Так отож Автор присвячує цей твір... Еее... Кому б... Може цьому... Або тій... Втім... Гм... Якби був один або одна гідні присвяти, а то... Спробуй вибрати... А, та гаразд! Автор присвячує цей твір усім хорошим людям".
Я не зміг утриматися від того, щоби зняти з цвяха наступний аркуш і почати читати. Текст на ньому починався так:
"ЩОСЬ ТРИДЦАТЬ ШОСТЕ. Що начудив Хома Лукич.
– Що там за лицар? Підійди дізнайсь,
Нащо став на шляху – на славу дами
Чи просто так гарцюючи?
Френсіс Бомонт, "Лицар Полум'яніючого Макогона".
– А хто це – Тізба? Мандрівний лицар?
– Ні, це дама...
Вільям Шекспір, "Сон літньої ночі".
Чи мо́є діло – кінь і меч?
Куди йти звідси прирече́на?
Я буду тут –
Бо наречена.
Даниїл Хармс, "Архітектор".
18 – 26 жовтня 1995 року.
Теплим осіннім ранком 18 жовтня 1995 року, коли промені висхідного сонця пестили золоте листя, як пальці піаніста клавіатуру рояля, ґрунтовою дорогою, що витягнулася в мальовничому жовтневому пейзажі, переміщалися два вершники.
Вони наближалися до дерев'яного моста через річку Рідину, щоб переїхати на інший берег.
Павутиння серед гілок придорожніх дерев, обсипане крапельками роси й опромінене ранковим світилом, прикидалося діамантовими мереживами.
Наїзники були лицарями Напівкруглого Столу. Один із них звався лицарем Ярославом, другий – бароном Андрієм Циніком.
Як і інші лицарі Терентопського королівства (і придворні й незалежні), ці двоє, залишивши столицю – місто Жорикбург, – тепер на прохання терентопського короля Жорика Дев'ятого мандрували країною в пошуках драконячого яйця, котре було викрадено 18 вересня 1995 року, тобто рівно місяць тому, з Абрикосової печери, що в Каменіані".
Я зрозумів, що не знатиму спокою, якщо не прочитаю цього машинопису повністю, позаяк залишу його в нужнику. Тому зняв із цвяха весь стос листів, стос, треба сказати досить важкенький, і поклав папір у сумку поверх грибів (внаслідок чого гриби, на жаль, потрапили на мою кухню в доволі пом'ятому та розкришеному вигляді). Залишивши лісовий нужник, я поквапився до Харкова.
Розуміючи, що вилучення мною паперу з нужника може створити проблеми іншим перехожим, які, як і я, зайдуть туди, забувши прихопити рулон туалетного, і намагаючись бути порядною людиною, яка не створює проблем для безневинних громадян, насамперед у Харкові я купив у першому-ліпшому магазині чотири рулони. Після чого повернувся до нужника і залишив там ці рулони, радіючи, що нікому не зашкодив придбанням того писання.
Вдома я продовжив читати. І за кілька днів дочитав Терентопський так званий епос Дюка Бруньки до кінця, тобто до місця, де він обірвався на півслові.
Ян Потоцький написав твір за назвою "Рукопис, знайдений у Сарагосі", Едґар Аллан По – "Рукопис, знайдений у пляшці", Марк Твен – "Старовинний рукопис, знайдений у глеку", Олексій Миколайович Толстой – "Рукопис, знайдений під ліжком", Станіслав Лем – "Рукопис, знайдений у ванні", Хуліо Кортасар – "Рукопис, знайдений у кишені", Фазіль Іскандер – "Рукопис, знайдений у печері", Анджей Сапковський – "Рукопис, знайдений у Драконячій Печері", Марк Хелпрін – "Рукопис, знайдений у валізі", Павло Амнуель з Леонідом Шифманом – "Рукопис, знайдений на столі", Пауло Коельйо – "Рукопис, знайдений в Аккрі"... Список можна продовжити, бо чимало є ще текстів, у назві яких присутнє словосполучення "Рукопис, знайдений..." Терентопські хроніки – за місцем їхнього мною виявлення – можна було б назвати "Рукопис, знайдений у нужнику". На що читач, якщо йому цей рукопис не сподобався, може єхидно пащекувати: "От-от, там йому саме і місце". Це означатиме, що рукопис був написаний для іншого читача. Наприклад, такого, як я: мені рукопис заімпонувався. Тому я вирішив, що йому не місце у нужнику. Йому місце у руках читачів у вигляді надрукованої книги. Певно, я не вважаю ці писання Дюка Бруньки літературним шедевром на модус творів Рабле, Шекспіра, Сервантеса та інших видатних майстрів слова. Певно, я бачу недоліки цього Терентопського так званого епосу. І проте гадаю, що в "Яйцепосі" крім недоліків є й деякі плюси, через які він гож бути представленим тим читачам, яким, як і мені, цікаві писання подібного сорту.
Чому цей твір опинився в нужнику? Якщо, увімкнувши фантазію, уявити, що Терентопське королівство дійсно існує, і тамтешні шпигуни дійсно явилися до Автора, тобто до Дюка Бруньки, і забрали у нього рукопис, то можна подумати, що вони вирішили позбутися писання про їхню засекречену країну не простим способом, спалюванням або розриванням на дрібні клаптики, а способом ганебним, принизливим для писання. Хіба не принизливо для твору, якщо люди знищать його в нужнику у якості туалетного паперу? Втім, припущення про таку підступність терентопських шпигунів, ясна річ, є лише, як я сказав, фантазією, бо, звичайно, ніякого Терентопського королівства насправді не існує. Або... Ні, гадаю, не існує. Більш реалістичною версією є та, що сам письменник розчарувався у своєму творі та настромив його на довгий цвях у лісовому сортирі. Микола Васильович Гоголь деякі свої твори, розчарувавшись у них, кидав у палаючу пічку, а Дюк Брунька – ось так. Але це лише здогад. А правди про переміщення рукопису в нужник ми, безцінний читачу, можемо ніколи й не дізнатися.
Той, хто намагався знищити твір у такий спосіб, не припускав, що першим без прихопленого з собою рулону туалетного паперу перехожим, котрий зайде до нужника після настромлення машинопису на цвях, виявиться такий махровий бібліофіл, як я, який навіть туалетний папір уважно розглядатиме, якщо на ньому щось написано, для якого навіть туалетний папір є цінністю, якщо написано щось цікаве.
Як я вже висловив у передмові, ні знайти Дюка Бруньку, ні чогось дізнатися про нього мені не вдалося. Це якась таємнича, загадкова особистість. Тому я вирішив сприяти публікації цього так званого епосу без згоди та благословення цього Автора. Можна сказати, що публікація літературного твору без згоди автора – порушення його авторських прав. Але я чомусь абсолютно впевнений, що якщо Автор оголоситься, то я зумію знайти з ним спільну мову і отримати його згоду, нехай і заднім числом, тож не буде жодних скандалів та жодних судових позовів проти видавництва, яке цей твір надрукує. Тому майбутньому видавцеві не варто із цього приводу хвилюватися. Всю відповідальність за публікацію я беру на себе.
Назва "Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова" видалася мені не дуже вдалою: по-перше, надто довгою, по-друге, надто формальною. Тому я мав нахабство запропонувати заголовок інакший – "Яйцепос".
Розкажу, як я підібрав таке назвище. Серед нових наймень, що спадали мені на думку, були, наприклад, такі: "Велика Яєчна Експедиція", "Пророцтво Гектора Манюні", "Лицарі та інші суб'єкти", "Яєчний детектив", "Шукати яйце", "Секретне чтиво", "Осінь. Меч. Яйце", "Яєчна епопея", "Епопея яйця"... Були варіанти ще лаконічніші, що складалися з одного слова: "Яйцешукачі" та "Терентопіада". Був і варіант на давньогрецький манер: "Авгонія" ("авго" у перекладі з грецької – яйце). Була, як один з варіантів, і абревіатура: "ІВНО" (що у розгорнутому вигляді означає – Історії В Нужнику Однайдені; хотів був назвати Гарні Історії В Нужнику Однайдені, та тоді абревіатура вийшла б негарною). Але зрештою я вирішив, що оскільки фабула твору пов'язана з яйцем і оскільки твір Автор називає епосом (нехай і "так званим"), то чому б не утворити назву, пришпандоривши слово "яйце" до слова "епос". Так і вийшов новий заголовок "Яйцепос". Чомусь (сам не знаю чому) я на 99% упевнений, що якщо Автор оголоситься і зі мною поспілкується, то однозначно схвалить нове найменування свого твору. Тож видавцеві, знову-таки, нема про що турбуватися.
Автор намагався цей свій твір робити досить веселим, періодично підкреслюючи, що сміх корисний для здоров'я. Я з ним солідарний. Веселі книги в цьому аспекті дійсно корисні, і чим більше їх буде, чим більше народу їх читатиме, тим народ буде здоровішим. Це не означає, звичайно, що всі книги мають бути кумедними. Потрібні і книжки серйозні, і трагічні, всякі. У цьому місці своєї післямови, незважаючи на те, що йдеться про твір веселий, я не можу не сказати і про обставину сумну.
Глянувши на дати написання "Яйцепосу" (вересень 1995 – вересень 2025 років), можна зрозуміти, що час його створення припав у тому числі і на ті страшні місяці, коли в Україні злодіяла війна, коли войовнича східна орда під керівництвом божевільного і злісного диктатора (навіть гидую бруднити ці рядки його ненависним прізвищем, та в тому й немає потреби, бо читачеві прізвище цієї чортової почвари і без того відоме) окупувала українські території, мучачи та вбиваючи мешканців; коли українські міста та села зазнавали обстрілів та бомбардувань, перетворюючись на руїни та попелища. І Харківщина страждала через часткову окупацію, і у Харкові місяцями вдень та вночі вибухали бомби, ракети, міни та снаряди. І харків'ян позбавляли життя та здоров'я жорстокі східні ординці, ніби одержимі дияволом. Чи доречно у такий трагічний час продовжувати створення веселої книги? Історія людства показує, що не тільки доречно, а й необхідно. Ціла низка прекрасних і досить веселих книг була написана саме у важкі часи, коли маси людей переживали горе і страждання. У такі часи можна зневіритися. А, як справедливо зауважив Микола Васильович Гоголь, "людина зневірена є погань у всіх відношеннях, які б не були причини зневіри, бо зневіра проклята Богом". (Гоголь, очевидно, знався на цьому з власного досвіду, оскільки схильний був часом зневірюватися. Напевно не без зневіри він написав: "бажання наші гроша не варті. Мені здається, що доля більше нічого не робить із ними, як тільки підтирається, коли ходить до нужника".) Одним із ліків проти зневіри буває жарт, сміх.