І стало ясно, що громадянин у різнобарвній сорочці, котрий зійшов в Іканьці, і є той брюнет, риси обличчя якого здалися Петренкові-Самогонову схожими на риси Траляляліні.
– Блискуче! – вигукнув Папірусюк. – І всі ці логічні ходи ви проробили в умі за лічені секунди? У вас феноменальний талант, громадянине черв'яче!
– Я полюбляю грати в шахи та розгадувати всілякі головоломки, а це добре розвиває логічне мислення, – пояснив Гавриїл Святославович.
– З такими здібностями вам би працювати в міліції, – порадив Микола Ратиця.
– Мені подобається робота редактора журналу, і я не хочу змінювати фах, – відповів черв'як. – Але я в будь-який час добровільно та безкорисливо готовий допомогти міліції, якщо їй знадобиться мій хист. Тож звертайтеся, якщо треба.
– Ловлю на слові, – сказав Папірусюк.
Інокентій Карлович вийняв касету з касетника магнітофона та повернув слідчому.
– Пам'ятаю, свідки казали, що на сцені Стайні Опери та Балету Траляляліні був у білій сорочці, – розмірковував полковник. – Але її він узяв на якийсь час у пункті прокату і після свого, м'яко кажучи, "концерту" туди і повернув. А от квитки на цей "концерт" він продавав біля пам'ятника Івану Никифоровичу Фальстафу саме у різнобарвній сорочці. І до Державних Дверей на таксі їздив у різнобарвній.
– Цікаво, чому він вийшов в Іканьці, – сказав Захар Полуящиков. – Що йому там бу...
– Стривай-чекай! – перебив Варлаам Оникійович. – Іканька... Іканька... – Він у задумливості тер чоло пальцями. – Ну так! Пам'ятаю, і на столичному вокзалі, і на Великодрібкинському, на дошках оголошень, окрім інших папірців, був один, де згадувалася Іканька. Це була пропозиція фермера Наполеона попрацювати на його фермі, що неподалік саме Іканьки. А одна очевидця повідомила, що бачила, як Траляляліні у Великих Дрібках читав дошку оголошень. Отже, повернувшись спіймавши облизня від Державних Дверей і думаючи, куди тепер податися, він прочитав оголошення Наполеона і вирішив на якийсь час причаїтися на його фермі! Можливо, і зараз він із драконячим яйцем знаходиться саме там. У такому разі ще сьогодні його можна затримати! Інокентію Карловичу, я, з вашого дозволу, скористаюся вашим телефоном.
– Авжеж-авжеж! – дозволив дракон.
Приклавши слухавку до вуха і набравши номер, Папірусюк сказав:
– Алло, Антоне Петровичу? Це Папірусюк. Телефоную з Каменіани. Я, здається, знаю, де знаходиться організатор викрадення драконячого яйця з викраденим предметом. Хочу просто зараз туди поїхати та його затримати. Тому прошу, Антоне Петровичу, приготувати для мене автомобіль і групу захоплення, чоловіки чотири міцних хлопців, на випадок, якщо правопорушник чинитиме опір. Я незабаром під'їду до управління... Ага... Ага... Домовилися. Їду.
Поклавши слухавку на лежбище телефону, полковник сказав Інокентію Карловичу:
– Якщо все складеться вдало, то, гадаю, вже сьогодні ввечері я зможу повернути яйце вашій сестрі та її чоловікові.
– Дай Боже, дай Боже! – схвильовано вигукнув дядько яйця.
– Розслідування, схоже, вийшло на фінішну пряму, завдяки вашій вагомій допомозі, громадяни драконе та черв'яче, – продовжив лисий міліціонер. – Думаю, генерал Бобик вас за це нагородить.
– Служимо рідному королівству! – дуетом відповіли тварини.
І Гавриїл Святославович додав:
– Але ми не заради нагород... Порятунок батьківщини – ось для нас найвища нагорода.
– Тепер, колеги, терміново дуємо до Жорикбурга, до управління, – скомандував Папірусюк старшому лейтенантові та курсанту.
– А можна, і ми із Захаром братимемо участь у захопленні злочинця? – попросив Ратиця.
– Можна, і навіть треба, Миколо Опанасовичу, – схвалив полковник.
Вийшовши з Гірчичної печери, троє міліціонерів осідлали мотоцикла, і той повіз їх у бік столиці.
Дракон і черв'як, що вийшли їх проводити, довго дивилися вслід, подумки бажаючи міліціонерам удачі...
ЩОСЬ ШІСТДЕСЯТЕ. Незвані гості, або Зненацька перерв...
– Послухайте-но, – говорю я, – яке право маєте ви розпоряджатися в моїй кімнаті, та ще командувати мною?.. Мені треба працювати. Я прошу вас піти.
Даниїл Хармс, "Стара".
Закінчення цієї приголомшливої й повної
драматичних подій історії не можна відшукати ні в цій, ні в іншій книзі, ні зараз, ні в майбутньому.
Марк Твен, "Середньовічний роман".
6 листопада 1995 року. 18 вересня 2025 року.
Після довгих мандрівок численними сторінками, Терентопський так званий епос дотупав, нарешті, до свого останнього розділу, або останньої частини, або останньої глави, тобто до останнього щося, шістдесятого за рахунком.
Це є остаточною розв'язкою основної інтриги Терентопських хронік. У минулому розділі "Розв'язка на ніздрях" Автор уже повідомив читачеві, що розв'язка буде геппі-ендом. Що детектив Варлаам Папірусюк із колегами затримають Вітольда Крисопупова, відберуть у нього викрадене яйце дракона і повернуть його батькам (звісно, йдеться про повернення яйця батькам яйця, а не про повернення Вітольда батькам Вітольда). І що Лицар Пивної Кружки з колегами звільнять Естер Гільденштерн, взяту в заручниці чорнокнижником Арсенієм Архиповим... Але це загалом. А в цьому останньому розділі Автор має намір розповісти ці обидва щасливі для Терентопії епізоди максимально докладно, з усіма деталями, щоб у тексті не залишилося жодних недомовок, а в читача вже не залишилося жодних питань.
Якщо чітко слідувати хронології, то Автор повинен спочатку розповісти про події на фермі Христофора Оладьєва, тобто так званого Наполеона, що відбулися п'ятого листопада, а потім про події в особняку Арсенія Архипова, що сталися шостого листопада. Але Автор вирішив вчинити навпаки, і спочатку розповісти про лицарів і чаклуна, а потім про міліціонерів і шахрая. Оскільки має намір повідомити читачеві і про те, як потім вчинили з цим шахраєм, то пак з Вітольдом Крисопуповим, то пак Траляляліні, то пак Геннадієм Задериногою, а його подальша доля була вирішена вже після шостого листопада.
* * *
Отже, шостого листопада тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року три лицарі – Річард Левове Копито, Лицар Пивної Кружки і Лицар Рожевого Ведмедика – рухаючись серед пагорбів, іменованих Неголеними горами або Неголеногір'ям, наближалися до села Великих Мотлохів. Погода була сонячною, безхмарною, схильною навівати оптимізм. Дерева, що там і там прикрашали пагорби, радували очі жовтизною і червоністю крон. Краса ландшафтів, що пестила органи зору, поєднувалася з красою звуків, що пестили органи слуху: магнітофон Річарда виплескував музику.
За кілька хвилин я нарешті побачу кохану Естер і дізнаюся від неї причину її таємничих переміщень, думав у нетерпінні Мгобокбекбе.
Ніхто не знав, про що думав чарівний меч Халазюк, що висів на боці Лицаря Пивної Кружки, і про те, чи здатний взагалі про щось думати меч, хай і чарівний. Навіть Автор Терентопських хронік цього й досі не знає.
Нарешті вершники в'їхали у Великі Мотлохи, що засіяли хатами схил досить великого пагорба. Здавалося, ніби якийсь невидимий гігант, стоячи на його вершині, витрусив з лантуха білі кубики, і вони, покотившись схилом, зупинилися кому де довелося.
Поміж хатами зміїлися вулиці, схожі на гірські стежки. Їхні назви були відзначені табличками на вбитих у ґрунт кілках. Табличка з написом "вулиця Дені Дідро" потрапила в область зору лицарів невдовзі після в'їзду, тож не довелося розпитувати селян про місцезнаходження цієї потрібної лицарям вулиці. А місцезнаходження на ній столярної майстерні мандрівники визначили за зібранням на узбіччі різної деревини та запахом свіжих деревних стружок.
Столяр Микола Корок, почувши, що шляхетні вершники шукають дорогу до особняка, відразу відклав роботу і повів лицарів до протилежної окраїни села. Вийшовши за сільську околицю, показав рукою:
– Он бачите, звідси йдуть чотири дороги. Їдьте ось цією, другій зліва. Там будуть три повороти, один ліворуч, а два праворуч. Так от вам треба буде повернути на другому праворуч. Так і доїдете до особняка.
Подякувавши, лицарі рушили зазначеним шляхом.
"І от нарешті лицарі досяглися прекрасного замку, який був метою їхньої мандрівки", – так сказано в книжці Джерома Клапки Джерома "Троє в човні, не рахуючи собаки". Цей вислів підходить і для цього місця Терентопських хронік, треба тільки слово "замку" замінити словом "особняка".
Наближаючись до цієї двоповерхової споруди, вони поба...
* * *
Саме в ті секунди, коли я, Автор Терентопських хронік, за допомогою своєї друкарської машинки наношу на аркуш білого паперу літери: "Наближаючись до цієї двоповерхової споруди, вони поба...", лунає дзвінок у двері моєї квартири. Не закінчивши слова "побачили", я змушений підвестися з-за свого письмового стола і потупати до дверей.
Відкривши їх, зрю перед собою шістьох незнайомих чоловіків. П'ятеро з них виглядають як близнюки, оскільки мають однаковий зріст, однакову статуру та однаковий одяг: сірі плащі та сірі капелюхи з полями. Очей не видно, оскільки на цих п'яти обличчях чорні сонцезахисні окуляри. Їхній вік незрозумілий. Шостий відрізняється від решти. На вигляд йому років тридцять. Без окулярів. Одягнений у синю куртку та коричневий кашкет. У руці спортивна сумка, тоді як у кожного з решти – валізка типу "дипломат".
– Ви Дюк Брунька, – каже один із "близнюків", таким тоном, ніби не питає, а стверджує. – У нас до вас важлива справа. Ми увійдемо.
– Будь ласка, – автоматично виявляю я ввічливість, впускаючи незнайомців у коридор квартири.
– Ми дізналися, що ви пишете рукопис про Терентопське королівство, – продовжує один із "близнюків", коли вони увійшли, зачинивши за собою двері. – Не питайте, звідки ми це знаємо, це наша професійна таємниця. Так от, ми зацікавлені в тому, щоб цей рукопис не був опублікований, щоб його ніхто не читав. Тому хочете ви цього чи ні, але рукопис ми у вас заберемо.
– На якій підставі?! – обурююся я такому нечуваному нахабству. – Я вам не віддам! Хто ви взагалі такі?
– А ви не здогадуєтеся? – каже інший "близнюк". – От і добре. Вашої згоди на вилучення рукопису нам не треба. Це питання вирішене, і ви не можете нічого змінити.
– Стривайте, я, здається, здогадуюсь, – вимовляю я. – Кільком своїм друзям я говорив про цю роботу і навіть читав фрагменти.