– "Але як же воно сюди добралося з Окраїнних Земель?" – заперечив Заканавний. "Можливо, приблизно так само, як згадані поліпи, актинії й мідії добираються до місця постійного проживання. Їх океанічні течії переносять у вигляді дрібних зародків, поки вони не закріпляться на якому-небудь камені, де виростуть і проведуть усе життя, – продовжив філософствувати я. – Може, і цю громадину сюди у вигляді манесенького зародка занесло з Окраїнних Земель вітром, як спори грибів або насіння рослин. А отут воно закріпилося й виросло". – "Але лисий бездюкинець сказав, що він був отут менш місяця тому, і цього об'єкта осьдечки не було, – згадав Очкарик. – Хіба ж могло воно настільки швидко вирости до такого великого розміру? Жодна тварина або рослина на таке не здатна". – "Звичайне не здатне, – погодився я. – Але це ж не звичайне, а зароджене в Окраїнних Землях, де підвищена активність магічних полів. А предмети й організми під впливом магії можуть набувати якостей, не типових для звичайних предметів і організмів". – "Логічно, – оцінив мої просторікування Заканавний. – Будемо діяти, виходячи із цієї гіпотези, а там подивимося, що вийде".
І лицарі, незважаючи на туман, що обмежував поле зору, почали в лісі збирати дрова для великого багаття. За дві з половиною години набрали достатню купу відносно сухого хмизняку і обклали ним квазібудинок. Звичайно, вогнище може стати причиною лісової пожежі, особливо в погоду спекотну і суху. Але, по-перше, завдяки туману і тим що пройшли напередодні дощам, ліс був занадто сирим для швидкого поширення вогню; по-друге, не було вітру, який міг би розносити іскри; а по-третє, для профілактики лиха, Леоніди посилили вологість навколо приготованого багаття, щедро поливши галявину водою з Замийки, зачерпуючи її казанком. Потім підпалили деревину з усіх боків і, переконавшись, що почало розжеврюватися, поквапилися відійти. Хтозна: а раптом це громадище все ж може рухатися, і якщо стояти неподалік, то своїм рухом воно тебе розчавить. Тому ми, тобто лицарі й коні відійшли подалі в ліс, вважаючи, що якщо воно і рушить, то не зможе протиснутися між деревами, і таким чином ми будемо в безпеці. Звичайно, хотілося б спостерігати за тим, що відбувається, а відстань, щільно побілена туманом, не давала такої можливості. Але якщо вибирати між безпекою та цікавістю, то переважніше перше.
Раптом, за хвилин так сім, з боку галявини спалахнуло світло і почувся великий шум, начебто там щось вибухнуло. Почекавши якийсь час і впевнившись, що більш нічого не відбувається, ми посунули у той бік, але з осторогою, готові в будь-яку мить дременути, якщо з'явиться загроза. Вийшовши на галявину, побачили розкидані усюди палаючі дровиняки. Перемістившись убік монстра, ми виявили його відсутність. Обійшли всю галявину – його немає як немає! Зник!
"І що б це значило?" – замислився вголос Леонід Заканавний. "Судячи зі спалаху світла, гуркоту і зникнення об'єкта, напрошується висновок, що він вибухнув, як бомба", – припустив я. "Після вибуху бомби залишаються її осколки, а ми ніяких осколків псевдобудинку не бачимо", – засумнівався Леонід Очкарик. "Ну, вибух міг бути таким сильним, що осколки розкидало далеко, за межі галявини", – сказав Заканавний. "А чому воно вибухнуло?" – запитав Очкарик. "Може, в його, так би мовити, будові були присутні вибухонебезпечні речовини, які від вогню рвонули. Хтозна, з яких незвичайних складових можуть бути мутанти, що виникли під впливом магії Окраїнних Земель", – відповів я.
Насамперед, переконавшись, що небезпека усунена, лицарі кинулися гасити розкидані вибухом рештки багаття. Де вогонь був менше – просто затоптували чобітьми, де вогнище було більшим – заливали водою з Замийки, знову-таки черпаючи казанком. Потім, ретельно оглянувши не тільки галявину, а й її околиці, і переконавшись, що вогню не залишилося, ми знову рушили до місця, де тільки-но знаходився мутант, щоб дослідити уважніше. Треба сказати, що ще тільки повернувшись на галявину, ми відчули якийсь сморід. Наближення до місця нещодавнього перебування монстра переконало, що саме це місце і є епіцентром смердоти. Там була купа зловонного багна, чий вигляд і запах не залишав жодного сумніву щодо її походження.
"Це його екскременти, або по-простонародному висловлюючись, какашки", – констатував Заканавний. "Отже, перш ніж вибухнути, він ще, вибачте на слові, всрався", – дещо грубувато промовив Очкарик. "А це що таке?" – зацікавився Заканавний, вдивляючись у лайно. "Де?" – спитав я. "А от, – граф узяв палку та потицяв у купу, – начебто щось металеве. Він що, і металеві речі жер?" Заканавний виколупав палкою із екскрементів ту залізяку, але було неясно, що воно таке, бо ж річ була замащена брудом. Піднявши таємничий предмет за допомогою двох дрючків, відніс до Замийки, аби струмені води змили забруднення. Очищена річ виявилася елементом лицарських обладунків, а саме наплічником. "Схоже, ця тварюка зжерла якогось лицаря, – припустив я. – Чоловіка перетравила, а металевий доспіх залишився не перетравленим і вийшов із екскрементами".
Через сморід неприємно було там перебувати, але цікавість заважала нам піти. Леоніди з ентузіазмом археологів заходилися колупати дрючками зловонну купу, видобуваючи з неї один по одному частини лицарських обладунків, обмиваючи їх у річці та складаючи на траві. Коли після одного шолома, вони виявили там і другий, стало зрозуміло, що мутант потрапезував щонайменше двома доспіхоносцями. Коротше кажучи, перелопативши ті какашки людожера, Леоніди добули з отієї, м'яко кажучи, копанки такий "скарб": два комплекти лицарських обладунків, два мечі в піхвах, два бойові щити, два електричні ліхтарики (не ті, що самі Леоніди загубили у шлунку чудовиська, а інші), і, нарешті, один японський портативний касетний магнітофон на батарейках моделі "Sony TC-D6C", чорного кольору".
(– Побоююся, громадянине Авторе, що ти зараз ізнову вдасися до педантичного занудства, почавши просторікувати про технічні характеристики й цього магнітофона, – насторожено вимовляє Права півкуля авторського мозку.
– А от візьму – і не вдамся, – заперечує Автор. – Хоча б тому, що на відміну від магнітофона Леоніда Заканавного, цей був виготовлений не в Харкові, а, що називається, за тридев'ять земель у тридесятому царстві, тому немає необхідності докладно повідомляти про настільки далеку від Харкова річ у так званому поблизухарківському епосі. Втім, я певен, що терентопець, якому цей японський предмет належав, купив його все-таки в Харкові, а не в Японії.)
"Цей магнітофон і лицарські щити, на одному з яких був зображений білий кріт у червоному полі, а на іншому чорне коріння в полі жовтому, не залишали сумнівів, що перетравлені людожерським шлунком громадяни були не ким іншим, як лицарем Корнієм і Лицарем Корінь, з якими в цьому регіоні зустрівся бандурист Стоян Цьохла.
Я звернув увагу Леонідів на кнопку магнітофона, яка свідчила, що апарат був включений і працював аж до моменту, коли від шлункової кислоти він покоробився, заклинився й зчинився непрацездатним; а також на ручку гучності, виставлену за максимумом. "Це означає, що й вони пішли на принцип – погибати, так з музикою", – сказав я. "І загинули, – зітхнув скорботно Леонід Очкарик, – і оброблені шлунком та кишечником мутанта зробилися купою екскрементів". – "Цікаво, під яку саме музику відбулася їхня загибель, – заінтересувався Заканавний і натиснув на кнопку відкривання касетоприймача, але вона не спрацювала. Схоже, серйозно кислота покоробила прилад. Довелося розкрити за допомогою меча. На паперовій етикетці витягнутої касети кульковою ручкою було написано: Генрі Перселл, опера "Король Артур, або Британський герой".
"Отже, ситуація Лицаря Корінь і лицаря Корнія відрізнялася від вашої лише тим, що в них звучала англійська класична музика, а у вас – російська попса, – уголос міркував я. – Із цього випливає логічний висновок, що саме від попси мутанта знудило й вирвало". – "Бач, який сноб! – обурився Очкарик. – Попса йому не до смаку! Класику йому, бач, подавай! Теж мені, інтелігент вишукався!" – "Отож, російська попса – явище дуже корисне! – зробив висновок Заканавний. – Своєю здатністю викликати в деяких особистостей нудоту аж до блювоти, вона навіть урятувала нам життя! Тому – хай живе рятівна нудотна попса!" – "А я ще хотів крикнути, аби ви залишили магнітофона назовні, щоб він вам у будинку не заважав, – згадав я. – Слава Богові, що не встигнув!"
Потім Леоніди погребли лицаря Корнія і Лицаря Корінь, тобто те, що від них залишилося. Негоже було залишати їх тут ось так, у вигляді купи какашок, не похованими по-людськи. Для цього живі лицарі викопали туристичними лопатками могилу і зішкребли в неї смердючу масу; закопали і зробили могильний горбик, а в якості тимчасового надгробка вкопали вертикально дерев'яну колоду, на якій тією ж зеленою фарбою з Бездюків за допомогою того ж саморобного пензлика Заканавний написав: "Тут поховані Лицар Корінь і лицар Корній, які загинули, будучи з'їдені чудовиськом". А їхні обладунки, зброю, ліхтарики і магнітофон ми забрали з собою, склавши в лантух, бо ці речі загиблих могли становити цінність для їхніх рідних і близьких, як матеріальна пам'ять.
Перейшовши й переїхавши міст через Замийку та збочивши ліворуч, ми десь за годину досягли села Бовинівки. Там не тільки опитали мешканців щодо викраденого драконячого яйця та намальованого шахрая (і там опитування не відкрило нічого нового), а й повідали про будинкоподібного монстра та загиблих лицарів. Бовинівці подякували нам за знешкодження небезпеки і пообіцяли піклуватися за могилою. Там же виявилися два коні Лицаря Корінь й лицаря Корнія. Залишившись без господарів, вони блукали округою, поки не були знайдені кимось із бовинівців. Тож мешканці села опікувалися ними, чекаючи, поки знайдуться їхні власники. Отже, тепер вже скакунам тих лицарів не носити. Леоніди вирішили залишити у Бовинівці й речі загиблих, поки їх не заберуть разом із кіньми рідні небіжчиків.