1. Агонія Голгофи
Під кронами олив, де ніч – глуха тюрма,
Він никне до землі, благаючи про Слово.
Та купол – ржава мідь, а світ – чумна зима,
Де жорна долі труть людські кістки суворо.
"Мій Отче, – крізь оскал, – розбий свою печать!
Дай знак – чи не дарма ці муки й тортури!"
Лиш зорі – більма згаслих – вирвано мовчать,
Стерв'ятник-вітер рве плоть і старі мури.
Перед очима – ланцюги, цвяхи і розп'яття,
Механіку страждань, що вимислив Творець.
Немає тут жалю, ні краплі співчуття –
І на чолі застиг пітьми терновий вінець.
Земля – гнилий ковчег, покинутий в порту,
Без весел і керма пливе у прірву неозору.
Бог-Архітектор кинув людство в самоту,
Лишивши тільки пустку власного собору.
Звелася бліда постать. В зіницях – сталь і лід.
До неба-палача підніс свій погляд гордий.
Розвіявся в пітьмі останній віри міт,
Коли на крик живих не прийде відгук жодний.
"Навіщо вам мій гріх? Весь зрадницький фінал?
Невже ефірний трон – лише облудна яма?"
Хрест прийнято крізь біль – кривавий ритуал,
Де Вишній – кам'яний, а плоть – відкрита рана.
Хай буде так! Раз Деспот не чує благань,
Якщо Його закон – цей холод потойбічний,
Понівечений дух піде без вагань,
Стигматами увись – величний і трагічний.
Бо краще стліти в прах, ніж славити Тирана,
Зійти у небуття, не знаючи оков,
Дивіться також
- Анастасія Корбет — Дім
- Анастасія Корбет — Тактильний архів (поетичний цикл)
- Анастасія Корбет — Тиша (поетичний цикл)
Від Того, хто не чув ніколи молитов.
2. Вирок: Свобода
Засуджений до волі. Смертний привілей.
Під небом олов'яним змиваються фарби,
Ми – в'язні власних марень і тісних галерей,
Де час догриз надію, наче окислі скарби.
Буття – липка багнюка. Повзе по голій шкірі.
Тиснуть речі навалом, потворні і тупі.
Поглинув мотлох простір у затхлому ефірі,
мов мухи у сиропі – безкрилі і сліпі.
Скляне незриме око – мовчазний конвоїр.
Карбує кожен жест на сталевій гільйотині.
У дзеркалі – нікого. Тільки зблідлий зір
Шукає давній фантом у стужій глибині.
Безлюдний горизонт. Брак світла і тепла.
Без Бога й режисера – обірваний політ.
Відчужений, нічийний… У епіцентрі зла –
Сам кат собі, і сам – увесь згаслий світ.
Геть кволе співчуття! Цей холод – вища гідність.
П'ю чорну порожнечу, як келих полину.
Зник останній сенс, замовкла благодійність –
Розчинюсь самотньо в ніч. Я вибрав цю вину.
3. Антидогма
Мораль – це сукня, що не до лиця,
Тісна, нудна і вицвіла давно.
Навіщо слухать втомного жерця,
Коли іскриться в келиху вино?
Ми прагнем неба, сидячи в багні,
Та страх спокуси – гірший за порок.
Найкращі сни – відверті та палкі,
Де кожен жест – у невідоме крок.
Боротися? Яка безглузда гра!
Душа, що від жадання не згора,
Втрачає колір і стає як пух.
Чим дужче ви відштовхуєте тінь,
Тим ближче підійде вона вночі.
У лабіринтах власних сновидінь
Від порятунку спалено ключі.
Єдиний шлях примару подолати –
Віддатись їй без зайвих молитов.
Секрети світу прагну розгадати
Крізь смак плодів, що обіцяють кров.
Вкусити гріх, як спілий апельсин,
І випити цю розкіш до кінця.
Лиш той є вільним, хто серед руїн
Зберіг оскал зухвалого лиця.
Нехай святоші моляться в кутку –
Ми перетворим дні у гострий твір.
В цім вишуканім, дикім квітнику
Лиш Екстаз – наш істинний кумир.
4. Летаргічний рай
Ти йдеш садами, де я ніколи не ступала,
В шовках, не торканих моїм плечем.
Ти – та любов, яку я в думці розіп'яла,
Гірким, скляним, невидимим мечем.
П'єш білий спокій, замкнений в кришталі,
Гортаєш фоліант, що не розгорну.
Твої шляхи – безкровні, сталі й дальні,
Де ти плекаєш стужу крижану.
Яка ти гарна – та, що не збулася!
Велична в летаргічному раю…
Душа із плоттю так і не злилася –
У шві розриву я, жива, стою.
Дві фікції. У сутінках застиглі
На грані лез, між мертвих сторінок.
Ми по спіралях до нестями бігли,
Боячись зробити цей останній крок.
Приймаю пустку – вишукану й гостру,
Сріблистий іній на твоїх вустах.
Ти – ідеал. Моя примарна сестро,
Ти – мій жаданий і величний крах.
5. Ефір забутих акордів
Шепіт дощу на затертому склі –
В спогадах ледь затремтіла завія.
Там, на горищі, в пилу та імлі,
Дерево вчиться звучати, як мрія.
О, дотик долонь… туманне "колись",
Подих смичка довжиною у вічність.
Нерви й листи у вузли заплелись,
Гаснуть мелодії, втративши звичність.
Годі розмов. Тільки блідість і сум.
Аркуш від часу давно вже змарнів.
Біль переходить у лагідний шум –
Вицвілий образ із минулих життів.
Всесвіт – ефір. Тіні рук на стіні.
В залі порожньому – луни скляні.
Плаче скрипаль у нічній далині,
Осінь голками пронизує дні.
Музика – вище. А решта – пусте.
Подих і трепет струн дощових.
Скрипка в мовчанні незримо росте,
Танучи в тиші акордів живих.
6. Нескінченність за межею
Завжди була мені ця круча люба
І цей паркан старий, що закриває
Від моїх очей останній пруг земний.
Та сидячи ось тут, я уявляю за ним –
безкрайні простори й простори,
І німоту, незнану для людей,
І глибину, де серце замирає
У дикім трепеті. А коли вітер
Зашелестить у листі цих дерев,
Я голос цей, миттєвий і крихкий,
Рівняю з вічним мороком пустель.
І тоне в них усе моє буття –
В цій безодні я віддаюся спокою,
Бо п'янка мені це кораблетроща.
Природо… навіщо ж ти,
нещадна мачухо, запекла,
Дала нам серце, повне сподівань,
Аби пізніше висміяти жорстко
Кожну сльозу і кожен наш порив?
Дивлюсь на зорі – далекі і ясні,
Вони горять у крижаній гордині,
Байдужі до скорбот моїх малих,
До воєн, до держав, що прахом стануть,
До всього, що ми звемо "славний шлях".
Ми – тільки тіні, привиди хвилинні,
Чиї ілюзії розбились об граніт
Твоєї вічної, німої самоти.
Ти тчеш життя, щоб знову розірвати.
Ти нищиш нас, не знаючи жалю.
У хаосі світів, що йдуть по колу.
Людина – лише іскра, що згасає,
Не залишивши в пам'яті небес
Ні звуку, ні зітхання, ні сліда.
7. Смерть, ти сама помреш
О Смерте, не пишайся! Хоч віки
тебе зовуть всесильною – затям:
ти не така. Твої бліді руки
не накладуть кайдани на життя.
Ті, кого ти у розпачі двобою
звалила в прах – не вмерли, бідна ти!
Їм не судилось стати лиш тобою,
у тлінь твою повік їм не увійти.
Ти – раб недуг, і фатуму, і воєн,
твій дім – в'язниця, де панує тління.
Служниця деспотів, чий дух неспокоєм
тебе вживає, як отруйний сад.
Маковий сік чи чари сну глибокого
дарують спокій краще, ніж твій гніт.
Навіщо ж пнешся? Після сну короткого
ми прокинемось у надзоряний світ.
Один лиш подих – і розквітне вись,
де Смерті вже нема. Смерть, вмри і не дивись!