Прихід
Любити смертне
Безодня "не"
Ти спиш
Tristitia salutaris
Антропоморфна гра
Заземлення
Причетність
Архангел
Invasio
Агонія Голгофи
Летаргічний рай
Flamma Amoris
Літургія світла і ночі
Invitatio Silentii
Мовчання знало ім'я
Вічна присутність
Реквієм без свідків
Із зали мовчання
Що зробиш без мене Боже?
Ребра й вірші
Не згасне
Некроз реальності
Обчислення світла
Стріла Геракліта
Останній оратор проти тиші
Пліт медузи
Якщо дзеркало розбите
Смерть, ти сама помреш
Нескінченність за межею
Ефір забутих акордів
Смарагди і терни
Зимовий апокриф
Сепія пам'яті
Лілове марево
Злива
Сонячна карусель
Мавка
Прихід
Повітря сталось чистим і скляним,
На дно осів важкий і сірий мул.
Горня порожнє завмерло німим,
Спинився руху хаотичний гул.
Лиш краплі звук з гілля стає одним,
В малій цій краплі вщух увесь розгул.
На мур лягає світло крізь вікно,
Його присутність — все, що нам дано.
Любити смертне
Бог глушить спокій, тисне забуттям,
Кличе в стерильно-білий храм.
А я молю: тримайся для життя,
Впивайся в мій тілесний океан.
Крізь товщу літ, де застигає час,
Зітри з очей цей марений туман:
Там — крига зір, тут — жар моїх долонь,
Дивіться також
- Анастасія Корбет — Hospes
- Анастасія Корбет — Fragmentum I
- Анастасія Корбет — Архітектор
- Ще 5 творів →
Твій пульс — це виклик мертвій вишині,
Ляпас в обличчя ницому "колись".
Хай Бог малює вічність на стіні —
В моє "тепер" всім серцем притулись.
Нехай Його німа, холодна даль
Тобі верзе про порожню блакить —
Я вбережу наш подих, що бринить,
Бо Він не знає, як жага горить.
Це святотатство — мій останній чин:
Я ревністю Творця перемагав.
Змагаючись за погляд — лиш один,
Тебе у неба з кров'ю виривав.
Хай Він — володар пусток і вершин,
Я твоїм "завтра" бути присягнув:
Любити смертне — вища з молитов,
Де в бунті проти Бога — вся любов.
Безодня "не"
Срібло торкає стіни — задушливий елей,
Тінь проростає брилою крізь марево вікна.
За обрієм зіниць, у глибині пустель,
Постала невагомість — вертикаль ясна.
Арктичний спалах випив залишки тепла,
Іній цвіте на згині, де чорні пелюстки.
Крізь вени шовком темним омана протекла,
Лишивши в пульсі терпкий дурман туги.
У спазмі злиті — розмитий силует,
Коханець-дотик, позбавлений ваги.
Беззвучний танець — наш впізнаний сюжет:
Світло пам'яті карбує на шкірі береги.
Вростає коріння в морок розкритих грудей,
Змиваючи межу між "я" і безоднею "не".
В обіймах сутіні, поза світом людей,
Я стану відлунням... чи ти поглинеш мене?
Ти спиш
Де зір згасає в точці небуття,
І я не в силах розсікти пітьму.
Там Божий шепіт — вирок для життя,
Там ефемерний, кришталевий дух
Смирив порив палкого серцебиття.
Цей спокій — печать в руці Творця.
Я б ревнував до поглядів живих,
Та Світло те — терни її вінця.
Ти заніміла. Замість правд земних —
Під серцем плине крижана ріка,
Що гасить бунт і мій даремний гнів.
Мій ворог — тиша, надто заважка,
Суперник, непідвладний для меча,
А я — лиш тінь, розгублена й слабка.
Гукаю: "Глянь! Ми сплетені плечем!
Вернись у виноградник, у тепло,
Що обпікає сонячним плачем!"
Та мармуром узявся самоцвіт
Твого лиця. В полоні чужих сфер
Твоє єство — розколотий граніт.
Застигли риси в дивному теплі,
В екстазі, що не знає берегів,
Де дух воскрес, а болі — замалі.
Понад усе, що в досвіді несеш,
Ти споглядаєш витоки основ,
Яким у вирій вічності пливеш.
Та риси обличчя вже застигли
В екстазі, де немає земних меж,
Де власне "Я" — розбите джерело.
Твоя душа — спустіле джерело,
Ти танеш серед зоряних пожеж,
Де пам'ять пилом золотим змело.
Ти спиш.
Tristitia salutaris
Падаєш у вись на саме дно,
Де срібний спокій замикає сфери.
Зіниці пилом зоряним змело —
Зірвалися для гностика бар'єри.
Питання, що крізь розум проросло,
Шукає дім у чистому етері.
Мовчить Творець. Він — дзеркало душі,
Де власний відсвіт нищить міражі.
Свята печаль — зостатись віч-на-віч,
Постати врешті перед ликом тіні.
Не зводь соборів із трухи сторіч,
На шепоті, що згас у павутинні.
Розгадка спить у шрамах порожнеч,
У солі слів, у крижанім горінні.
Бог — тільки пустка, гостра і свята,
Твоя найглибша, власна самота.
Антропоморфна гра
Ми одягли цю плоть, немов тонку вуаль,
Пірнули в людський гам, ілюзію і даль,
Де правила диктує легка гра.
Бавились вогнем, не знаючи ваги,
Розхлюпували дні, мов хвилі береги,
Допоки не прийшла терпка пора.
Твій сміх дзвенів кришталем у земних садах,
Ми малювали ніжність на безмовних вустах,
Носячи це антропоморфне вбрання.
Невагомість кісток, невагомість розмов,
Ми грали у людей, ми грали у любов,
Ховаючи від світу пра-знання.
Та раптом стала плоть нестерпно вузька,
Коли до скроні доторкнулася рука,
І проріс крізь нейрони дивний струм.
Заплакали в крові забуті зорі-дзвони,
Розсипалися в прах усі штучні канони,
І змовк планети монотонний шум.
Я обійняв твій світлий, нетутешній лик,
У грудях заридав первозданний крик,
Що переплавив маски у вогонь.
Замкнулося коло — божественний розряд,
Священний і страшний звершився обряд
У трепеті зближених долонь.
Розтанули кімнати, впали сірі стіни,
Буття розчинилось в морі зоряної піни,
Розвіявся примарний, гіркий дим.
Ми перейшли межу, де рушилися вежі,
Спалахнули в сяйві вічної пожежі,
Ставши світлом — чистим і одним.
Повстав із порожнечі вічний виноград,
Де зеленню горить незвіданий наш сад,
Якому невідомий земний край.
Там дзеркало озер п'є небозводи,
Там пульс лози струмує в сонцесходи —
Повернення у наш істинний рай.
Ми — відлуння живе золочених хвиль,
Де час зупинився, огорнув нас штиль,
Перетворивши вибух у резонанс.
Тіла — лише дроти для вищої напруги,
Здіймаємось у вись без болю і потуги,
Зливаючись у нескінченний транс.
Це не людська любов — це надзоряний зліт,
В якому дух назавжди поглинає світ,
Відчувши цей пронизливий екстаз.
Ми — подих Творця, ми — іскри в первісній сині,
Що тонуть у безкраїй, золотій глибині,
Палаючи востаннє і щораз.
Заземлення
Твій світ хитається, втрачає береги,
Під плетивом судин — мале пташа
Б'ється об лід кісток. Німа душа
Примірює зневіри ланцюги.
Згорають лихоманки віражі,
Стає в'язницею оболонка тісна.
Самотність гострить лезо на межі,
Де замість крику — прірва крижана.
Та ось — долоня. Тепла й міцна,
Втишає біль, що в жилах закипів.
Заземлення… і тиша осяйна
Спиняє птаха, що в грудях тріпотів.
Віднині крок карбують два серця,
Застиг спокій у глибині пульсу.
Причетність
Розламаний хліб золотисто хрустить,
Живиця бурштином стікає в долоні.
Яка незбагненна осяяна мить —
Життя закипає у кожному лоні!
Вмиває обличчя солоний прибій,
На шкірі — палкий цілунок від літа.
Я дихаю повно. Я справді живий,
І плоть моя силою сонця налита.
На губах розквітнув малиновий сік,
В судинах пульсує земна насолода.
Я — тут, я — людина, я — радості пік,
Я — частка твоя, ненаситна природо!
Архангел
Архангел мовчки став біля порога,
П'є час, немов настояне вино.
У залі — тиші зоряне сукно,
А за вікном — усесвіту тривога.
Буття земного дикий виноград
Налив у грона терпкість і вагу.
Відчуй душі нестерпну спрагу,
Щоб істини впізнати аромат.
То миті блиск, що вмить згасає
В перевтіленні, куди нас дух веде,
Де кожне тлінне крила розгортає.
Бо там, де страх, — і сонце не зійде,
А тут, де біль у вдячність проростає,
Архангел усміхається і жде.
Invasio
Кімната стислась. Вужча за зіницю.
В кутку пульсує залякана луна.
А Світло б'є, мов лезо крізь темницю,
І розпадається на атоми стіна.
Він увійшов. Не ангел — щільність чиста,
Що рве застиглий простір, наче шовк.
Присутність — невагома й промениста,
Від неї всесвіт трепетно замовк.
Ось мить зачаття! Дике і безкрає,
Чому не знайдеш назви чи межі,
У крихкість плоті входить і вростає,
Гостріше за холодні міражі.
Вона приймає. Виходу нема.
Вагітна Світом, що іще не став.
Лягла на плечі незворотна тьма,
Тягар обрання.… Бог не запитав.
Він просто Є. Вона Його несе —
Своє Майбутнє, що зруйнує все.
Агонія Голгофи
Під кронами олив, де ніч — глуха тюрма,
Він никне до землі, благаючи про Слово.
Та купол — ржава мідь, а світ — чумна зима,
Де жорна долі труть людські кістки суворо.
"Мій Отче, — крізь оскал, — розбий свою печать!
Дай знак — чи не дарма ці муки й тортури!"
Лиш зорі — більма згаслих — вирвано мовчать,
Стерв'ятник-вітер рве плоть і старі мури.
Перед очима — ланцюги, цвяхи і розп'яття,
Механіку страждань, що вимислив Творець.
Немає тут жалю, ні краплі співчуття —
І на чолі застиг пітьми терновий вінець.
Земля — гнилий ковчег, покинутий в порту,
Без весел і керма пливе у прірву неозору.
Бог-Архітектор кинув людство в самоту,
Лишивши тільки пустку власного собору.
Звелася бліда постать. В зіницях — сталь і лід.
До неба-палача підніс свій погляд гордий.
Розвіявся в пітьмі останній віри міт,
Коли на крик живих не прийде відгук жодний.
"Навіщо вам мій гріх? Весь зрадницький фінал?
Невже ефірний трон — лише облудна яма?"
Хрест прийнято крізь біль — кривавий ритуал,
Де Вишній — кам'яний, а плоть — відкрита рана.
Хай буде так! Раз Деспот не чує благань,
Якщо Його закон — цей холод потойбічний,
Понівечений дух піде без вагань,
Стигматами увись — величний і трагічний.
Бо краще стліти в прах, ніж славити Тирана,
Зійти у небуття, не знаючи оков,
Забути про любов, де вистигла омана
Від Того, хто не чув ніколи молитов.
Летаргічний рай
Ти йдеш садами, де я ніколи не ступала,
В шовках, не торканих моїм плечем.
Ти — та любов, яку я в думці розіп'яла,
Гірким, скляним, невидимим мечем.
П'єш білий спокій, замкнений в кришталі,
Гортаєш фоліант, що не розгорну.
Твої шляхи — безкровні, сталі й дальні,
Де ти плекаєш стужу крижану.
Яка ти гарна — та, що не збулася!
Велична в летаргічному раю...
Душа із плоттю так і не злилася —
У шві розриву я, жива, стою.
Дві фікції. У сутінках застиглі
На грані лез, між мертвих сторінок.
Ми по спіралях до нестями бігли,
Боячись зробити цей останній крок.
Приймаю пустку — вишукану й гостру,
Сріблистий іній на твоїх вустах.
Ти — ідеал. Моя примарна сестро,
Ти — мій жаданий і величний крах.
Flamma Amoris
О, дивна млосність! О, безтямна жадоба!
Зійди, мій Боже, в цей нікчемний попіл,
Хай Твій вогонь, що не шукає меж,
В мені розпалить тисячу пожеж!
Моя душа — як лілія в горнилі,
Де пелюстки, від світла вже безсилі,
Стають промінням, золотим і ярим,
І кожна жилка — дотиком захланним.
Поглянь, коханий: ці троянди ран —
То не розрізи, це живий фонтан!
То не рубіни крові — то уста,
Що прагнуть Твого білого перста.
О, солод солі! О, медова рана!
Вона — як кубок, небом п'яна,
Де тече любов, червона і густа,
Щоб омити Твої рани й хреста.
Пий мої сльози! Хай вони, як перли,
В Твоєму морі радості померли.
Даруй мені Свій поцілунок-ніж,
В полоні світла розчинись скоріш!
Я тану, як сніги під літнім зором,
Забувши сором перед вічним хором.
О, смерте ласкава! О, вбивство прекрасне!
Де дух вмирає — там він і воскресне.
Розлийся в серці пурпуром вина,
Де кожна крапля — милості безодня!
Я — Твій квітник, я — Твій палкий вівтар,
Де кров і лілії — Твій найвищий дар.
Гори в мені! Світи! Цілуй мій прах,
Допоки світ не згине у Твоїх очах!
Літургія світла і ночі
О свічко, доню вогню і скорбот,
що в тиші нічній спалахнула, як зрада, —
ти світлом своїм розтинаєш лоно темнот,
хоч знаєш: згасання — твоя єдина розрада.
Ти знаєш, кохана — ненаситна мла,
вона п'є світіння, як кров із вінця,
і кожна сльоза твого воску — хвала
тій пащі безодні, що жде без кінця.
О диво любові! — горіти, вмираючи, жить,
бути жертвою й жрецем на власнім вогні;
бо темрява сяє лиш тим, що болить,
і світло пізнає себе у пітьмі.
Тож тань, о свічко, як молитва без слів:
хай ніч тебе з'їсть — та не згасне любов,
бо смерть твоя — істина всіх світил:
згоріти до краю, аби стати ніччю знов.
Invitatio Silentii
Сідай, Мовчання, поруч — ось хліб і тінь вина,
не келихи дзвенять тут, а пульс нічного часу.
Де скатерть під руками холодна й крижана,
я крихти слів змітаю, щоб не поранить фразу.
Мовчімо про той страх, що вбрався у молитви,
про біль, який навчився ставати світлом ранку;
про імена, що в попелі ведуть останні битви,
і воскресають тільки у видиху серпанку.
Мовчімо про кінець — не як про чорну чашу,
а як про перехід, де тане форма тіла;
про те, що кожне "Я" — лиш свічка на порозі,
і вітер — тільки знак, що доля вщент згоріла.
Мовчімо про Творця — не з браку віри,
а з надміру присутності у кожній крихті;
де сплять вуста — там серце промовляє,
і хліб ламається, мов істина, без крику.
Сідай, Мовчання.