А Автор, то пак я, не жадає, щоб його будь-хто обвинувачував у дискримінації за будь-якою ознакою.
І щодо нудності текстів... Цікаві тексти корисні, оскільки захоплюють читача і спричинюють його задоволення; а задоволення – це позитивна емоція; а позитивні емоції дуже сприятливі для здоров'я: так стверджує медицина. А нудні тексти навіюють на читача позіхання та дрімоту, які провокують його поринути у сон; а сон, з погляду тієї ж медицини, теж є дуже благотворним для людського організму, оскільки має цілющий ефект. Отже, і нудні тексти для людини корисні. Тому не варто злитися на нудних літераторів, а можна їм подякувати за усунення безсоння. Але Автор Терентопських хронік повинен отут чесно зізнатися, що до користі нудного чтива додумався не сам, а почерпнув думку у земляка Василя Масловича, висловлену ним у коментарі до його комічно-лицарської поеми "Утаїда", надрукованої 1816-го року у журналі "Харьковский Демокрит", який заснував та видавав сам цей харків'янин.)
"Отже, ми їхали в бік річки Замийки. Тобто лицарі їхали, а ми з Генріхом їх везли. Осіння природа була красивою. Крони кленів були схожі на купи золотих кажанів із розчепіреними крильцями, і з тих куп, крутячись ніби дзиґа, злітало крилате ж насіння. Ялини нагадували смарагдові наїжачені шибениці для панголіняток. Якщо ви відаєте, як виглядають звірі панголіни, схожі на ялинові шишки і кольором і лусочками, то визнаєте таке порівняння дуже вдалим. Низькі хмари мали вид збитого чорничного киселя, але в їхні прогалини життєрадісно визирало сяюче сонце. Луки розкину...
Кореспондент: Вибачте, що перебиваю на півслові, шановний пане коню, але я прошу вас бути лаконічніше і говорити по суті, не відволікаючись на художні пейзажі. Це все ж інтерв'ю, а не поема або роман. Отже, ви доїхали до Замийки. Продовжуйте.
Кінь Гуго: Бену, еґо кончиннас експрими, кум нулла арс, тобто, у перекладі з латини, гаразд, буду виражатися лаконічно, без художності.
Кореспондент: До речі, чому ви у своє мовлення регулярно пхаєте латину?
Кінь Гуго: Просто я в даний період вивчаю латинську мову, щоб читати в оригіналі Овідія, Вергілія, Апулея й інших давньоримських класиків, от з мене ця латина часом і пре. Не звертайте уваги. Одже я продовжую. Так, доїхали до струмкоподібної у цих місцях річки Замийки, то пак доїхали лицарі, а ми з Генріхом, зрозуміло, дійшли. І перед мостом збочили праворуч, а незабаром добралися бережком до галявини з незвичайним будинком. Таким бездоріжжям автомобілі дійсно не проїдуть, але ми, коні, можемо так переміщатися.
Так, дім виглядав, як описав кучерявый бездюкинець. Тобто був схожий чи то на гриб-дощовик, чи то на картоплину, чи то на мушлю молюска. Але тепер його майже овальні коричнюваті двері були не замкнені, а відкриті наопашку.
Леонід Заканавний вимкнув нарешті свого магнітофона, щоб той не заважав спілкуватися з пожильцями.
"Певно, цього разу хазяїн удома", – зробив висновок із розчахнутості дверей Леонід Очкарик.
Лицарі зійшли з коней, то пак з мене й Генріха, наблизилися до роззявленого входу і крикнули у нього: "Добридень! Можна ввійти?"
Відповіддю було мовчання. Ніхто не відгукнувся, не вийшов, і взагалі в будинку, схоже, не відбулося жодного руху. Леоніди повторили, але вже гучніше. Знову без відповіді. Лицарі прогорлали як могли голосно, але й цього, схоже, таємничий домовласник не почув.
"Або хазяїн кудись відійшов, не зачинивши дверей, або перебуває усередині, але глухий", – припустив Леонід Заканавний. – "Що будемо робити? – запитав Очкарик. – Увіходити в чужий дім без згоди хазяїна непристойно, так роблять тільки злодії й грабіжники. Але й не ввійти не можна, адже тоді ми не довідаємося того, що нас цікавить". – "Я вважаю, що ви маєте ввійти, це ваш лицарський обов'язок, – заговорив я. – Може, хазяїн потрапив у біду й тому не може відповісти на ваш лемент. Раптом з ним сталася недуга, і він потребує лікаря, або, скажімо, він став жертвою грабіжників і лежить у будинку зв'язаний із кляпом у роті, або ще що... Якщо не ввійдете, то не допоможете, а це не по-лицарськи". – "Гуго цілковито має рацію, – сказав Очкарик Заканавному. – Треба зайти й перевірити. Якщо в домівці нікого немає, то вийдемо й чекатимемо повернення хазяїна. Не міг він піти надовго, раз двері відчинені".
За дверима був коридор, що вів углиб будинку. Його підлога, стіни й стеля кремового кольору плавно переходили одне в одне, так що в поперечнику він був майже круглий. Лампочок у ньому не було видно, поблизу він висвітлювався денним світлом з відкритих дверей, а далі йшов у темряву. Тому, перш ніж увійти, лицарі взяли зі своїх рюкзаків електричні ліхтарики.
Зробивши крок усередину, Леоніди виявили, що підлога пружинить під ногами; поторкавши стіни, з'ясували, що й вони такі ж пружні.
"Схоже, стіни, підлога й стеля обшиті гумою або якимсь пористим пластиком", – зробив я вголос висновок. – "От що значить – нові технології в домобудівництві. Мені б і на думку ніколи не спало оббивати все це гумою", – зауважив Очкарик.
Леоніди пішли коридором, віддаляючись від мене. Я помітив, що Заканавний забув зняти із плеча магнітофона, який у цьому випадку був непотрібний і лише заважав. Я хотів був крикнути йому, щоб він залишив цей прилад зовні, але зненацька вхідні двері захлопнулися. Оскільки зачинити їх було нікому, я зрозумів, що спрацювала якась автоматика.
Таким чином, лицарі опинилися в замкненому будинку, а я з Генріхом зовні, і нам залишалося тільки чекати.
Коли на щось чекаєш, то час тягнеться нестерпно повільно й довго. От і мені здалося, що від входження Леонідів усередину до появи їх назовні минулися ледве чи не години, хоча насправді це були лічені хвилини.
Отже, я з нетерпінням чекав, однак спосіб їхньої появи виявився зовсім неочікуваним. Коли двері знову розчахнулися, Леоніди з них не вийшли, а буквально вилетіли, або, я б навіть сказав, вивергнулися з неабиякою швидкістю, начебто зсередини їх чимдуж виштовхнула якась сила. Причому в момент, коли вхід відчинився, залунала хвацька пісня, бо магнітофон на плечі Заканавного був включений і звучав на повну потужність. Гепнувшись на вкритий морогом ґрунт, лицарі продовжили мимовільний рух, сковзаючи, начебто по льоду. Оскільки, як я прудко збагнув, вони були змащені якимось слизом, що дуже зменшував силу тертя. Проковзнувши з уповільненням, Очкарик на спині, а Заканавний на животі, вони нарешті були загальмовані метрах у п'ятнадцятьох від, так би мовити, кратера виверження, то пак дверей. Двері ж, у свою чергу, захлопнулися тієї ж миті, як Леоніди з них вилетіли.
Я, природно, відразу запитав, що сталося. Але лицарі не звернули уваги на мою цікавість, а може, і не розчули, тому що магнітофон продовжував горланити. Підхопившись на ноги, вони заходилися спішно відстібати доспіхи. Зоставшись без металевих панцирів, на цьому не зупинилися й продовжили скидати решту одягу. Навіть коли залишилися в одній білизні, процес не зупинився: і її теж із себе здерли, полишившись цілковито голими. При цьому щось висловлювали, корчачи гримаси, але що саме я не розчув, оскільки клятий магнітофон не вгамовувався. Потім побігли до Замийки й шубовснули у воду. Вузька в цих місцях річка була не настільки глибока, щоб у ній втопитися, але достатньої глибини, щоб обмитися, тим більше, сидячи або лежачи, як у ванні. Звичайно, я зміркував, що слизька рідина потрапила не тільки на поверхню обладунків, але й під них, просочила одяг і добралася до шкіри Леонідів; і це їм було настільки неприємно, що вибираючи між нашкірним слизом і холодом осінньої ріки, вони віддали перевагу другому.
Швидко змивши із себе слиз, лицарі вибігли з водойми, щоб не простудитися, вихопили з рюкзаків рушники й стали працьовито себе ними обробляти, щоб, як говориться, одним махом убити двох метафоричних зайців: і осушитися, видаливши вологу, і зігріти організми тертям. Розрум'янившись від цього, вони з рюкзаків же добули чисту суху білизну й інший одяг, і жваво в них облачилися. Роблячи всі ці вищезазначені дії, вони часто-густо з острахом позирали на дивний будинок, начебто очікуючи від нього якоїсь агресії.
Затим вони швидко зібрали трохи хмизу, випрали в річці знятий одяг, обмили панцири, розпалили багаття й розвісили довкола нього ці вологі шати на уткнутих в ґрунт гілках. І потім, виключивши нарешті магнітофона і його ретельно витерши від слизу, Леоніди повістили мені, що з ними зробилося в цім так званому будинку. Перекажу їхню розповідь коротко своїми словами.
Отже, вони пройшли коридор, висвітлюючи шлях ліхтариками без відриву від закликів до хазяїна, щоб той показався, і вийшли в якусь кімнату майже сферичної форми. Світло ліхтариків не виявило в ній ані меблів, ані мешканців, взагалі нічого, крім гладких стін, що непомітно переходять у підлогу й стелю. З подивом оглядаючи приміщення, Леоніди раптом не знайшли коридору, котрим вони туди притупали. Вони водили променями навколо себе, але коридор начебто миттєво хтось замурував; немає його та й квит! От немовби його підлога й стеля раптом притулилися одне до одного, не залишивши зазору. І ніяких інших проходів із цієї дивної кімнати лицарі не побачили. Начебто опинилися в безвихідній пастці.
Зрозуміло, вони вибухнули не цілком цензурними висловленнями, мовляв, що отут коїться, і що це за чортівня. І раптом виявили, що кімната почала наповнюватися хтозна-яким рідким слизом, котрий невідомо звідки сочився. До того ж ставало усе важче дихати через відсутність повітря в достатній кількості. Слизувата рідина, просочившись у взуття й під штани, почала пекти і щипати шкіру ніг, із чого випливало, що в цій волозі присутня їдка кислота. Справи були кепські: бранцям загрожувала смерть або від задухи, або від роз'їдання кислотою. Тому вихопивши з піхов металеві мечі, вони заходилися рубати стіну в тому місці, де тільки-но був коридор.