1. Resonantia (Пластинка)
Доріжка 1 – "Перший Подих"
Тиша. Майже скляна.
Десь між клітинами кисню – вдих, викрадений у ночі.
Він несміливий, але впертий.
Тут не народжуються – тут проростають крізь рами,
Зашиті фанерою й хрестами скотчу.
Доріжка 2 – "Сирени"
Пальці в'їдаються в стару тканину.
Вона тонка, як спогад, прошитий свинцем.
Шрами не болять – вони світяться.
Карта, якою твоя тінь іде на мій поклик.
Доріжка 3 – "Він"
Не голос. Не ім'я. Присутність.
Гірка, важка, твоя…
Він не говорить – мовчки поруч.
У цій безмовності більше правди, ніж у молитвах.
Доріжка 4 – "Хор Підвалу"
Долоня стискає долоню. Гуркіт бетону глушить арію.
Істина – не в нотах. Вона у паузі,
Коли рахуєш: чи вдихне хтось з тобою в унісон?
Доріжка 5 – "Подушка"
Шепіт. Запах пороху і втоми.
Подушка пам'ятає більше, ніж будь-який щоденник.
Вона пахне тобою. І ним. І присмаком заліза.
Доріжка 6 – "Світло, що не приходить"
Удар. Вибух. Глуха завіса.
У порожнечі народжується не сльоза –
А чиста, як спирт, лють виживання.
Вже втретє. Жива. І йдеш далі.
Доріжка 7 – "Фантомні болі"
Скрегіт арматури по ребрах.
Чуєш його у кожному ритмі, в кожному кроці.
Війна не минає – вона стає твоїм пульсом.
Доріжка 8 – "Resonantia"
Голка доходить до краю. Шипіння.
Дивіться також
- Анастасія Корбет — Дім
- Анастасія Корбет — Метафізика (поетичний цикл)
- Анастасія Корбет — Тактильний архів (поетичний цикл)
Поруч – лише рюкзак.
Відлуння власного серця вчиться стукати наодинці.
2. Сепія пам'яті
(Слово – лише дотик. Цей вірш – слід дотику,
який щезає… і все ж залишається у повітрі.)
Зашепотіли шиби шрамом –
щось ще шепоче в тиші там,
де зів'ялий відлунням шафран
спочиває в старому томі.
Це – квітка. Сухе сіпання сну,
що сповзло з пам'яті,
мов срібний звук з вуст.
Ім'я забуте. Втрата – наче не була,
лише крихкість старого тепла.
Стебло зламане – знак згасання.
Сепія в серці, сіре світання.
Сторінка скрипить – не від болю,
а від часу, що вивітрив голос.
Шелестить шовк думок – хто вона?
Чиє тепло у тих пелюстках?
Чиї пальці торкнулись листка,
і чому в мені – ця пустка?
Я згадую – і тінню тікаю.
У зсохлій квітці – моя тінь.
Шепоче: "ти теж була мною…"
…і вже не знаю, хто з нас зник.
Коли останній спогад стає пилом,
тіло зникає в шепоті згину.
Лиш квітка лишилась… і вже – не зовсім:
бо навіть її –
здув
вічний
вітер
з
томів.
3. Запрошення до тиші (Invitatio Silentii)
Сідай, Мовчання, поруч – ось хліб і тінь вина,
не келихи дзвенять тут, а пульс нічного часу.
Де скатерть під руками холодна й крижана,
я крихти слів змітаю, щоб не поранить фразу.
Мовчімо про той страх, що вбрався у молитви,
про біль, який навчився ставати світлом ранку;
про імена, що в попелі ведуть останні битви,
і воскресають тільки у видиху серпанку.
Мовчімо про кінець – не як про чорну чашу,
а як про перехід, де тане форма тіла;
про те, що кожне "Я" – лиш свічка на порозі,
і вітер – тільки знак, що доля вщент згоріла.
Мовчімо про Творця – не з браку віри,
а з надміру присутності у кожній крихті;
де сплять вуста – там серце промовляє,
і хліб ламається, мов істина, без крику.
Сідай, Мовчання. Пий цю мить єдину.
Хай слово спочине, як меч у піхвах ночі.
Бо лиш за цим столом, крізь тишу плинну,
ми чуєм, як Вічність дивиться нам в очі.
4. Театр одного глядача
Крізь пил завіс, крізь оксамит старий,
чуже обличчя допиває роль.
Мій жест – надламаний, навік змарнілий,
під гримом схований запеклий біль.
Я – у партері, в темряві густій,
глядач, що загубився між рядами.
Дивлюсь на сцену – на фальшивий стрій,
де вихід щільно зачинили перед нами.
Мене ліпили пальці випадкові,
кроїли з вигадок, обрізків та жадань.
Я – манекен, покинутий у слові,
у безвість вицвілих, марних сподівань.
Я – лиш пробіл, роззявлене провалля
між тою, ким марилось бути уві сні,
і лялькою, що зібрана сьогодні
руками тих, хто став чужий мені.
Між тим, чим серце прагнуло світити –
тим чистим сяйвом, що не знає меж –
і цим фантомом, що з тліну витий
посеред площ та паперових веж.
Одна лиш пауза, застигла між двома,
непізнана, самотня в кожній драмі.
Навколо стін – безжалісна тюрма,
де світ розчинено у цій химерній рамі.
Немає "Я". Лиш мерехтить екран.
Вповзає в легені сизий, терпкий дим,
щоб стерти контур, і подобу, й план –
назавжди ставши попелом глухим.
5. Лілове марево
Ліловий лепет… срібний перелив…
У блідо-блакитних венах кам'яних
Пульсує місто – велетень, що снив
Про шепіт таємниць, іще німих.
Скляніє сон. У дзеркалах вітрин –
Сталевий відблиск тихого небуття.
Лілових тіней – танець балерин
Снують свій ритм… невловне відчуття.
Дивись: крізь дим, крізь лілії вогнів,
Вона іде – чи тільки крихкий вдих?
Напівпрозорий шлейф її років
Зникає в лабіринтах мовчазних.
Ліловий плащ… не крок, а лише звук.
Перлова маска… погляд – як кришталь.
Це місто дихає – крізь тисячі розлук,
Ховаючи свій приспаний жаль.
Блідо-блакитне… срібне… і німе.
Невже це постать? Чи химерна гра?
Сутінь бере – і сутінь забере
Все те, чому не знайдено ім'я.