ПЕРЕДМОВА вишуканого пройдисвіта
Ааа... Ааа... Ааапчхиии!*
______________________________
* Коментар до "Передмови вишуканого пройдисвіта":
Ні, зовсім не це хотів сказати я, так званий вишуканий пройдисвіт, у своїй передмові.
Це я просто чхнув.
Тільки роззявив був рота, аби висловити передмову, як тут недоречно залоскотало в ніздрі, і замість передмови пролунало чхання.
А якби не свербіння в носі, то я у своїй передмові повідомив би отаке:
Безцінний читачу! – сказав би я. – Я, так званий вишуканий пройдисвіт, маю честь запропонувати твоїй увазі цікаві й захоплюючі писання таємничого й загадкового автора Дюка Позаславовича Бруньки; писання, що сам цей пописувач назвав їх "Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова", але я придумав заголовок коротший: "Яйцепос".
У них ти зможеш багаторазово прочитати чимало вражаючих і гарних літер (аж цілих тридцять три з апострофом на додачу, не рахуючи іншомовних, котрі теж подекуди трапляються), як приголосних, так і голосних, як ненаголошених, так і наголошених, як рядкових, так і заголовних; не кажучи вже про розділові знаки, а саме: крапки, крапки з комою, двокрапки, багатокрапки, тире, дефіси, дужки, лапки, знаки питання, знаки оклику, і навіть (хто б міг подумати) – коми!
А крім букв і розділових знаків, але з їхньою допомогою, – продовжував би я, – ти, безцінний читачу, побачиш у цих писаннях пригоди славних лицарів і магічні дива чудотворців; розшукову діяльність проникливих детективів і чудернацькі вчинки дивакуватих громадян; таємничі загадки та загадкові таємниці, над котрими зможеш досхочу поламати голову; велику любов і похвальні справи позитивних героїв та шкідливі справи і підступність персонажів негативних; чимало смішного і курйозного, пізнавального і повчального; навіть, крім усього іншого, осягнеш екзистенційні рефлексії Автора, виражені, втім, у досить кумедній формі.
Але перш, ніж продовжити сприймати цю мою передмову, безцінний читачу, – зауважив би я, – я тобі, якщо не від щирого серця, то хоча б від щирого мозку, раджу для початку прочитати кілька сторінок, або навіть кілька розділів пропонованого твору Д.П. Бруньки. А потім, якщо буде бажання, повернутися сюди і продовжити ознайомлення з моєю передмовою. Можливо, при читанні перших сторінок або розділів "Яйцепосу" у тебе, безцінний читачу, виникнуть питання, і ти захочеш відповіді на них знайти тут, у передмові. Не знаючи твоїх майбутніх питань, я, звичайно, не можу гарантувати, що подальші мої теревені виявляться відповідями на них. І все ж, раджу вчинити так.
* * *
Сподіваюся, читачу, ти скористався моєю порадою, – продовжив би я, – і сприймаєш подальшу частину передмови вже після ознайомлення з початком писань Дюка Бруньки.
Ці писання потрапили мені до рук дуже випадково, під час моєї прогулянки на лоні природи в околицях міста Харкова. Я цей опус просто знайшов. Ага, ось так: просто раптом рукопис ВИШУКАВ, ПРОХОДЯЧИ СВІТ, тобто не весь світ, а ту частинку світу, що є ліском поблизу Харкова. Ось через це я й назвав себе в заголовку передмови "вишуканим пройдисвітом", у хорошому сенсі цих слів. Педантичний філолог може заперечити, що в даному разі правильніше було б не "вишуканий", а щось на кшталт "вишуканець", і не "пройдисвіт", а щось на зразок "світопроходець" або просто "перехожий", але я легковажно відкидаю такі прискіпування, як несуттєві.
Докладніше про обставини потрапляння даного тексту до моїх рук розповім у "Післямові вишуканого пройдисвіта", котру розміщу в кінці цього так званого епосу.
Отже, знайшов я ці писання й прочитав. Чтиво мене потішило. Вирішивши, що ці так звані Терентопські хроніки можуть потішити й інших індивідуумів, забажав я рукопис таємничого Дюка Бруньки опублікувати, всучивши його якомусь хорошому видавництву.
Про Автора, цього самого Дюка Позаславовича Бруньку, мені нічого невідомо (крім хіба тільки його наймення, котре я взнав лише завдяки перебуванню імені, по батькові та прізвища на першому аркуші рукопису, над його, рукопису, заголовком); жодних відомостей про цю людину я не знайшов, тому й називаю його "таємничим і загадковим". Не знаю, юнак він чи старець, чоловік чи жінка (у світовій літературі відомі випадки, коли жінки-письменниці творили під чоловічими псевдонімами)... А може, це взагалі не людина, а гурт людей, які написали твір колективно під одним псевдонімом (таке у світовій літературі теж бувало). Ну, щоправда, в тексті Автор описує себе як чоловіка тисяча дев'ятсот шістдесят другого року народження, брюнета в окулярах, з вусами і борідкою (у двадцять четвертому розділі); згадує, що у дитинстві жив на харківській вулиці Садовій (яка тоді називалася інакше) у будинку № 10/12 (у двадцять першому розділі); і що тринадцять років працював друкарем у друкарні, котра мала місце в історичному центрі Харкова (у шістнадцятому розділі). Але ж не факт, що ці свідчення є правдою, а не авторськими фантазіями.
Можу припустити, що який-небудь вразливий екзальтований читач, ознайомившись із цією епопеєю, висуне версію, мовляв, Дюк Брунька особисто бував у паралельному світі, котрий перебуває в інших вимірах, інакше звідкіля йому, мовляв, знати все те, що він тут описав.
Можу припустити також, що читач скептичний і саркастичний на це заперечить, мовляв, Автор (судячи з його писань) – зовсім не мандрівець до інших вимірів, а з'їхалець, так би мовити, з власного глузду. Я, на жаль, не можу надати переконливих доказів того, що Автор з глузду не з'їхав, а психічно здоровий – жодних медичних довідок щодо стану його розуму я, звичайно, на руках не маю.
Одного разу сам чув, як якийсь скептик, котрий прочитав "Майстра і Маргариту", заявив, та ще у телевізорі (до цього перехожого на вулиці підійшли кореспонденти з камерою й мікрофоном), мовляв, він на сто відсотків упевнений, що Михайло Булгаков був просто божевільним, бо, каже, у психічно здорової особи не може бути настільки багатої уяви.
Щось подібне можна почути від суб'єктів, котрі вважають себе прагматичними, солідними й практичними, і щодо творів Франсуа Рабле, Джонатана Свіфта і тому подібних небанальних фантазерів.
А от особисто я впевнений, що ці писання Дюка Бруньки, як і писання Рабле, Свіфта й Булгакова, – наслідок саме багатої уяви, а зовсім не хвороби мозку.
Одним словом, Автор (еге ж, Дюк Брунька називає себе в цих писаннях саме так – Автор; саме з великої літери, що, як на мене, навіть дещо нескромно) – фігура таємнича, загадкова, секретна, широким верствам людства геть невідома.
Якщо після публікації цього, м'яко висловлюючись, епосу він (або вона, або вони) з'явиться у видавництві з обуренням, що, мовляв, порушені його авторські права, що він не давав дозволу на публікацію тощо, то нехай видавництво пошле його на... ні, просто на зустріч ізі мною, а я вже йому яа-ак... Гм. Ну, одним словом, якось улагоджу цей скандал.
Про Автора (ким би він там не був – чоловіком, жінкою, або колективом) із цього рукопису я зрозумів наступне: що він наш сучасник, котрий мешкає, або мешкав у місті Харкові чи Харківській області, і страждав на так званий квасний харківський патріотизм. Через те й пригнічував його той факт, що харків'яни, на відміну від багатьох інших, не мають свого власного чарівно-лицарського епосу.
От у германців, наприклад, є епос про королевича Зиґфріда й нібелунґів; у ірландців – про героя Кухуліна й уладських витязів; у британців – про короля Артура й лицарів Круглого Столу; у французів – про графа Роланда й лицарів Карла Великого, і таке інше й тому подібне. Навіть Київ, до котрого теперішній статус столиці Української республіки перейшов від Харкова, оспіваний у билинному епосі про славетних витязів Київського князя Володимира Красне Сонечко – Іллю Муромця, Дюка Степановича, Добриню Микитича, Ставра Годиновича, Олешу Поповича та решту. (До речі, не виключаю, що ім'я Дюк таємничий громадянин Брунька отримав саме на честь давньоруського билинного богатиря Дюка Степановича). А також – і в наступних літературних київських чарівних епосах; наприклад – "Святославич, вражий годованець" Олександра Вельтмана...
А от у харків'ян нічого такого, мовляв, немає.
Якщо ти, безцінний читачу, прочитавши попередні абзаци, вирішив, що харків'яни взагалі не складали лицарських епосів, то, виходить, ти не так мене зрозумів. Складали. Наприклад, харків'янин Василь Григорович Маслович написав віршований епос "Утаїда" про пригоди лицаря Утая. Що той твір був надрукований 1816 року в журналі "Харьковский Демокрит" – періодичному виданні гумористично-сатиричного напрямку. (Давньогрецький філософ Демокріт вважається чолов'ягою дотепним та веселим, тому його ім'я і втрапило в назву часопису харківської гумористики). Чому Маслович запропонував свій лицарський епос саме гумористичному журналу? Не тільки тому, що журналістика в Україні робила лише перші кроки й журналів було дуже-дуже мало (конкретно: лише два; і обоє харківські; і обоє друкувалися у одній друкарні; до речі, тій самій, де за півтора з гаком сторіччя потому працював і сам Дюк Брунька, якщо він не набрехав). І не тільки тому, що засновником і видавцем "Харьковского Демокрита", а також автором більшості текстів, що друкувалися там, був не хто інший, як він сам – Василь Маслович. Але й тому, що "Утаїда" – поема іронічна, дотепна пародія на чарівно-героїчні лицарські епоси.
Отож, я мав на увазі не те, що харків'яни не складали лицарських епосів, а те, що в цих епосах Харків не фігурує й не згадується. От, наприклад, Київ присутній у вищезгаданій "Утаїді", а Харків – ні, хоч і написана вона саме в Харкові.
Не зміг Дюк Брунька, бач, терпіти таку обділеність у цьому аспекті рідного міста, й у нападі квасного харківського патріотизму вирішив створити такий-сякий, якщо не чисто харківський, то хоча б, так би мовити, поблизухарківській чарівно-лицарський епос (втім у двадцять четвертому розділі за назвою "Відрядження чудотворця" дія на декілька хвилин таки переноситься безпосередньо до міста Харкова).