Брехня це. От спробував би сам відкусити голову, де зовні волосся з лупою, а всередині шмарклі зі слиною, так зрозумів би, що ніякої любові до цієї справи бути не може. Не люблю я цього. Тьху, мерзота. Ви, громадянине начальнику, взагалі нікому тут не вірте, крім Михеїча. Тільки Михеїч вам правду скаже. От, наприклад, спитайте мене як на духу: хто з привидів тут найкращий? І я вам, як батькові рідному, скажу гірку правду: найкращий тут я! А Сильвестр хіба зізнався б вам, що я найкращий? А Васько, якого ви так майстерно майже вдарили, зізнався б, що я кращий? І інші такі ж. Так що, громадянине начальнику, покладайтеся на чесного Михеїча, тобто на мене, і будете ви мужик що треба. Нашинський будете мужик, справжній. Ми з вами наведемо в замку порядок, усіх виведемо на чисту воду, а ще краще – на чисте пиво. Ми з вами...
– Пішов ти до примарної матері! – сердито послав привиду Аркадій.
– Не сумнівайтеся, громадянине начальнику, – продовжував босий Михеїч. – Ну а кого ще тут можна вибрати головним привидом, крім мудрого Михеїча? Та практично нікого. Михеїч – найдостойніший кандидат. Я ж вам поганого не пораджу, я знаю, що кажу. Ви можете обійти весь замок і спитати будь-якого Михеїча, котрий нагодиться дорогою, і він вам підтвердить, що краще мене кандидатури нема. Ми-хе-ї-ча, Ми-хе-ї-ча, – скандує весь замок в моїй особі. Я вам не просто так – хухри-мухри, а я, як тепер кажуть, супер! Суперхухри-супермухри! Отже, ви голосуєте тільки за мене. Домовилися? По руках?
– По морді! – буркнув лицар, але підтвердити слова дією побоявся: рука все ще боліла.
– Так-так, по морді, по морді їм усім, хто проти нас із вами, громадянине начальнику, – підхопив Михеїч. – Ну так я на вас сподіваюся. Ви ж не кретин дурний, щоби голосувати не за Михеїча, правда? Ну і правильно. Бувайте.
І, прощально дриґнувши босою ногою, привид Михеїч занурився в стелю...
* * *
Прийшла ніч.
Барон Аркадій забрався в ліжко і, не зважаючи на роздратування, швидко заснув.
І раптом прокинувся від того, що відчув, як його хтось не сильно, але наполегливо б'є по голові металевою тацею.
– Я зараз комусь постукаю, матір твою за вухо! – погрозив, відштовхуючи тацю, барон і побачив чергового привиду, який фосфоресціював блакитним світлом.
Звичка розчиняє страх. Вже абсолютно не злякавшись, лицар прогарчав:
– Ну ти, блакитний, пішов нахрін, поки я тебе самого цим підносом...
– Прошу вибачення, громадянине начальнику, але без підносу ніяк не виходило. Тільки людина з чистою совістю може так міцно спати, – сором'язливо похвалив дух і відкинув тацю, яка не тільки видала при падінні пробираючий до кісток гуркіт, а й розбила у польоті кришталеву карафу на тумбочці. – Я Онуфрій Еммануїлович. Знаю, дехто вам набрехав про мене гидоти, але це наклеп. У мене і в думках не було вас...
– Сучий ти син, а не Онуфрій Еммануїлович! Якби ти був матеріальним, я б тобі так врізав! Знав би, як о третій годині ночі будити людину підносом, та ще розбивати графини! – злився розбуджений.
– Розбудив, бо в мене не було іншого виходу, увійдіть у моє становище, громадянине начальнику, – мимрив дух, боязко поправляючи неіснуючу перуку. – Вдень же вони підслуховують, підглядають, піднюхують... а вночі... Хоча і ніч – не гарантія... бо ми, примари, не маємо потреби уві сні... але все ж із часів, коли ми були живими, збереглася звичка ночами відпочивати, от я і вирішив саме вночі, поки вони відпочивають, відкрити вам очі на...
– Краще собі закрий рота, – наказав господар замку.
– Я прекрасно розумію ваш настрій, але це не займе часу, всього п'ять хвилин, і ви зрозумієте, хто є хто тут. По-перше, – привид Гаврюша. Він, між нами говорячи, такий, м'яко кажучи...
– Нічого подібного! Я зовсім не такий! Не слухайте його, громадянине начальнику! – перебив Онуфрія Еммануїловича інший людиноподібний світильник, вивалюючись зі стіни.
– Ну, що я казав! Підслуховував-таки, гад! – засмутився нічний донощик і, миттю висмикнувши з-під голови Аркадія подушку, так що барон стукнувся потилицею об спинку ліжка, запустив цією подушкою в суперника.
Суперник же встиг зірвати зі стіни один з мечів (Аркадій прикрасив стіни спальні своєю зброєю), яким блискавично розпоров летючу подушку, і всією спальнею закружляв пухопад, дуже схожий на снігопад. Виглядало мальовничо.
– Що ж ви робите, мерзідники, неготники! – гаркнув, скочивши, власник замку, від обурення змішавши "негідників" з "мерзотниками".
Але примари, захоплені азартом боротьби, не звертали на господаря уваги.
Привид Онуфрій Еммануїлович зірвав зі стіни інший меч, і зав'язалася справжня січа зі дзвоном металу і снопами іскор.
Привиди рубалися як скажені. Їхні обличчя були жахливі, спотворені ненавистю і люттю.
Але якщо б хтось зняв цю битву привидів на відеокамеру, а потім став переглядати в уповільненому темпі, покадрово, то, можливо, побачив би, як лукаво вони переморгувались.
Фехтуючи правими руками, вони кидали один в одного все, що потрапляло під ліві.
Барон Аркадій навіщось включив світло (у Шмокиконському замку було електричне освітлення), і духи стали невидимцями.
Літання дзвякаючих мечів і інших предметів у спальні виглядало фантастично.
Якби там виявився фахівець з паранормальних явищ, він би сказав, що це – типовий полтергейст.
Але полтергейст на світлі тривав недовго – злетівша таця розбила лампочку і духи знову стали фосфоресціюючими в темряві фігурами.
Аркадій метався приміщенням, ухиляючись від предметів, але пару разів отримав по голові летючим капцем і другою подушкою.
І раптом, патетично крикнувши: "Хто з мечем до нас прийде, той сам домечеться!", привид Онуфрій Еммануїлович зрубав голову примарі Гаврюші.
Примарна голова м'яко впала на килим і підкотилася до ніг зблідлого Аркадія, витріщивши скошені очі і висолопивши язика. А обезголовлене тіло впало на підлогу і стало битися в агонії.
– Буде знати, як підслуховувати, – сказав переможець, коли конвульсії припинилися, витираючи меч краєм майки барона.
Аркадій брав участь у багатьох битвах на лицарських турнірах. Але боях безкровних, де максимальними ушкодженнями були забиті місця, садна і вивихи, але аж ніяк не обрубування членів. Тому вид відтятої голови того, хто тільки-но рухався, говорив, мав якісь плани, одним словом – існував, потряс бравого лицаря.
Він підняв погляд на переможця, і в погляді цьому були презирство і гнів.
Висмикнувши з рук примари Онуфрія Еммануїловича край свого нічного одягу, Аркадій підняв меч примари Гаврюші і прийняв бойову стійку.
– Шкода, що нам завадили балакати... – сором'язливо пробурмотів фантом, поправляючи неіснуючу перуку. – Бачу, у вас, громадянине начальнику, настрій не... Договоримо іншим разом.
І впустивши меч, привид Онуфрій Еммануїлович розчинився в стіні.
І тільки тоді Аркадій уторопав, що примару неможливо вбити, оскільки вона і так...
Він повернувся до відрубаної голови.
Голова посміхнулася і підморгнула.
– Тьху ти! – символічно плюнув лицар, засмучений, що його розіграли, змусивши даремно хвилюватися.
– А тепер я покажу вам інший фокус, – сказала світла голова. – Такого ви ще не бачили, тільки-но придумав.
Обезголовлений тулуб прийняв вертикальне положення, а примарна голова затріпотіла вухами, наче крильцями, злетіла з килима і заходилася літати кімнатою на взірець величезної товстої комахи, посміхаючись і підморгуючи глядачеві. Покружлявши над обезголовленим тілом, як бджола над квіткою, дзижчачи вухами, голова здійснила посадку на шию.
– Правда, забавно? – запитав відновлений привид Гаврюша.
– От нечисть безтілесна! – посміхнувся був власник замку, але тут же знову спохмурнів, оглядаючи розруху, припорошену пухом.
– А от ще фокус, – продовжив дух, теж оцінивши розгром у приміщенні. – Заплющіть очі і порахуйте до п'яти.
– Ага, спішу аж падаю, – відмовився господар.
– Втім, можна і не заплющувати, – погодився дух. – Отже, рахуємо: раз...
Фантом раптом розплився по кімнаті світляною хмарою, в якій задриґалися предмети...
Потім знову замість хмари перед очима шмокиконського барона виявився світлий дух Гаврюша, вимовляючи:
–... п'ять.
Розрухи як і не бувало. На ліжку лежали обидві подушки, цілі, пуху не видно; капці, одяг, меблі... все на місці, ніби й не було битви примар.
– Ти чарівник? – запитав Аркадій, задоволений таким фокусом, але не подаючи виду, що задоволений, аби привид не загордився, що потрафив громадянину начальнику.
– Ні, звичайний дух. Секрет фокуса в тому, що я зробив прибирання набагато швидше, ніж на це здатні живі люди, обмежені повільним тілом. Ми, привиди, вміємо, в разі потреби, рухатися в сто разів швидше, ніж до смерті. Я зібрав усі пушинки, набив ними подушку і акуратно зашив, прибрав скалки лампочки і графина, розклав усі речі по своїх місцях, як я запам'ятав... І все це всього за п'ять секунд. Іноді корисно бути небіжчиком.
– Зашив? – перепитав лицар, оглядаючи подушки. – А де ж новий шов?
– Нових швів нема, тому що я розпоров летючу подушку акуратно, не аби як, а строго по шву, теж завдяки вмінню швидко рухатися, – пояснив привид Гаврюша.
Лицар включив світло.
– Гаразд, подушку зашив, але як можна було відновити розбиту лампочку? Без чарівництва – неможливо.
– Неможливо, – погодився невидимець. – Я просто викрутив розбиту і укрутив нову – взяв у коморі, там є запас. І графина, як бачите, нема. Скалки графина можна склеїти, але для цього треба більше часу і хороший клей.
Барон вимкнув світло, щоб бачити співрозмовника.
– Шкідники ви, от хто, – звинуватив він духів, засмучений втратою графина.
– Розбивання графина – це прикра випадковість, цього не було в сценар... Кхе. Між іншим, це не я його розбив, тож не треба скидати мене із отим у одну купу, – заперечив, ставши видимим, дух.
– Шкідники і ябеди, донощики. Обмовляєте один одного, доносите, брешете, як той...
– А як же інакше? Передвиборча кампанія нібито. Так має бути.
– Передвиборча кампанія?
– Звісно. Ви ж бачите – нас тут семеро привидів у замку і кожен хоче бути головним. А для того, щоби з декількох претендентів вибрати головного, потрібен хто? Потрібен виборець. Раніше виборця не було, а тепер – з'явився.