Resonantia (Пластинка)
Доріжка 1 — "Перший Подих"
Тиша. Майже скляна.
Десь між клітинами кисню — вдих, викрадений у ночі.
Він несміливий, але впертий.
Доріжка 2 — "Сирени"
Пальці в'їдаються в стару тканину.
Вона тонка, як спогад, прошитий свинцем.
Сирена — і тіло вже знає раніше за розум.
Доріжка 3 — "Він"
Не голос. Не ім'я. Присутність. Гірка, важка, твоя.
Він не говорить — мовчки поруч.
Тепло плеча. Єдине, що тримає форму.
Доріжка 4 — "Хор Підвалу"
Долоня стискає долоню.
Істина — не в нотах. Вона у паузі,
коли рахуєш: чи вдихне хтось з тобою в унісон?
Доріжка 7 — "Фантомні болі"
Скрегіт арматури по ребрах.
Чуєш його у кожному ритмі, в кожному кроці.
Війна не минає — вона стає твоїм пульсом.
Доріжка 8 — "Resonantia"
Голка доходить до краю. Шипіння.
"Дихай зі мною", — повертаючись у порожній кут.
Поруч — лише рюкзак. Відлуння власного серця
вчиться стукати наодинці.
Сепія пам'яті
(Слово — лише дотик. Цей вірш — слід дотику,
який щезає… і все ж залишається у повітрі.)
Зашепотіли шиби шрамом —
щось ще шепоче в тиші там,
де зів'ялий відлунням шафран
спочиває в старому томі.
Це — квітка. Сухе сіпання сну,
що сповзло з пам'яті,
мов срібний звук з вуст.
Ім'я забуте. Втрата — наче не була,
лише крихкість старого тепла.
Стебло зламане — знак згасання.
Сепія в серці, сіре світання.
Я згадую — і тінню тікаю.
У зсохлій квітці — моя тінь.
Шепоче: "ти теж була мною…"
…і вже не знаю, хто з нас зник.
Коли останній спогад стає пилом,
тіло зникає в шепоті згину.
Лиш квітка лишилась… і вже — не зовсім:
бо навіть її —
здув
вічний
вітер
з
томів.
Запрошення до тиші
Сідай, Мовчання, поруч — ось хліб і тінь вина,
не келихи дзвенять тут, а пульс нічного часу.
Де скатерть під руками холодна й крижана,
я крихти слів змітаю, щоб не поранить фразу.
Мовчімо про той страх, що вбрався у молитви,
про біль, який навчився ставати світлом ранку;
про імена, що в попелі ведуть останні битви,
і воскресають тільки у видиху серпанку.
Мовчімо про кінець — не як про чорну чашу,
а як про перехід, де тане форма тіла;
про те, що кожне "Я" — лиш свічка на порозі,
і вітер — тільки знак, що доля вщент згоріла.
Сідай, Мовчання. Пий цю мить єдину.
Хай слово спочине, як меч у піхвах ночі.
Бо лиш за цим столом, крізь тишу плинну,
ми чуєм, як Вічність дивиться нам в очі.
Пергамент серця
Папір — це шкіра, пристрасна і спрагла,
Відкритою відсутністю застигла.
В прожилках б'ється пульс, горять слова,
Та пальці чують: ця площина — жива.
Торкнуся обережно полотна,
Відчую трепет, гострий і тривожний.
Це не листок — безодня осяйна,
Де кожен порух — чистий і побожний.
Перо — відкритий нерв — впивається у плоть,
Лишаючи на пам'ять чорні шрами.
Цей біль терпкий не перебороть —
Він крізь пергамент пророста рядками.
Ми б'ємося в один шалений ритм,
П'ємо на двох і сповідь, і провину.
Допоки аркуш — живий лабіринт,
Я кров'ю змісту йду в його глибину.
Театр одного глядача
Крізь пил завіс, крізь оксамит старий,
чуже обличчя допиває роль.
Мій жест — надламаний, навік змарнілий,
під гримом схований запеклий біль.
Я — у партері, в темряві густій,
глядач, що загубився між рядами.
Дивлюсь на сцену — на фальшивий стрій,
де вихід щільно зачинили перед нами.
Між тим, чим серце прагнуло світити —
тим чистим сяйвом, що не знає меж —
і цим фантомом, що з тліну витий
посеред площ та паперових веж.
Одна лиш пауза, застигла між двома,
непізнана, самотня в кожній драмі.
Навколо стін — безжалісна тюрма,
де світ розчинено у цій химерній рамі.
Немає "Я". Лиш мерехтить екран.
Вповзає в легені сизий, терпкий дим,
щоб стерти контур, і подобу, й план —
назавжди ставши попелом глухим.
Лілове марево
Ліловий лепет… срібний перелив…
У блідо-блакитних венах кам'яних
Пульсує місто — велетень, що снив
Про шепіт таємниць, іще німих.
Ліловий плащ… не крок, а лише звук.
Перлова маска… погляд — як кришталь.
Це місто дихає — крізь тисячі розлук,
Ховаючи свій приспаний жаль.
Бліднь-блакитне… срібне… і німе.
Невже це постать? Чи химерна гра?
Сутінь бере — і сутінь забере
Все те, чому не знайдено ім'я.
Зимовий апокриф
Сніги лягли на мармурові плити,
Де морок залів — ніби знак скупий.
У крижаних обіймах сплять томи,
Вповиті срібним маревом зими.
Застигла в пергаментах мова латини —
Карбований крок у засніжений сад.
Там кожен рядок — скляний водоспад,
Що спить посеред мертвої долини.
Та десь здаля, крізь портики й колони,
Бринить струна — то ліра золота,
Співає про вогонь, що вкрив ікони,
Та никне слово на блідих вустах…
І аристократизм холодної готики
Вкриває сріблом завмерлі літа.