Тактильний архів (поетичний цикл)

Зміст
Воно
Нічне жниво
Ікона
Бути свідком
Амнезія затишку
У квадратику малім
Новий мешканець
Двійник
Ехо
Тактильний архів
Вагон №…
Чотири згини
П Л И Т А
Петля пам'яті
Життя після
Небо списане криками
Маніфест миру
Серед уламків
Resonantia (Пластинка)
Півонії
Нові цитаделі
Антидогма
Спліт
Театр одного глядача
Маніфест духу
Марсіянський Кобзар
Чотири пори сили
Vigilia

Воно

Воно проступає крізь стіни, масне і важке.
Воно сідає на плечі, чавить грудну клітку.
Воно забиває вікна свинцевою бляхою.
Воно перераховує хребці довгими пальцями.
Воно випиває кисень раніше за легені.
Воно розтягує кожну хвилину до нестями.
Воно тисне на повіки холодною міддю.
Воно зашиває рот невидимими нитками.
Воно пересуває важкі меблі в самих скронях.
Воно гризе суглоби, мов старі сухі кістки.
Воно рахує вдихи, не кліпаючи, з кутка.
Воно пахне залізом і залежаним пилом.

Я —-

Нічне жниво

Коли на ниву, випиту в бою,
Лягає ніч — мовчазна і бездонна,
Ступає знов зажурена Мадонна,
Туди, де смерть стояла у строю.

Тонкими пальцями з сизої імли
Збирає тихо в трав'яні подоли
Уламки гострі, що у мерзлім полі
Сталевим цвітом вранці проросли.

Дивіться також

Омиє кожен рваний край росою,
Загоїть шрам на спаленій броні,
І розітне тремку блакить собою,
Щоб біль старий віддати вишині.

Розсипле сум по куполу небес —
Сузір'я Гільз і Стріл вогненні знаки.
Де в чорній крові задихались маки,
Проллє безодня зоряний компрес.

Гірчить цей вік і порохом, і сном,
Блищить залізом — пусто й суворо.
Це пам'ять наша — випалене море,
Що застига під плавленим склом.

Ікона

Любов — це остання лінія оборони, де Бог уже мовчить, а Свідок ще тримає небо.
Напруга пульсує у стягнутих жилах,
Жене не тепло — електричний розряд.
Тримаємо стрій на розбитих схилах,
Де в порох розсипався світу фасад.
(Клац)

Застигла загроза у зрізах бетону,
Свинцевий відблиск у зіницях горить.
Вбивати за тебе — найвища ікона,
На спуску палець уже не тремтить.
(Постріл)

Замість листів — протираємо зброю,
На мапі мовчання — остання межа.
Любов — броня між смертю й тобою,
Бо знаю: є той, задля кого жива.
(Брязг)

Пробачити? Ні. Це для тих, хто не бачив,
Як небо згортається в чорне сукно.
Ми — варта на зламі часів неозорих,
Де вічність і втрата — одне полотно.
(Вибух)

Бути свідком

Ти прагнеш розпастись, розсіятись в прах,

Згубитись відлунням у чужих голосах.
Спинися. Відчуй: ти — опора і твердь,
Тут кожна клітина заперечує смерть.

Шорстка фактура. Реальність. Не сон.
Присутність у тілі — незламний закон.
Впивайся у воду — в глибінь крижану,
Стискай цю хвилину — важку і міцну.

Стань якорем в мулі, де тиша гуде,
Там гарт моноліту крізь ребра росте.
Ти — корінь, що рве полотно магістралей,
Зламавши хребти бетонних спіралей.

Пульсує зап'ястя — ритм боротьби,
Ти вищий за тіні й примарні "якби".
Лишитись тут — найважчий твій чин:
Бути свідком буття без жодних причин.

Амнезія затишку

Скляний вакуум тисне. Власний полон.
Партер у чеканні на спокій і сміх.
Як вірять вони у цей вицвілий сон,
В картонні фортеці і ватяний сніг?

Їх статика — лезо. Врізається в скроні.
Застиглі обличчя, порожні долоні.
Між нами безодня. Ця тиха війна
Вузлом запеклася і тягнеться з дна.

Тут все — реквізит. Лиш фанера і клей.
Торкнись — і блакить потече по руці.
Я бачу приціли в зіницях людей
І зяють провалля на кожнім лиці.

Забуто, як можна не слухать ефір,
Заснути без берців, не гріючи сталь.
В грудях заліг переляканий звір,
Що в сяйві вітрин пам'ятає... підвал.

Амнезія затишку. Радість пуста.
Алгоритм виживання зашито під шкіру.
Ця пауза залу — петля на вустах.
Театру не вірю. Виставу закрито.

У квадратику малім

Сяє ніч, екран іскриться,
Ти — в квадратику малім.
Голос лагідний струмиться —
Мій далекий, рідний дім.

Батько втому приховає,
Усміхнеться крізь туман.
Слово кожне він вбирає,
Ніби ліки проти ран.

Ти — про рідне, про чекання,
Про затишні вечори...
Він плекає сподівання,
Наче світло з-за гори.

Зв'язок рветься. Миготіння.
Шум заповнює ефір.
"Повернуся, — як моління, —
Буде знову в домі мир".

Новий мешканець

Мене виплавив гнів у цехах, де скаженіло залізо,
Сплав для злету стрімкого, розчерку та розриву.
Гартуваний в горнилі, налитий небезпечно-сизим,
Щоб у мить фатальну ввірватись у простір криво.

Без обличчя і назви — траєкторія тільки й швидкість,
Розпечений пульс, що шукає вразливу межу.
Біографія стисла: тупа механічна жорстокість,
Що крізь морок заводів у власному тілі несу.

Вибух виплюнув в небо — злився із запеклим криком,
Прошиваючи хмари, полюючи на плоть і граніт.
Зазуберний край вріс у стіни з відлунням диким,
Звуком смерті стерши навіки затишний світ.

Тут завмер раптово. За крок від тонкої усмішки,
Що застигла на фото у рамці під битим склом.
Поруч — ковдра дитяча і жовта покинута мишка,
Яких ледь торкнувся обпаленим вщент ребром.

Став частиною муру. Охололий, німий свідок.
У густій порожнечі — металу і душі розлом.
Дивлюсь у пітьму, де лишився єдиний відбиток
Тих, хто вечір ділив за родинним колись столом.

Встряг у рвані шпалери. Елемент чужого декору.
Непроханий гість, що приніс руйнівний вогонь.
Тримаю каркас — тепер задубілу підпору —
Замість живих і теплих людських долонь.

Двійник

Спалах. Тінню упав на розмоклу глину —
Безкровний двійник, мовчазний протокол.
П'ю легенями пітьму, терпку і полинну,
Ти ж завмер, обминувши сталевий укол.

Що, перекурим? Пляма на мерзлім бетоні
Не боїться контузій, не знає ваги.
Розпач пульсом удари вбиває у скроні,
Ти — лиш фантом. Тобі не потрібні боги.

Не зникай, коли магній згорить у задусі,
Як обвалиться неба важкий моноліт.
Ми віднині затиснуті в чорнім союзі —
Відбиток втоми, вичерпаний ліміт.

Пожартуй! Скажи: це всього лише сцена,
Де сутінь і полум'я ділять квадрат.
Ти не здригнешся. Постава смиренна.
Присутність відсутня. Повільний розпад.

Ехо

Грюкіт дверей.
Струм по хребту.
Зціпило щелепи —
Лещата напруги.
Спина — мов дріт
На хиткому мосту,
Де кожен струс —
То нестерпні потуги.

Стоп. Завмри.
Відрахуй-но секунду.
Просто автівка.
Старий седан.
Це не приліт
В артерію ґрунту,
Місто лише —
Гучний барабан.

Кришка від бака —
Не вибух металу.
Скрегіт трамвая —
Не свист крила.
Вчуся вживатися
У мир цей помалу,
Щоб ця затята
Судома пішла.

Один. Два.
Видихни втому.
Серце вертає
Вкрадене право.
Це просто шум.
Дорога додому —
В небо безпечне,
В живі слова.

Тактильний архів

Руки знають структуру точніше за імена:
Пам'ятають густу, липку в'язкість плазми,
Хрускіт ампул, холод стальних затискачів,
Що входять у м'язи, шукаючи сліпу межу.

Турнікет замикає коло, спиняє потік.
Пучки ловлять ритм, тоншаючи з кожним рухом,
Аж поки не стане далеким, глухим сигналом —
Вібрацією на самому зрізі зникнення.

Вночі, коли розум впадає у заніміння,
Тіло не спить. Триває безсонна вахта:
У темряві пальці відтворюють давній розріз,
Торкають порожнечу, фіксують уявні бинти.

Шиють пустку тугим невидимим швом,
В'яжуть вузли на повітрі з присмаком заліза.
Долоні чесніші за очі й пласкі дзеркала —
В них затиснуто корінь крихкого тривання.

Тактильний архів. Шрам із власним кодом.
Тепло пробивається крізь тонку гуму.
Хват тримає нитку над безоднею часу.
Кріплять до життя. Наосліп. До кінця.

Вагон №…

Гуде компресор. Дизель. Сталь.
Замкни вагон. Дивись у даль.
На защіпці — намерзлий іній,
Тіла застигли в строгій лінії.

Їдка солярка. Хлорка тисне.
Завмерла мить. Повітря кисне.
На бирці номер. Чорна мітка.
Логістики залізна клітка.

Всередині — сирий метал.
Смерть занотовує журнал.
Немає пульсу. Тільки струм
Та поршнів монотонний шум.

Чотири згини

Шорстка долоня нишпорить у фліс —
Листа, що вчетверо складався вкотре,
Приніс дух дому крізь залізний ліс.

Розправив кут, де лінію розтерто,
Графітний контур тане на згині —
Тримає пам'ять пальцями уперто.

Вдихнув… він пахне небом і грудьми
Тієї, що чекає. Стисло горло.
Знайшов тепло у затишній тіні,

Де рідний дім із літер постає.
Забув про спуск і вказівний завмер,
Напруга в м'язах тихо віддає.

Він гладить ніжно зморщений папір…

П Л И Т А

Темно. Фактура сажі і чаду.
Світ перетерся. Виходу — нуль.
Солодко пахне. Стіни осядуть,
В горло, у спогад, у цегляний мул.

Батько ковтає мовчанку: "Мине...".
Мати згасає на складі "Не…"
Дитяче "Ма-" застрягло у щілинах,
Там, де плоть переходить у глину.

Стеля вичавлює рештки вологи.
Паща панелі. Чорна знемога.
Часу немає. Пульс у скроні —
М'якоть жива в кам'яній долоні.

Лічать хвилини порожні гільзи.
Пил став мовою. Голос — залізом.
Небо — плита, притиснута низько.
Не відкопають. Смерть надто близько.

Один.
Два.
Т...
…
…

Петля пам'яті

На рейки випав попіл. Місто хрипне: "Сніг".
Під шкірою пульсує рваний, дикий звук.
Вітрина в катарактах — каламутне скло,
Він бачить пальці — чужі, застиглі руки.
Але в розширених зіницях ще тліє степ,
Щоночі проростаючи в отруйний сон.

У мирній спальні він заманює себе у сон,
Та замість кисню в легені засипає сніг.
Там горизонт зарізав обвуглілий степ,
І тишу навпіл розтинає реактивний звук.
Він падає долілиць, затиснувши руки,
Бо з вікон сиплеться у ліжко бите скло.

На кухні вибухнуло кляте, перегріте скло,
Він знову вдома? Чи це триває сон?
Дружина хоче підвести — торкається руки,
Але для нього дотик цей — обмерзлий сніг.
Трамвайний скрегіт в горлі — металевий звук,
І коридор квартири довший, ніж той степ.

Він повернувся з вирв. Але лишився в степу,
Де все повітря — подрібнене на порох скло.
Тут кожен шерех — детонації сухої звук,
Тут темрява не лікує, а катує сон.
Двір укрив не іній — фосфорний, пекучий сніг,
І навіть у молитві він не розтискає руки.

В кишені глибоко ховає тремтячі руки,
Намагаючись втримати в кулаці згорілий степ.
Варто глянути вгору — і січе обличчя сніг,
Гострий, як шрапнель, що пробиває скло.
Він більше не спить — провалюється в сон,
Де кожна мить — один і той самий звук.

Місто — прес, що карбує безперервний звук.
Він до кісток втискає нігті у власні руки.
"Залізо по рейках", — бреше йому власний сон,
Але шрамами колій розрізаний навпіл степ.
Він бачить уламки себе, як розтрощене скло,
На яке знову й знову безжально падає сніг.

Життя після

Пекло — не тоді, коли вибухає земля під ногами,
А коли мати тримає частину дитини
І не розуміє — це рука чи ніжність, що залишилась.
Пекло — не гул снарядів,
А мовчання в підвалі, де двадцятеро людей
Бояться дихати вголос,
Бо почутись живими — значить стати мішенню.

Пекло — не смерть.
А життя після, коли ти чуєш вибух —
Навіть якщо давно настала тиша.
Коли тіні — небезпечніші за людей.
Пекло — це обличчя солдата,
Який повернувся — але вже не з собою.
Його серце залишилось в окопі,
Обгорнуте криком побратима.

Пекло — коли слова: "Я кохаю тебе"
Здаються зайвими, бо не знаєш,
Чи буде кому це казати завтра.
Чи ти сама ще будеш...
І найгірше пекло — це звичка.

— Звичка жити в цьому.
— Звичка прокидатись після сирен.
— Звичка не сподіватись.

Небо списане криками

На вулиці лежав день,
Холодний, мов снаряд,
Що не вибухнув —
Але в кожному серці розлом.

У місті не залишилось дверей —
Лише отвори до пам'яті.
І небо, наче пергамент,
Було списане криками.

Я бачила, як дитина шукала
Не матір — голос.
Бо голоси в цій війні —
Єдине, що ще тримає.

А вчорашні будинки,
Мов втомлені велетні,
Падали на коліна
Перед власною руїною.

Хтось сказав: "Ми вистоїмо",
Але не знав, що вітер теж плаче.
Навіть повітря тут має в собі кров,
І навіть мовчання — кричить.

Маніфест миру

Не з феєрверків почнеться мир — а з мовчання,
Де не буде сирен, лише дихання рівне.
Не з парадів, а з першого разу, коли дитя
Не здригнеться від грому — бо це лише грім.

Мир — коли бабуся в'яже знову шкарпетки,
А не ховає хліб на чорний день.
І коли повернуться птахи — не безпілотники,
А справжні, ті, що приносять весну.

Мир — коли хтось зі сльозами вперше скаже:
"Я знову відчуваю себе живим..."

Серед уламків

Якби вчорашня ракета забрала твоє тіло —
Я б втратила єдине вікно,
Через яке можу дихати цим світом.

Я б ридала...

Анастасія Корбет