина. Він… проїздом. Може, заїде на кілька хвилин. (Пауза, зітхає. Її погляд ніби проходить крізь стіни кафе, у безкінечність) Пальне не потрібно, вчора заправилась!

 (Надія підходить до стойкі, бере чай, круасан, розраховується картою, повертається, сідає за столик. Може, несвідомо торкається пакетів. Її погляд за вікно.)

НАДІЯ: (Тихо, ніби сама до себе, але так, щоб Продавчиня, яка прибирає за стійкою, могла чути) Дивна ніч була… Тиша така, що аж дзвенить у вухах. Без тривог. Без виючих сирен, до яких я вже, здається, звикла, як до будильника. І ця тиша… вона вже лякає. Занадто тиха. Ніби перед бурею. І тут — дзвінок. (Ледь усміхається, наче пригадує щось сокровенне) Серед ночі. Я аж здригнулась — подумала: щось сталось. А це він. "Мамо, ми будемо проїжджати заправку на виїзді з міста. Може, встигнемо побачитись. Хоч на п'ять хвилин…" І все. Мені більше нічого не треба було. Сон щезнув, ніби його й не було. Уявила його одразу — змучені очі, кутки вуст, що не встигають сховатись за усмішкою, той рух плечем, коли він знімає бронік…

Пам'ятаю, як у дитинстві хворів — я носилася по аптеках серед ночі, а потім сиділа, поклавши руку йому на лоб, ловила кожен його подих, ніби боялася, що він зникне. Потім — армія. Чекала його рік. Ми їздили до нього кілька разів. Це було добре. Особливо в канун Нового року, цілий день провели у піцерії, спілкувалися, їли, сміялися, а за вікном йшов такий красивий сніг…

Тепер — ця клята війна. І знову чекання. Тільки вже глибше. Зі страхом під шкірою. Коли він там, а ти тут — час розтягується, як гума. Кожна хвилина тягнеться, як вічність. Кожна новина з фронту — мов удар. Невідомо — по кому. Але точно — і в тебе. Вісім місяців… (Пауза. Бере чай, обережно тримає обома руками, мов крихкий спогад). І ось я тут. З пакунками, ніби з подарунками на Різдво. Зі словами, що так і не сказані телефоном. З надією — в кожному ковтку повітря. (Вдихає аромат чаю, очі заплющуються на мить, усмішка м'яка) Ммммм, як добре… лимончиком пахне. Наче вдома. Наче в дитинстві, коли я поїла його чаєм, обгорнута ковдрою, і він тихо шепотів: "Мамо, вже краще".

ПРОДАВЧИНЯ (розкладає пакети з чіпсами, м'яко) Це ж так чудово — що син заїде. Хоча б на хвильку. Вісім місяців… це дуже довго.

НАДІЯ: (піднімає голову, її очі вологі, але вона посміхається)

Був на Харківщині, потім — на Донеччині… А тепер… (замовкає на мить, мов вибирає слова) Каже, що все добре. Точніше, майже нічого не каже. "Поїв, працював, все нормально" — от і вся розмова. У нас така домовленість: щоранку — плюсик або смайлик. Якщо є — значить, живий. Значить, дихає. І я відчуваю це. Материнське серце — воно не бреше. (Пауза) О третій ночі, якось, прокинулась — просто так. Серце калатає, руки льодяні. Пишу — мовчить. Телефон ніби мовчить не просто так, а з напруженням. Дочекалась ранку… Він подзвонив — каже, все гаразд. А через місяць, ніби між іншим, зронив: "Та, тоді мене в ногу зачепило". Отак просто. А я ту ніч пам'ятаю до секунди.

ПРОДАВЧИНЯ: (киває, голос тихий, але твердий) Розумію. Мій брат — теж на передовій. І кожен його дзвінок — як ковток повітря. Як відкриті легені. Ми з ним майже однолітки — всього три роки різниці. Я його ще мала тягала всюди з собою, як іграшку. Мама нас навіть однаково вдягала: мені — голубу спідничку, йому — голубі штанці. Мені — смугасту футболку, і йому таку ж. (усміхається крізь спогад) А тепер… усе життя — це очікування. І молитва. І надія.

НАДІЯ: (її обличчя світлішає, вона дивиться на дівчину майже материнським поглядом) Ой, дівчинко… Бачиш? Ми всі тут чекаємо. Кожна — свою людину.

Сина, чоловіка, брата, тата… Україна зараз — це одне велике серце, яке стукає в ритмі чекання. На рідних. На новини. На Перемогу.

ПРОДАВЧИНЯ: (підходить до столика де сидить Надії) Знаєте… я не політик, не бізнесвумен. Просто дівчина, яка хоче щасливо жити, вийти заміж, побудувати своє життя. Але от думаю — невже тим, хто при владі, крім влади та смерті, більше нічого не треба? Ну, може, ще гроші… Навіщо ці війни?

І ще одне помітила: на всіх цих нескінченних зустрічах сидять лише чоловіки. Жодної жінки! І вони все вирішують, вирішують… приїхали, поговорили, випили кави, сфотографувались, дали інтерв'ю — і все по-новому, війна триває. А ми тут… ну, ви розумієте.

НАДІЯ: Розумію. І знаєте, я десь нещодавно прочитала дуже цікаву думку. Жінки, коли приходять у цей світ, уже несуть у собі внутрішній біль. Спочатку — підліткові роки й ті щомісячні муки. Потім вагітність, пологи, годування — знову біль, і часто постійний. Потім старість — теж зі своїми болями. А у чоловіків цього немає. Вони не відчувають болю на постійній основі, тому… вигадують його собі самі. Жорсткі види спорту, бійки, екстрим. Ну і війни, звісно.

І ще… чоловікам невідома цінність появи нового життя, адже вони не проживають це тілом. Може, тому і бережуть його менше.

ПРОДАВЧИНЯ: Цікаво… я про це ніколи так не думала. Напевно, якби зібралися одні жінки, то вони б усе вирішили: сходили б у спа, випили шампанського з мартіні, посміялися — і все, миру мир у всьому світі. (сміється)

НАДІЯ: (усміхається) Так… Це було б чудово.

ПРОДАВЧИНЯ: Ну правда ж, у спа ще ніхто ніколи війни не починав.

НАДІЯ: (сміється).

ПЕРЕХІД ДО ЗУСТРІЧІ З ВІДВІДУВАЧАМИ (Через розмову з відвідувачами поступово розкривається її внутрішній стан: туга, любов, віра, страх.)

(До кафе заходять перші відвідувачі. Двері дзенькають. На порозі — ВОДІЙ МАРШРУТКИ, (років за п'ятдесят, у форменій куртці, із кепкою на бік). За ним — дві жінки, які зупиняються біля полиць із випічкою. Водій упевнено прямує до стійки.)

ВОДІЙ МАРШРУТКИ (гучно, з посмішкою) Привіт, красуне! Як завжди — міцний еспресо, щоб аж вуха загорілись, і щось смачненьке, щоб очі не злипались! Давай той пиріжок з вишнями… і ще оцей чорний шоколад, що ховаєш від мене, зізнавайся!

ПРОДАВЧИНЯ (сміється, ставить чашку під кавомашину) Та що ви таке кажете! Весь шоколад на полиці, нічого не ховаю.