Метафізика (поетичний цикл)

План повернення

Ми двома сузір'ями спали в скляній вишині,
Плели візерунки вогнем на нічнім полотні.
Та світлова клітка тісна — коли меркли старі,
Вибух обрали, щоб стати земними вві сні.

Розсипались іскрами в прірву на тисячі тіл,
Минувши туманності, хаос палких почуттів.
Гравітація долі — вічний компас і ціль —
Вела крізь народження дивних, нових берегів.

Роки розлуки палали, мов розпечені ядра,
Кожне прощання — всесвіт, що в муках зростав.
Дихали в вирвах, де в'ється космічна гра,
І розчинялись в обіймах міжзоряних переправ.

Аж поки Земля не вхопила за пульс, як магніт,
І пил небесний не став нам плоттю і єством.
Упали людьми у крихкий і смертний світ,
Скувавши сутності туго єдиним вузлом.

Я в натовпі взнав відблиск твій… приглушений спів,
Пам'ять металів не змити дощами століть.
Ти — та планета, до котрої вічність летів,
Щоб в теплих долонях твоїх нарешті згоріть.

Invasio

Кімната стислась. Вужча за зіницю.
В кутку пульсує залякана луна.
А Світло б'є, мов лезо крізь темницю,
І розпадається на атоми стіна.

Він увійшов. Не ангел — щільність чиста,
Що рве застиглий простір, наче шовк.
Присутність — невагома й промениста,
Від неї всесвіт трепетно замовк.

Осьмить зачаття! Дике і безкрає,
Чому не знайдеш назви чи межі,

Дивіться також

У крихкість плоті входить і вростає,
Гостріше за холодні міражі.

Вона приймає. Виходу нема.
Вагітна Світом, що іще не став.
Лягла на плечі незворотна тьма,
Тягар обрання… Бог не запитав.

Він просто Є. Вона Його несе —
Своє Майбутнє, що зруйнує все.

Flamma Amoris

О, дивна млосність! О, безтямна жадоба!
Зійди, мій Боже, в цей нікчемний попіл,
Хай Твій вогонь, що не шукає меж,
В мені розпалить тисячу пожеж!

Моя душа — як лілія в горнилі,
Де пелюстки, від світла вже безсилі,
Стають промінням, золотим і ярим,
І кожна жилка — дотиком захланним.

Поглянь, коханий: ці троянди ран —
То не розрізи, це живий фонтан!
То не рубіни крові — то уста,
Що прагнуть Твого білого перста.

О, солод солі! О, медова рана!
Вона — як кубок, небом п'яна,
Де тече любов, червона і густа,
Щоб омити Твої рани й хреста.

Пий мої сльози! Хай вони, як перли,
В Твоєму морі радості померли.
Даруй мені Свій поцілунок-ніж,
В полоні світла розчинись скоріш!

Я тану, як сніги під літнім зором,
Забувши сором перед вічним хором.
О, смерте ласкава! О, вбивство прекрасне!
Де дух вмирає — там він і воскресне.

Розлийся в серці пурпуром вина,
Де кожна крапля — милості безодня!
Я — Твій квітник, я — Твій палкий вівтар,
Де кров і лілії — Твій найвищий дар.

Гори в мені! Світи! Цілуй мій прах,
Допоки світ не згине у Твоїх очах!

Агонія Голгофи

Під кронами олив, де ніч — глуха тюрма,
Він никне до землі, благаючи про Слово.
Та купол — ржава мідь, а світ — чумна зима,
Де жорна долі труть людські кістки суворо.

"Мій Отче, — крізь оскал, — розбий свою печать!
Дай знак — чи не дарма ці муки й тортури!"
Лиш зорі — більма згаслих — вирвано мовчать,
Стерв'ятник-вітер рве плоть і старі мури.

Земля — гнилий ковчег, покинутий в порту,
Без весел і керма пливе у прірву неозору.
Бог-Архітектор кинув людство в самоту,
Лишивши тільки пустку власного собору.

Звелася бліда постать. В зіницях — сталь і лід.
До неба-палача підніс свій погляд гордий.
Розвіявся в пітьмі останній віри міт,
Коли на крик живих не прийде відгук жодний.

Хрест прийнято крізь біль — кривавий ритуал,
Де Вишній — кам'яний, а плоть — відкрита рана.
Бо краще стліти в прах, ніж славити Тирана,
Зійти у небуття, не знаючи оков.

Стигматами увись — величний і трагічний.
Забути про любов, де вистигла омана
Від Того, хто не чув ніколи молитов.

Вирок: Свобода

Засуджений до волі. Смертний привілей.
Під небом олов'яним змиваються фарби,
Ми — в'язні власних марень і тісних галерей,
Де час догриз надію, наче окислі скарби.

Скляне незриме око — мовчазний конвоїр.
Карбує кожен жест на сталевій гільйотині.
У дзеркалі — нікого. Тільки зблідлий зір
Шукає давній фантом у стужій глибині.

Безлюдний горизонт. Брак світла і тепла.
Без Бога й режисера — обірваний політ.
Відчужений, нічийний… У епіцентрі зла —
Сам кат собі, і сам — увесь згаслий світ.

Геть кволе співчуття! Цей холод — вища гідність.
П'ю чорну порожнечу, як келих полину.
Зник останній сенс, замовкла благодійність —
Розчинюсь самотньо в ніч. Я вибрав цю вину.

Антидогма

Мораль — це сукня, що не до лиця,
Тісна, нудна і вицвіла давно.
Навіщо слухать втомного жерця,
Коли іскриться в келиху вино?

Ми прагнем неба, сидячи в багні,
Та страх спокуси — гірший за порок.
Найкращі сни — відверті та палкі,
Де кожен жест — у невідоме крок.

Чим дужче ви відштовхуєте тінь,
Тим ближче підійде вона вночі.
У лабіринтах власних сновидінь
Від порятунку спалено ключі.

Єдиний шлях примару подолати —
Віддатись їй без зайвих молитов.
Секрети світу прагну розгадати
Крізь смак плодів, що обіцяють кров.

Вкусити гріх, як спілий апельсин,
І випити цю розкіш до кінця.
Лиш той є вільним, хто серед руїн
Зберіг оскал зухвалого лиця.

Нехай святоші моляться в кутку —
Ми перетворим дні у гострий твір.
В цім вишуканім, дикім квітнику
Лиш Екстаз — наш істинний кумир.

Летаргічний рай

Ти йдеш садами, де я ніколи не ступала,
В шовках, не торканих моїм плечем.
Ти — та любов, яку я в думці розіп'яла,
Гірким, скляним, невидимим мечем.

П'єш білий спокій, замкнений в кришталі,
Гортаєш фоліант, що не розгорну.
Твої шляхи — безкровні, сталі й дальні,
Де ти плекаєш стужу крижану.

Яка ти гарна — та, що не збулася!
Велична в летаргічному раю…
Душа із плоттю так і не злилася —
У шві розриву я, жива, стою.

Ти — ідеал. Моя примарна сестро,
Ти — мій жаданий і величний крах.

Ефір забутих акордів

Шепіт дощу на затертому склі —
В спогадах ледь затремтіла завія.
Там, на горищі, в пилу та імлі,
Дерево вчиться звучати, як мрія.

О, дотик долонь… туманне "колись",
Подих смичка довжиною у вічність.
Нерви й листи у вузли заплелись,
Гаснуть мелодії, втративши звичність.

Всесвіт — ефір. Тіні рук на стіні.
В залі порожньому — луни скляні.
Плаче скрипаль у нічній далині,
Осінь голками пронизує дні.

Музика — вище. А решта — пусте.
Подих і трепет струн дощових.
Скрипка в мовчанні незримо росте,
Танучи в тиші акордів живих.

Нескінченність за межею

Завжди була мені ця круча люба
І цей паркан старий, що закриває
Від моїх очей останній пруг земний.
Та сидячи ось тут, я уявляю за ним —
безкрайні простори й простори,
І німоту, незнану для людей,
І глибину, де серце замирає
У дикім трепеті.

А коли вітер
Зашелестить у листі цих дерев,
Я голос цей, миттєвий і крихкий,
Рівняю з вічним мороком пустель.
І тоне в них усе моє буття —
В цій безодні я віддаюся спокою,
Бо п'янка мені це кораблетроща.

Людина — лише іскра, що згасає,
Не залишивши в пам'яті небес
Ні звуку, ні зітхання, ні сліда.

Смерть, ти сама помреш!

(Джон Донн / Переспів у сутінках)

О Смерте, не пишайся! Хоч віки
тебе зовуть всесильною — затям:
ти не така. Твої бліді руки
не накладуть кайдани на життя.

Ті, кого ти у розпачі двобою
звалила в прах — не вмерли, бідна ти!
Їм не судилось стати лиш тобою,
у тлінь твою повік їм не увійти.

Ти — раб недуг, і фатуму, і воєн,
твій дім — в'язниця, де панує тління.
Навіщо ж пнешся? Після сну короткого
ми прокинемось у надзоряний світ.

Один лиш подих — і розквітне вись,
де Смерті вже нема. Смерть, вмри і не дивись!

Анастасія Корбет