Очевидно, хтось із них вирішив мене розіграти та попросив вас, незнайомці, прийти до мене під виглядом терентопських шпигунів. Визнаю: це досить дотепно. Передайте йому, що містифікація вдалася, мене потішила. А тепер прошу мене лишити. Мені треба працювати.
– Де рукопис, Сергію Арамовичу? – запитує один із "близнюків" не мене, а супутника в кашкеті.
Той задумливо водить у повітрі руками з розчепіреними пальцями, потім впевнено вказує убік кабінету і каже: "Там".
– Не смійте сваволити в моїй квартирі! – обурююсь я, намагаючись загородити їм дорогу. – Ваш розіграш переходить межі! Ідіть, чи я викликаю поліцію!
– Сергію Арамовичу, зробіть, щоби він мовчав, не заважав, – просить один із "близнюків".
Чоловік у кашкеті махає в мій бік рукою, і, відсторонивши мене зі шляху, шістка входить до мого кабінету. Я бачу, як вони підходять до письмового стола і схиляються над стосом машинописних аркушів.
– Оце воно і є, – каже Сергій Арамович. – Як бачите, він назвав це "Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова".
Я хочу вигнати зухвальців, але не можу нічого ні сказати, ні зробити. Мене не слухаються ні мій рот, ні мої ноги, ні мої руки. Я завмер як статуя і можу лише бачити і чути. Мабуть, помах руки Сергія Арамовича подіяв на мене гіпнотично.
Сергій же Арамович у цей час кладе долоню правої руки на мій рукопис (тобто, насправді машинопис), і спрямувавши погляд на стелю, ніби до чогось прислухається. Потім розповідає:
– Так, тут він повістує про нашу країну. Про те знамените викрадення, що трапилося рівно тридцять років тому, і про пошуки викраденого. Багато чого він перебрехав для сміху, змінив деякі імена та назви, надавши їм комічного вигляду, але загалом досить близько до істини.
– А звідки ви все це дізналися, громадянине Дюку Брунька, дозвольте запитати вас? Ви що, самі побували в Терентопському королівстві, чи вам це хтось розповів? – запитує один із "близнюків".
– Він же зараз не може говорити, – згадує інший. – Сергію Арамовичу, поверніть йому на хвилинку мову.
Той робить у мій бік другий помах руки, і я можу сказати:
– Звідки я все це знаю? А звідки Франсуа Рабле знав усе те, що він описав у епопеї "Ґарґантюа та Пантаґрюель"? А звідки Мігель де Сервантес знав усе те, що він зобразив у епопеї "Дон Кіхот"? А звідки Ілля Ільф та Євгеній Петров знали все те, що вони вивели у книгах про Остапа Бендера? Зі своїх фантазій, панове містифікатори. Із власної уяви. Зрозуміло, все, що я викладаю у своїх Терентопських хроніках, крім фактів щодо історії і культури Харкова, України та в цілому людства, все, повторюю, що стосується Терентопії, я вигадав від початку до кінця ось цією своєю власною головою! Творчим людям, знаєте, властиво вигадувати те, чого не було і бути не могло.
– Ну що ж, громадянине Дюку Брунька, не хочете казати правди, то й не треба, – хмикає один із "близнюків". – Це справи не змінить. Ваш викривальний рукопис буде ліквідовано, всі ваші знання про Терентопію будуть стерті з вашого мозку. І викриття нашої країни не відбудеться. Коротше кажучи, колеги, рукопис забираємо. Не забути і останній аркуш із друкарської машинки. Ви, Сергію Арамовичу, підчищаєте його пам'ять. І йдемо. Таким чином операцію під кодовою назвою "Кисільна арматура" буде закінчено.
Сергій Арамович знову махнув у мій бік рукою, і я знову онімів і знерухомлений. Мабуть, щоб не заважав цим чи то містифікаторам, чи то... продовжувати цю злу чи то містифікацію, чи то...
Я безпорадно спостерігаю, як товстенький стос покритих машинописним текстом аркушів переміщається з мого письмового стола в три валізки-дипломати (стос настільки грубенький, що в одному дипломаті не може поміститися). "Близнюки" проходять повз мене. Останній обертається і каже:
– Ну ви, Сергію Арамовичу, швидко тут закінчуйте з цим, і наздоганяйте нас.
– Так-так, я швидко, – відповідає той.
Вони виходять із моєї квартири. А він, наблизившись до мене, впивається в мої очі гіпнотичним поглядом і гіпнотичним голосом мовить:
– Громадянине Дюку Брунька, ви начисто забуваєте все, що знаєте про Терентопське королівство, забуваєте все, що написали у своєму рукописі, і про те, що писали цей рукопис. Для вас більше не буде ніякої Терентопії і ніякого цього вашого рукопису. Ви все це забуваєте, забуваєте, забуваєте, забува...
Кінець Терентопського, так би мовити, епосу.
Вересень 1995 – вересень 2025 років.
Харківщина.
ПІСЛЯМОВА вишуканого пройдисвіта
Ааа... Ааа... Ааапчхиии!*
______________________________
* Коментар до "Післямови вишуканого пройдисвіта":
Ну от, із моєю післямовою сталося те саме, що й з моєю передмовою на початку першої книги "Яйцепосу". Знову я роззявив був рота, аби вимовити післямову, знову в мене залоскотало в ніздрі, і знову замість післямови пролунало чхання. А якби не свербіж у носі, то я в своїй післямові сказав би таке:
Безцінний читачу! – почав би я. – Якщо ти перейшов до читання моєї післямови, то отже вже дочитав до кінця Терентопські хроніки. Втім, справжнього кінця у них немає, оскільки вони в останньому розділі перервані на півслові. З цієї причини ми, безцінний читачу, так і не дізналися подробиць розв'язки, тобто не побачили, як саме три лицарі знешкодили чаклуна та звільнили з його полону красуню, і як саме міліціонери затримали організатора викрадення драконячого яйця та забрали у нього викрадене, і як потім вчинили з організатором. Але незакінченість – це досить типове явище для епосів. Наприклад, і Вергілій не дописав до кінця свого епосу "Енеїда". І Франсуа Рабле – свого епосу "Ґарґантюа та Пантаґрюель". І Ярослав Гашек – свого епосу "Пригоди бравого вояки Швейка". І Микола Гоголь – свого епосу "Мертві душі" (адже планував написати три томи, а написав лише два, та й то другий спалив у пічці, тож до читачів у повному вигляді дійшов лише один). Літературознавці стверджують, що і епос про Остапа Бендера залишився недописаним, оскільки, мовляв, Ілля Ільф та Євгеній Петров планували написати про нього три романи, а встигли написати лише два. Але якщо перелічені епоси не були дописані до кінця через передчасну смерть їхніх авторів, то Терентопський так званий епос залишився трохи недописаним, як бачимо, читачу, через втручання терентопських шпигунів.
Позаяк ця моя післямова дуже далеко від моєї передмови, – продовжив би я, – то ти, безцінний читачу, мав повне право забути, хто я такий. Тому нагадую: я, так званий вишуканий пройдисвіт, є тим самим індивідом, котрий знайшов рукопис (точніше машинопис) Дюка Бруньки "Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова", вигадав для нього лаконічнішу назву "Яйцепос", і поставив за мету його опублікувати, зробивши доступним досить великій кількості читачів.
У передмові я пообіцяв, що в післямові розповім, як цей рукопис потрапив до моїх рук. Виконую обіцянку.
Одним відносно теплим сонячним осіннім днем після низки дощів, що мали місце попередніми днями, я вирушив на прогулянку до соснового бору на західній околиці Харкова. Прихопивши з собою сумку на випадок, якщо мені траплятимуться їстівні гриби. Гриби траплялися, але мало і не дуже престижні. Не було ні білих, ні лисичок, ні рижиків... У сумці опинилися лише дощовики та сироїжки, котрі зневажаються істинними асами грибного полювання.
У процесі цієї прогулянки мені закортіло справити велику нужду. У справдешньому лісі немає туалетів, і мандрівник справляється з цією фізіологічною проблемою, просто присівши під якимось кущиком. Але я гуляв не в стовідсотковому лісі, а в насадженнях на околиці міста, де вряди-годи прогулювалися місцеві жителі. Тому колись якась добра душа спорудила в цих насадженнях нужник для гуляючих. Типовий нужник із деревних дощок із діркою у підлозі замість унітазу.
Отож я перемістився до цього, м'яко кажучи, малого архітектурного спорудження, оточеного кущами, і відкрив його двері. Сподіваюся, ти не думаєш, безцінний читачу, що відкривши двері в кущах, я побачив за ними чарівне королівство. Ні, я побачив те, що й очікував побачити.
Отже, закривши двері зсередини, спустивши штани із трусами й присівши над діркою (вибач, читачу, за малохудожні подробиці, але я прагну, щоб ти точно уявляв собі картину знаходження рукопису), я із прикрістю зміркував, що не догадався прихопити в дорогу рулон туалетного паперу. Яка ж була моя радість, коли я виявив у нужнику довгий цвях, убитий вістрям у стінку, і настромлений на цю залізячку досить товстий стос паперу – машинописні аркуші формату А4. Подумки подякував тій добрій душі, яка вчинила таке благодіяння для подорожан, що забули узяти в дорогу рулон.
Звільнивши кишечник від, так би мовити, "надлишків", я зняв зі цвяха верхній аркуш. На ньому було щось надруковано за допомогою друкарської машинки. Маючи з дитинства любов до читання текстів, я не зміг стриматися, і перш ніж скористатися аркушем як туалетним папером, надруковане прочитав. Там було:
"Дюк Позаславович Брунька.
Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова".
Використавши аркуш відомим способом, я встав, натягнув труси й штани.
Читацька цікавість змусила мене зняти зі цвяха й другий аркуш. На ньому було:
"Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова.
Нібито химерна, бешкетна й курйозна спроба ушкварити поблизухарківський чарівно-лицарський, так би мовити, епос. З детективною, м'яко висловлюючись, фабулою. Для благодушного й поблажливого читача, обдарованого почуттям гумору. Читача, не спотвореного надмірною солідністю та снобізмом.
"Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова" є пародією на поки ще не написаний роман-епопею "Королівські підпілля хронічної забави" поки ще не народженого (і достеменно невідомо, чи народиться він взагалі коли-небудь) пописувача Вільяма Корнійовича Переперденка-Дупського.
Автор присвячує цей твір... Ну, деякі письменники присвячують свої книги яким-небудь людям; чому б і Авторові цієї писанини не присвятити її комусь.