Тактильний архів
Руки знають структуру точніше за імена:
Пам'ятають густу, липку в'язкість плазми,
Хрускіт ампул, холод стальних затискачів,
Що входять у м'язи, шукаючи сліпу межу.
Турнікет замикає коло, спиняє потік.
Пучки ловлять ритм, тоншаючи з кожним рухом,
Аж поки не стане далеким, глухим сигналом —
Вібрацією на самому зрізі зникнення.
Вночі, коли розум впадає у заніміння,
Тіло не спить. Триває безсонна вахта:
У темряві пальці відтворюють давній розріз,
Торкають порожнечу, фіксують уявні бинти.
Шиють пустку тугим невидимим швом,
В'яжуть вузли на повітрі з присмаком заліза.
Долоні чесніші за очі й пласкі дзеркала —
В них затиснуто корінь крихкого тривання.
Тактильний архів. Шрам із власним кодом.
Тепло пробивається крізь тонку гуму.
Хват тримає нитку над безоднею часу.
Кріплять до життя. Наосліп. До кінця.
Ехо
Грюкіт дверей.
Струм по хребту.
Зціпило щелепи —
Лещата напруги.
Спина — мов дріт
На хиткому мосту,
Де кожен струс —
То нестерпні потуги.
Стоп. Завмри.
Відрахуй-но секунду.
Просто автівка.
Старий седан.
Це не приліт
В артерію ґрунту,
Місто лише —
Гучний барабан.
Кришка від бака —
Не вибух металу.
Скрегіт трамвая —
Не свист крила.
Вчуся вживатися
У мир цей помалу,
Щоб ця затята
Судома пішла.
Один. Два.
Видихни втому.
Серце вертає
Вкрадене право.
Це просто шум.
Дорога додому —
В небо безпечне,
В живі слова.
Новий мешканець
Мене виплавив гнів у цехах, де скаженіло залізо,
Сплав для злету стрімкого, розчерку та розриву.
Гартуваний в горнилі, налитий небезпечно-сизим,
Щоб у мить фатальну ввірватись у простір криво.
Без обличчя і назви — траєкторія тільки й швидкість,
Розпечений пульс, що шукає вразливу межу.
Біографія стисла: тупа механічна жорстокість,
Що крізь морок заводів у власному тілі несу.
Вибух виплюнув в небо — злився із запеклим криком,
Прошиваючи хмари, полюючи на плоть і граніт.
Зазуберний край вріс у стіни з відлунням диким,
Звуком смерті стерши навіки затишний світ.
Тут завмер раптово. За крок від тонкої усмішки,
Що застигла на фото у рамці під битим склом.
Поруч — ковдра дитяча і жовта покинута мишка,
Яких ледь торкнувся обпаленим вщент ребром.
Став частиною муру. Охололий, німий свідок.
У густій порожнечі — металу і душі розлом.
Дивлюсь у пітьму, де лишився єдиний відбиток
Тих, хто вечір ділив за родинним колись столом.
Встряг у рвані шпалери. Елемент чужого декору.
Тримаю каркас — тепер задубілу підпору —
Замість живих і теплих людських долонь.
П Л И Т А
Темно. Фактура сажі і чаду.
Світ перетерся. Виходу — нуль.
Солодко пахне. Стіни осядуть,
В горло, у спогад, у цегляний мул.
Батько ковтає мовчанку: "Мине…".
Мати згасає на складі "Не…"
Дитяче "Ма-" застрягло у щілинах,
Там, де плоть переходить у глину.
Стеля вичавлює рештки вологи.
Паща панелі. Чорна знемога.
Часу немає. Пульс у скроні —
М'якоть жива в кам'яній долоні.
Лічать хвилини порожні гільзи.
Пил став мовою. Голос — залізом.
Небо — плита, притиснута низько.
Не відкопають. Смерть надто близько.
Один.
Два.
Т…
…
…
Вагон №…
Гуде компресор. Дизель. Сталь.
Замкни вагон. Дивись у даль.
На защіпці — намерзлий іній,
Тіла застигли в строгій лінії.
Їдка солярка. Хлорка тисне.
Завмерла мить. Повітря кисне.
На бирці номер. Чорна мітка.
Логістики залізна клітка.
Всередині — сирий метал.
Смерть занотовує журнал.
Немає пульсу. Тільки струм
Та поршнів монотонний шум.
Чотири згини
Шорстка долоня нишпорить у фліс —
Листа, що вчетверо складався вкотре,
Приніс дух дому крізь залізний ліс.
Розправив кут, де лінію розтерто,
Графітний контур тане на згині —
Тримає пам'ять пальцями уперто.
Вдихнув… він пахне небом і грудьми
Тієї, що чекає. Стисло горло.
Знайшов тепло у затишній тіні,
Де рідний дім із літер постає.
Забув про спуск і вказівний завмер,
Напруга в м'язах тихо віддає.
Він гладить ніжно зморщений папір…
Петля пам'яті
На рейки випав попіл. Місто хрипне: "Сніг".
Під шкірою пульсує рваний, дикий звук.
Він бачить пальці — чужі, застиглі руки,
Але в розширених зіницях ще тліє степ,
Щоночі проростаючи в отруйний сон.
У мирній спальні він заманює себе у сон,
Та замість кисню в легені засипає сніг.
Там горизонт зарізав обвуглілий степ,
І тишу навпіл розтинає реактивний звук.
Він падає долілиць, затиснувши руки,
Бо з вікон сиплеться у ліжко бите скло.
На кухні вибухнуло кляте, перегріте скло,
Він знову вдома? Чи це триває сон?
Дружина хоче підвести — торкається руки,
Але для нього дотик цей — обмерзлий сніг.
Трамвайний скрегіт в горлі — металевий звук,
І коридор квартири довший, ніж той степ.
Він повернувся з вирв. Але лишився в степу,
Де все повітря — подрібнене на порох скло.
Тут кожен шерех — детонації сухої звук,
Тут темрява не лікує, а катує сон.
Двір укрив не іній — фосфорний, пекучий сніг,
І навіть у молитві він не розтискає руки.
Він бачить уламки себе, як розтрощене скло,
На яке знову й знову безжально падає сніг.
Двійник
Спалах. Тінню упав на розмоклу глину —
Безкровний двійник, мовчазний протокол.
П'ю легенями пітьму, терпку і полинну,
Ти ж завмер, обминувши сталевий укол.
Що, перекурим? Пляма на мерзлім бетоні
Не боїться контузій, не знає ваги.
Розпач пульсом удари вбиває у скроні,
Ти — лиш фантом. Тобі не потрібні боги.
Не зникай, коли магній згорить у задусі,
Як обвалиться неба важкий моноліт.
Ми віднині затиснуті в чорнім союзі —
Відбиток втоми, вичерпаний ліміт.
Пожартуй! Скажи: це всього лише сцена,
Де сутінь і полум'я ділять квадрат.
Ти не здригнешся. Постава смиренна.
Присутність відсутня. Повільний розпад.
Спліт
Над містом — сажа. Небо — вогкий склеп,
Зірки гниють у фосфорній імлі.
Вкрив попіл скам'янілий, мертвий степ —
Роздерті груди хворої землі.
В обіймах, стиснутих у домовині,
Де кожна вена — ржавий, гострий дріт.
У цій судомі, в нищівній хвилині
Ковтаєм відчаю солоний піт.
Хто ми? Чи ще лишилися людьми?
Ні, ми — звірина, притиснута до краю,
Втискаєм страх у глибину кісток.
Твій серця стук — єдине, що тримаю
Серед руїн і крижаних думок.
Останній такт. Коротка, хрипла мить.
Годинник космосу сповільнив хід.
В обіймах цих — одне на двох болить,
І тисне в ребра крижаний граніт.
Дві краплі ртуті в жорнах небуття,
У сплеті нервів — намір задихнутись.
Лише цей спазм — усе земне життя,
Застигле в горлі спробою прокинутись.