1. Чотири згини
Шорстка долоня нишпорить у фліс –
Листа, що вчетверо складався вкотре,
Приніс дух дому крізь залізний ліс.
Розправив кут, де лінію розтерто,
Графітний контур тане на згині –
Тримає пам'ять пальцями уперто.
Вдихнув… він пахне небом і грудьми
Тієї, що чекає. Стисло горло.
Знайшов тепло у затишній тіні,
Де рідний дім із літер постає.
Забув про спуск і вказівний завмер,
Напруга в м'язах тихо віддає.
Він гладить ніжно зморщений папір…
2. Петля пам'яті
На рейки випав попіл. Місто хрипне: "Сніг".
Під шкірою пульсує рваний, дикий звук.
Вітрина в катарактах – каламутне скло,
Він бачить пальці – чужі, застиглі руки.
Але в розширених зіницях ще тліє степ,
Щоночі проростаючи в отруйний сон.
У мирній спальні він заманює себе у сон,
Та замість кисню в легені засипає сніг.
Там горизонт зарізав обвуглілий степ,
І тишу навпіл розтинає реактивний звук.
Він падає долілиць, затиснувши руки,
Бо з вікон сиплеться у ліжко бите скло.
На кухні вибухнуло кляте, перегріте скло,
Він знову вдома? Чи це триває сон?
Дружина хоче підвести – торкається руки,
Але для нього дотик цей – обмерзлий сніг.
Трамвайний скрегіт в горлі – металевий звук,
І коридор квартири довший, ніж той степ.
Він повернувся з вирв. Але лишився в степу,
Де все повітря – подрібнене на порох скло.
Тут кожен шерех – детонації сухої звук,
Тут темрява не лікує, а катує сон.
Двір укрив не іній – фосфорний, пекучий сніг,
І навіть у молитві він не розтискає руки.
В кишені глибоко ховає тремтячі руки,
Намагаючись втримати в кулаці згорілий степ.
Варто глянути вгору – і січе обличчя сніг,
Гострий, як шрапнель, що пробиває скло.
Він більше не спить – провалюється в сон,
Де кожна мить – один і той самий звук.
Місто – прес, що карбує безперервний звук.
Він до кісток втискає нігті у власні руки.
"Залізо по рейках", – бреше йому власний сон,
Але шрамами колій розрізаний навпіл степ.
Він бачить уламки себе, як розтрощене скло,
На яке знову й знову безжально падає сніг.
3. Спліт
Над містом – сажа. Небо – вогкий склеп,
Зірки гниють у фосфорній імлі.
Вкрив попіл скам'янілий, мертвий степ –
Роздерті груди хворої землі.
За склом холодна виразка згаса,
Ревуть провалля, рушаться мости,
І час – поранений – стікає по спині,
Вшиває ніжність у рубці пітьми.
В обіймах, стиснутих у домовині,
Де кожна вена – ржавий, гострий дріт.
У цій судомі, в нищівній хвилині
Ковтаєм відчаю солоний піт.
Пульсує в скронях тяжкий метроном,
Карбує ритм – всесвіту фінал.
Коли за тлінним, вицвілим вікном
Встає застиглої смерті трибунал.
В хребти в'їдається бетонний мур,
Шукаєм вихід у сплетінні рук,
Навколо – тисячі сліпих тортур,
І кожен стогін – металевий звук.
Твої зіниці – дві порожні зали,
В них гаснуть свічі спогадів і мрій;
Ми до нестями плоть свою терзали,
Щоб вбити відгомін чужих стихій.
Світ розпадається на прах і дим,
Залізо кришиться під гнітом ночі,
Завмерли двоє у герці німім,
Хто ми? Чи ще лишилися людьми?
Ні, ми – звірина, притиснута до краю,
Втискаєм страх у глибину кісток.
Твій серця стук – єдине, що тримаю
Серед руїн і крижаних думок.
Останній такт. Коротка, хрипла мить.
Годинник космосу сповільнив хід.
В обіймах цих – одне на двох болить,
І тисне в ребра крижаний граніт.
Дві краплі ртуті в жорнах небуття,
У сплеті нервів – намір задихнутись.
Лише цей спазм – усе земне життя
Застигле в горлі спробою прокинутись.