ЯЙЦЕПОС, або Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова
Нібито химерна, бешкетна й курйозна спроба ушкварити чарівно-лицарський, так би мовити, епос. З детективною, м'яко висловлюючись, фабулою. Для благодушного й поблажливого читача, обдарованого почуттям гумору. Читача, не спотвореного надмірною солідністю та снобізмом.
У трьох книгах
Книга друга. ЧУДОТВОРЦІ ТА ІНШІ СУБ'ЄКТИ
Але якщо витривалий читач прогризся крізь перші розділи, то він прогризеться і далі, бо з читачем відбувається те ж, що з деяким глядачем у комедії. Він злиться на паскудну п'єсу, позіхає, лізе зі шкіри геть від нетерпіння і все ж не рухається з місця, бо він заплатив за вхід і йому хочеться відсидіти за це свої три години.
Карл Лебрехт Іммерман.
ЩОСЬ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТЕ. Приватне життя пивного келиха
– Душа є, – сказав хтось. – Без душі як же ти проживеш?
Павло Загребельний, "Левине серце".
Дійсно, цей предмет мав усі властивості, необхідні, аби запалити уяву будь-якої чутливої дівчини.
Карл Лебрехт Іммерман, "Мюнгґаузен".
2 січня 1986 – 20 серпня 1992 року.
Колишній злочинець і повішенець, а нині шановний академік Яким Брюходухов, який у бесіді 16 грудня 1985 року пообіцяв Акмусові й Гільденштерну навідатися "Під Рятівну Муху", був такий завантажений викладанням і написанням наукових праць, що зумів викроїти час для відвідування корчми тільки наступного року.
Увечері 2 січня, порипуючи свіжим снігом, він підійшов до двоповерхового будинку на вулиці Франсуа Рабле, відчинив двері під комахоподібним барельєфом і ввійшов у зал, ароматизований хвойним духом (що той дух линув від розфуфиреного дерева, котре мигтіло в куті електричними гірляндами) і апетитними запахами їжі. Першим його запримітив якийсь хмільний дядько, який липнув до всіх з розмовами і якого Іцхак-корчмар норовив відправити додому. Корчмареві вже вдалося силою відірвати пустодзвона від стола під ялинкою й доволокти до дверей, під оплески стомлених просторікуваннями базіки гостей.
– А, академік Брю... гик... хо... гик... худов! – проревів, гикаючи, нетверезим ротом розпаленілий алкоголем громадянин, кидаючись на поліглота з розпростертими кінцівками, начебто бажаючи задушити в любовних обіймах, але його порив пригальмував Гільденштерн, що тримав дядька за шкірку. – Скажи мені... гик... як полі... гик... глот полі... гик... графістові, чому фран... гик... цузи гундосять, начебто в них на носах... гик... прищіпки, а англій... гик... ці гаркавлять, начебто в них повні роти каші, а по... гик... ляки шепелявлять, начебто їм повибивано передні зуби, а...
– Ви вже всіх задовбали, Альфонсе Семеновичу, – гарчав хазяїн, напинаючи на цікавого пишну вушанку, – а на вас удома давно чекають.
– Так-так, уже йду, одна нога... гик... тут, друга та... До речі, щодо ніг. Мені розпові... гик... дав один мужик, що ноги пальмових пацюків з Нікобарських островів, запечені у ті...
Іцхак Маркович видавив оратора за поріг і відправив у путь дружнім рухом коліна, після чого захлопнув двері й з полегшенням покачав головою.
Потиснувши руку гарному брюнетові, світловолосий учений скинув припорошену сніжинками куртку й прилаштував її на багаторогій вішалці, яка від безлічі шапок і шуб була схожа на хутряний стіг. Зал у цей постноворічний вечір був рясний відвідувачами, і для виявлення вільного місця довелося ворушити очима. Від стола біля каміна академікові запрошувально махав старий знайомий у клоунській масці.
– З новим роком, Інкогнітечку, з новим щастям, панове! – говорив молодий академік катові, єпископові, ковалеві й авіаторові, причалюючи до їхнього гостинного столу.
– І вас зі святом! – відповідали ті, рухаючись, щоб дати гостеві більше місця. – Нових цікавих експедицій! Нових книг! Розумних учнів, Якиме Сергійовичу!
– Дякую вам, – кивнув поліглот, сідаючи.
– Толіку, сюди ще пива, зимкукуру й млинчики з оселедцем, – крикнув хазяїн одному зі своїх рознощиків.
Розмова, звичайно ж, звелася до пивного келиха, зачарованого пігмеєм. Предмет розмови був переставлений Гільденштерном з коминкової полиці на стіл, і акомпанував бесіді хлоп'ячим белькотом.
– Так що ж він говорить? – поцікавився кат із пластмасовим носом і поролоновими вухами.
– У цей момент він розповідає дитячу пігмейську казку, – почав перекладати академік. – Мовляв, жили-були дід та баба, і була в них домашня самка крокодила, і знесла вона яєчко, але не просте, а дерев'яне. Дід його бив-бив, не розбив, баба била-била, не розбила, а мавпочка бігла, хвостиком махнула...
– Ага, зрозуміло, – перебив Вакула Охрімович. – А крім казочок що він белькоче?
– Розповідає про ігри, витівки, пустощі, про дружків-приятелів – звичайне хлопчаче базікання. Він же говорить як би від імені пігмейського хлопчика Мгобокбекбе. Той хлопчик – син пігмейсь...
– Вони знають, – перебив пояснення хазяїн корчми, кивнувши на інших гостів, завсідників корчми, що сиділи за цим столом, – ми з Акмусом розповіли їм про пігмейського чаклуна Замбзиганду і його сина Мгобокбекбе. Виходить, сам келих не розуміє того, що говорить?
– Як же скло може щось розуміти?! – усміхнувся Брюходухов. – Просто видає закладену Замбзигандою програму, як магнітофон чи музичний комп'ютер. Мізків же нема.
– Твердження, що інтелект залежить лише від мозку, я вважаю помилковим, – сказав маг-авіатор.
– Я теж про це думав, – пустився в міркування Інкогнітечко, веселячи всіх комічним ворушінням фіолетових вусів. – Якби інтелект залежав від мозку, то баран був би в сотні разів кмітливішим за пацюка, адже його мозок у сотні разів більший; але всі ж знають, що баран – істота тупа, а пацюк – дуже кмітлива. Або візьміть крука: пташинка, мізків кіт наплакав, а який розумний. Або ще я читав про кмітливість восьминогів, але ж у молюсків мізки взагалі мікроскопічні. Виходить, отут справа не в кількості нейронів, а в чомусь іншому, невидимому.
– Та що далеко ходити, – підхопив сивий коваль Нетребенько. – У нас у Жорикбурзі мешкає маг Перевертайло-Замийський, його багато хто отут знає. У нього зараз організм мавпячий, і мозок теж, а інтелект – людський.
– Релігія вже давно відкрила, що всі якості індивіда, крім фізіологічних і інстинктивних, визначаються невидимою субстанцією, іменованою "душею" – забасив Іполит Четвертий. – Мозок управляє фізіологією й інстинктами, а вищі якості – доброта, розум, творчість – робота душі, щоб б там не бовкав безбожний колгоспник Наполеон.
– І наші розмовляючі терентопські тварини тому приклад, – продовжив філософствувати клоуноликий кат. – Серед моїх шанувальників є такий собі кабанчик Хрюрик, досить недурний молодий чоло... молода тварина. Він мріє піти моїми стопами. Та що кабан; буває якийсь говорячий черв'як і той інтелектуал, хоч мізки й малюсінькі.
– Живі організми – це одне, а посуд – зовсім інше. Скляна посудина – річ нежива, тому в неї апріорі не може бути інтел... – Академік перервав думку на півслові, уловивши в белькоті келиха щось, що його вразило. – Дивно!
– Що дивно? – вчепились у його замішання співтрапезники.
– Мені здалося, що він ска... Почулося. Я вже повідав Ісаку Марковичу й Акмусу, що бачив в Африці предмети, зачакловані таким чином, тому смію стверджувати, що така звукоімітація не має нічого спільного з мисленням живих істот.
– Але ви казали, що в Африці зачакловані речі імітують мову тільки протягом трьох годин, – нагадав магічний авіатор, – і самі припустили, що магічні поля Терентопії впливають на цей келих таким чином, що він розмовляє набагато довше. Але ж вплив тутешніх магічних полів, накладений на африканське чаклунство, міг спровокувати і якісь інші властивості, неможливі за межами Терентопії, наприклад, розвиток душі в небіологічному об'єкті. Звичайно, нічого подібного в Терентопії раніше не бувало, але ж і пігмейське чаклунство раніше сюди не потрапляло. Хто знає, яку реакцію може дати з'єднання африканського чаклунства з терентопським магічним полем.
– А спробуйте сказати йому щось пігмейською мовою, – попросив поліглота Гільденштерн. – Подивимося, як він відреагує.
– Упевнений, що ніяк не відреагує. Але якщо ви наполягаєте... – І Брюходухов байдуже проговорив щось незрозумілою іншим мовою. І відразу посудина пролепетала хлоп'ячим голоском.
– Що це було? – застигли від цікавості корчмар, коваль, єпископ, маг і кат.
– Я спитав, як його кличуть. Він сказав, що його кличуть Мгобокбекбе. Можливо, це простий збіг. Спробую ще.
Молодий академік прозвучав черговою африканською фразою, і реакцією на неї був дитячий голосок келиха. Учений сказав ще щось, посуд відреагував звуками. Потім ще й ще. У процесі діалогу білясті брови Якима задиралися усе вище й вище. Нарешті, він відкинувся в кріслі й, куйовдячи волосся, захоплено промурмотав: "Неймовірно! Із глузду з'їхати можна! Я вражений!"
– Схоже, я був правий: він – суб'єкт мислячий? – запитав Акмус.
– Не віриться, але факт – пивний келих Мгобокбекбе – скло, що володіє інтелектом, – кивнув Брюходухов. – Мабуть, дійсно, мова, вкладена в нього Замбзигандою, виявилася "зерном", з якого проросла душа. Як у Біблії: "На початку було Слово". А "каталізатором", що спровокував це пророщення, і "добривом", що його живило, було містичне тло, типове для нашої батьківщини. Цей скляний Мгобокбекбе, виявляється, усе бачить і чує, ні, точніше сказати, якимось чином відчуває те, що є довкола нього. Він уже місяць прагне з вами познайомитися, але не розуміє терентопської мови, а ви – пігмейської.
– От які несподівані ефекти трапляються від зрощення двох різних магій: африканської й нашої! – патетично вирік Акмус. – Уявляєте, які перспективи має всесвітня магія в разі об'єднання й обміну досвідом чарівників усіх країн і континентів! Скільки непередбачених відкриттів попереду, аж дух захоплює від передчуття!
– А можна його навчити нашій терентопській мові? – запитав гарний корчмар.
– Будь-яку розумну істоту, здатну розмовляти, можна навчити будь-якій мові, – відповідав поліглот, – тільки одні навчаються швидше, а інші – повільніше, у залежності від здатностей.
Брюходухов обмінявся декількома фразами по-пігмейські з келихом Мгобокбекбе, а потім повільно вимовив:
– Мене звуть Мгобокбекбе.
– Мєнє зфуд Мгобокбекбе, – неточно повторила посудина.
– Мене звуть Мгобокбекбе, – поправив академік.
– Мене звуть Мгобокбекбе, – повторив посуд уже правильно.
– Розумний хлопець! – сказав про келиха коваль Вакула Охрімович.
– На лету схоплює! – похвалив кат Інкогнітечко.
– Я думаю, навчити його було б простіше простого, – резюмував учений.