Почалася ця співпраця в 1986 році. У травні цього року в замок навідався вже трохи знайомий читачеві Олег Цеглина. Він сказав графові Галактіону, що Шмокиконський замок, як і інші старі замки, становить великий інтерес для туристів, тому пропонує графові контракт, за яким туристи отримують можливість оглядати замок, а граф – частину прибутку від екскурсійних послуг, які допоможуть компенсувати витрати на утримання будівлі в належному стані. Пропозиція була вигідною, і лицар погодився. При цьому похвалився туристичному агентові, що Шмокиконський замок – єдиний, в якому живуть аж сім привидів. В інших замках – або по одному, або взагалі жодного.
– Привиди – це дуже добре! Дуже-дуже, дорогий товаришу! – заторохтів Олег Цеглина. – Туристів хлібом не годуй – покажи замок із привидом! Шкода, що не у всіх наших замках є така приманка для туристів. Відразу сім, говорите? Ех, якби ж вони... А як би мені з ними поспілкуватися?
Граф узяв коцюбу біля каміна і заходився дряпати нею по каменю стіни, від чого замком рознісся противний, до кісток продираючий скрегіт. Це був умовний сигнал, яким господар будинку закликав до себе духів.
Відразу ж крізь стіни, стелю та підлогу в кімнату з каміном стали просочуватися напівпрозорі людиноподібні туманності. Лицар зашторив вікна, і примари стали видні виразніше. Чим темніше було, тим краще бачилися духи. У непроглядній темряві привиди трохи фосфоресціюють і виглядають світлими постатями, в сутінках – напівпрозорими, ніби з пари, а при нормальному освітленні – суцільними невидимцями. Втім, напевно, говорити "виглядають невидимцями" хибно, бо невидимці тому і невидимці, що вони не виглядають. При нормальному освітленні привидів можна виявити, тільки якщо вони заходяться переміщати предмети або говорити.
Граф представив турагента фантомам, а їх – йому. Олег Цеглина від незвички спілкування з прозорими небіжчиками страшного вигляду (моторошний, лякаючий вид примари брали перед незнайомцями, згідно з традицією, а перед хорошими знайомими їхні лики замість похмурих злісних гримас прикрашали лагідні добродушні посмішки) зблід і затремтів, але зміг впоратися з жахом і запропонував:
– Дорогі товариші привиди, як ви, напевно, знаєте, туристи люблять відвідувати будівлі, де мешкають представники вашої, так би мовити, породи. Але, на жаль, далеко не в кожному нашому замку є такий раритет. І тому я від імені нашої фірми "Рятівна Бджола" пропоную вам працювати примарами в декількох таких бездуховних замках, для залучення до них туристів. Навіть якщо ви працюватиме по три дні на тиждень, по одному дню на замок, то у нас стануть опримареними ще тричі сім – двадцять один замок, ще двадцять один замок стане більш привабливим для мандрівних роззяв. Робота творча, а не фізична, яка не потребує особливих навичок – просто будьте самими собою, і за таку необтяжливу працю ви отримуватиме гідну зарплату.
– А навіщо нам гроші? – загробним голосом сказав привид Олицетворенський, за звичкою колупаючи неіснуючим пальцем в неіснуючому носі. – Їжі нам не треба, одягу не треба, транспорту не треба... і взагалі ніяких матеріальних витребеньок не тре... Ми живемо тільки духовним життям. Нахріна нам ваші купюри?
– Не треба? Тим краще, дорогі товариші! Я ж не наполягаю, щоби ви працювали за гроші, – погодився Цеглина. – Можете працювати безкоштовно, я не заперечую. Дійсно, працювати за гроші будь-хто зможе, а щоби працювати без грошей – потрібна духовність. Шкода, що інші наші співробітники не живуть таким же духовним життям, а норовлять поїсти та одягнутися і все таке інше, на підставі чого бажають зарплати. Так ви згодні?
– Ну, треба подумати, – сказав за всіх привид Васько, за звичкою підсмикуючи неіснуючими руками неіснуючі штани.
– Ну що ж, думати – справа хороша, дорогі товариші. Я теж іноді думаю, – підтримав його турагент. – Давайте, тиждень подумайте, а потім повідомте нам, що згодні.
Тиждень не знадобився.
Після відбуття з замку Олега Цеглини примари думали і радилися всього сорок вісім хвилин; і ухвалили рішення.
Оскільки пропозиція гостя давала можливість внести в примарне життя естетичну різноманітність і показати себе більшій кількості публіки, фантоми погодилися стати позаштатними співробітниками "Рятівної Бджоли".
У кожного з семи шмокиконських привидів були свої невеликі таланти, і робота з людьми сприяла оприлюдненню цих примарних талантів. Духи теж не позбавлені деякого марнославства.
Наприклад, привид Олицетворенський любив танцювати і демонстрував співмешканцям сцени з класичних балетів (завдяки невидимості і здатності проходити крізь стіни, він незримо, а відтак і безкоштовно відвідував заняття в найпрестижніших школах танцю).
Привид Гаврюша любив показувати фокуси.
Привид Онуфрій Еммануїлович був непоганим читцем-декламатором.
Привид Михеїч знав багато частівок і вмів грати на балалайці.
Привид Васько вмів лоскотати людям нерви, лякати, роздратовувати, жахати, і любив цю справу більше, ніж колеги. А багатьом людям подобається, коли їх лякають, судячи з популярності фільмів жахів і всяких страхітливих атракціонів.
Привид Фока мав приємний баритон, яким виконував арії та романси.
І, нарешті, привид Сильвестр умів і любив своїм холодно-гордовитим поглядом доводити жінок через заціпеніння до сексуального екстазу, а чоловіків – тільки до заціпеніння.
Так сім фантомів, які живуть у Шмокиконському замку, стали працювати в інших замках. Працювати самими собою. У документах туристичного агентства "Рятівна Бджола" значилося, що привид Васько працює на посаді привиду Васька, привид Михеїч – на посаді привиду Михеїча, привид Фока – на посаді привиду Фоки і так далі.
На відміну від привиду Васька, який працьовито лякав публіку, тільки лякав і все, але лякав талановито, його колеги крім лякання проявляли і інші свої таланти. Публіці дуже подобалися фокуси примари Гаврюші, на кшталт того як він розпилював себе іржавою тупою пилкою на сім частин, після чого залишався цілим і неушкодженим. Подобався туристам і спів примари Фоки, особливо – романси: "Карі брови, чорні ніздрі", "Ой ти дівчино, з банана зерня", "Сміються, плачуть страуси" і арія з опери "Пів кіло духовної їжі" композитора Модеста Моцартського. Виступи Михеїча, Сильвестра і Онуфрія Еммануїловича також користувалися успіхом у туристів.
Що ж стосується танців примари Олицетворенського, то про це Автор хоче розповісти докладніше.
Сам Олицетворенський вважав себе хорошим танцюристом, адже завдяки своїй невагомості він міг здійснювати такі фантастичні стрибки, які живим танцювальникам і не снилися. Він міг навіть зависати надовго в повітрі, на що живі взагалі не здатні, якщо вони не чудотворці. Тому поряд із повітряним, невагомим Олицетворенським навіть найлегші і витончені живі танцюристи і балерини здавалися б важкими бегемотами.
Проблема була лише в тому, що на освітленій сцені або майданчику танцюрист-привид був цілковито невидимий. А танцювати в темряві, без всякого освітлення – якось протиприродно. Тай декорацій, ним продуманих, глядачі не змогли б добре роздивитися, оскільки фосфоресціює привид у темряві не настільки яскраво.
Олицетворенський думав-думав і нарешті знайшов вихід. Він погодився отримувати зарплату. І на ці гроші найняв чоловіка, який повинен був детально розповідати глядачам, що проробляє на сцені невидимий танцюрист. У тих трьох замках, де давав вистави привид Олицетворенський, були побудовані сцени з декораціями для його балетів. Таким чином, завдяки таким поясненням коментатора і власній уяві туристи мали таке-сяке поняття про талановиту хореографію невидимця.
Оскільки серед туристів не всі були знавцями балету, живий коментатор не вживав термінів типу: "фермі", "фуете", "екарті", "еффасі" і т.д., а пояснював простими, загальнозрозумілими словами: "От зараз він крутиться на одній нозі, як дзиґа. А от зараз стрибнув аж у той кут сцени. А ось тепер гепнувся на підлогу і корчиться, зображуючи муки кохання..." Звичайно, балет треба дивитися, а не слухати в такому переказі, але що ж поробиш, якщо танечник – невидимець. Якщо не можеш поколупати в носі, поколупай хоча б у вусі, як проказує терентопська приказка.
Хоч туристи і не бачили самого танцюри, його балети проходили на "ура" і закінчувалися оваціями, оскільки чудовим був уже сам факт, що вони, туристи, були присутні на такому унікальному дійстві. Ну де ти ще побуваєш на балеті справжнього привиду? І ці овації тішили самолюбство примари Олицетворенського.
Але одного разу, захопившись цікавою бесідою з графом Галактіоном, танцювальник проґавив початок екскурсії в Зізяндрійскому замку, де повинен був бути присутнім у цей час. Схаменувшись, Олицетворенський миттю просочився крізь стіни Шмокиконського замку назовні і почав швидке переміщення до Зізяндрійського замку, що мав місце у 375 кілометрах від Шмокиконського. Невагомі примари вміють швидко переміщатися в просторі без допомоги кінцівок і транспорту. Коли ж танцюрист просочився крізь камінь всередину Зізяндрійського замку, то з подивом побачив, що балетний спектакль уже в самому розпалі. Тобто музика з магнітофона звучить, коментатор пояснює: "... а зараз привид скаче по діагоналі, і ніжкою об ніжку б'є...", а туристи, роззявивши роти від захоплення, з цікавістю дивляться на порожню сцену. "Що тут відбувається?!" – пошепки обурився танцівник на вухо живого партнера. "Ну нарешті ти з'явився! – швидко прошепотів фантому коментатор. – Довелося починати без тебе. Вливайся". Але привид був такий засмучений тою обставиною, що без нього, єдиного виконавця, спектакль проходить так само, що не зміг влитися в дійство, а простояв невидимий поруч із коментатором до кінця вистави. Вистава, як зазвичай, закінчилася оваціями та киданням квітів на сцену. Але цього разу танцюр не тішився таким ентузіазмом публіки. Адже виходило, що немає ніякої різниці – танцює він чи не танцює, присутній або відсутній.
Деякий час після цього привид Олицетворенський не танцював, але потім збагнув, що він без цього вже не може, і знову почав брати участь у балетних моноспектаклях, вже не заради публіки і овацій, а заради власного задоволення...
Коли в лютому 1994 року граф Галактіон повідомив духам Шмокиконського замку, що він їх покидає, примари засмутилися.