тощо.
Отже, як бачимо, не тільки кримінальні наколки та блатний шансон можуть бути творчим самовираженням зеків.
Так, англійський король Річард Левове Серце складав пісні. На жаль, до наших днів дійшли тільки дві з них. Їх можна почути у виконанні сучасних музикантів (наприклад, у вигляді записів в Інтернеті). Але він був не єдиним монархом-композитором. Цією творчістю захоплювалися й деякі інші глави держав. Наприклад, англійський же король Генріх Восьмий складав гарну інструментальну музику, а російський цар Іван Четвертий (Грізний) – церковні пісні. Як відомо, ці два суб'єкти мають репутацію кровожерливих душогубів. А при прослуховуванні їхньої музики, складеної у вільний від душогубства час, душа слухача що називається здіймається та світлішає; і, якщо не знати імена авторів, виникає впевненість, що такі звукосполучення могла створити тільки особистість безгрішна, духовна, чиста й моральна. Дивно, як в одній людині можуть уживатися і світле, й настільки темне!
– Вважаю ці коментарі зайвими, бо теревені про літературу та музику не мають прямого стосунку до пошуків драконячого яйця і схожі на бажання Автора похвалитися власною ерудицією, – буркоче Ліва півкуля авторського мозку, – а такі хвастощі властиві людям обмеженим, яких у власній ерудиції переконали простенькі кросворди.
– А я вважаю, що навіть такі коментарі мають право на існування, – сперечається півкуля Права, – бо не можна виключати, що щось зі сказаного не було відомо читачеві, тож ці теревені могли дещо розширити читацький світогляд.
– Можете вважати що завгодно, – каже півкулям Автор. – Маєте повне право. Вважати я вам не забороняю, бо на всій території мого черепа панує демократія та плюралізм, тобто свобода думок та висловлювань.
– Слово "територія" тута недоречне, – чіпляється педантична Ліва півкуля, – тому що походить від латинського "terra", що означає – земля. Якщо немає землі, а є вода, то мовлять "акваторія", від латинського ж "aqua" – вода. Але в тебе в черепі не вода й не земля, а мозок. Мозок латиною – cerebrum. Отже, треба казати не "на території мого черепа", а "на церебрумиторії мого черепа". Що на це скажеш, Авторе?
– Заткнися.)
"Я попрохав бандуриста проспівати ще що-небудь, але повеселіше. Він охоче погодився, сказавши, що виконає жартівливу пісеньку власного витвору за назвою "Легенда про цементного гостя, або Сповідь іспанського бахура", уже українською мовою, що більш типово для пісень під бандуру.
Я потім попросив його переписати для мене текст, завдяки чому знаю його напам'ять, і із задоволенням... ні, не проспіваю, оскільки не маю вокальних здібностей, а просто прочитаю. Там так:
Прийшов останній час:
Лежу на смертнім ложі.
Для, святий отче, вас,
Як жив, повісти
Можу.
Про те, як я грішив,
Коли прийшов кінець,
Я викласти рішив,
Бо тут
Отець.
Було, я на мораль начхав
Та донну Анну покохав.
За нею причвалав на став
Та й грішним
Став.
Та серенади їй горлав.
Хоча поганим був вокал.
Проте на те
Я не зважав:
Її жадав.
Її ж ревнивий чоловік
Боявся рогів цілий вік,
Тож у мужчинах ворогів
Бачить
Звик.
І сталось врешті, далебі,
Мене він викликав на бій:
Сказав що звабник я
Та
Бабій.
Його я проштрикнув умент...
Зробили йому монумент –
Самий цемент і сам клієнт
І
Постамент.
Настав для Анни вдовий вік.
Не підіймаючи повік,
Ходити має у той склеп, де
Зник
Чоловік.
Та я її не залишав
І в склеп щоразу проводжав,
В сирий та цвілий той підвал
Де мрець
Лежав.
Де ревнувати вже не міг
Цементний статуй-чоловік.
На постаменті він застиг
Й
Нічичирк.
Я, знахабнілий мов удав,
На п'єдестал з ним поруч став
І за ніс ту скульптуру взяв
Та й
Сказав:
"Ти за життя був дуже злий.
Тепер з цементу одяг твій.
Став нерухомий та німий,
Мов
Тюхтій.
Ти жінку за життя беріг,
Хоч до лиця тобі був ріг,
Та в склеп неначе у барліг
Мертвий
Ліг.
Та в смертний час, як гілку крук,
Ти Анну випустив із рук.
Тепер мені ночами пестить
Тіло й
Дух.
Ти, якщо можеш, засмутись
І з постаменту зстрибни вниз,
В мій дім ввірвись, як люта рись,
Та й
Запевнись.
Я буду жвавий ніжний пан.
Я обійму вдову за стан.
А ти, із каменю бовван,
У дверях
Стань.
Та ні, до мене не прийдеш.
Не має незворушність меж.
Утратив ревність ти, авжеж,
Й хоробрість
Теж"...
Побачення прийшов от час.
Я й Анна з'їли ананас.
А за вікном і день вже згас,
От як
Зараз.
Ніч чорна за вікном, як крук...
Та раптом чутно дивний звук:
Неначе кам'яний каблук
Топче
Брук!
Я чую "гуп" і знову "гуп"...
І потом вкрився мій тулуб!
Й знову "гуп"! З жаху скуб
Я свій
Чуб!
І гучний в двері був удар!
Могутньо кам'яний бунтар
На друзки трощив інвентар:
Прагнув
Чвар!
Мороз по шкірі промайнув,
А гість цементний ротом втнув:
"Одержи, раз мене торкнув,
Мозку
Зсув!"
До мене руку він простяг.
Мене неначе здув протя́г:
Пірнув під стіл, сказавши "Ах!"
То був
Жах!
За вухо хапнув мене він
Тай вивів, начебто я кінь,
З підстольних моїх володінь
За
Безцінь.
"Дай руку!" – рік камінний пан.
Я зрозумів, що мій талан –
Умерти, втрапивши в капкан,
Як
Кабан.
Враз пукнув я. І вийшов страм.
О, не повірив я очам!
Розпався він, був наче сам
Зітлілий
Крам!!!
Тут сповідь вже для свят-отця
Добігла до кінця.
Так, йшов тоді на монумент
Бракований цемент!
Кореспондент: Ха-ха-ха... Так, це кумедно, але...
Кінь Гуго: Але хочеться довідатися про монстра? Іт ест, ет дедук, тобто, з латини, я до того й веду. Тому що саме цей бандурист повідомив нас про лицарів, які, як згодом з'ясується, зустрілися з тим монстром раніше за нас.
Лицарі Леоніди представилися бандуристові і його слухачам, я теж для ввічливості відрекомендувався. "А мене звуть Стоян Цьохла", – назвався музикант. Демонструючи йому й тим що зібралися ксерокопію портрета так званого яєчного шахрая, лицарі, звичайно, цікавилися, чи не бачив хто з них такого суб'єкта, і чи не знає про місцезнаходження украденого драконячого яйця. На жаль, ніхто його не бачив і про яйце не знав.
"Я не дуже давно вже зустрічав у цих місцях теж двох мандрівних лицарів, але вони про це не запитували", – сказав сивовусий музичний мандрівник, ховаючи бандуру в чохол. "Мабуть, вони пустилися в мандрівки ще до початку Великої Яєчної Експедиції, тому не в курсі справи", – припустив мій сідок Леонід Очкарик. "Я знайомий з котримись незалежними лицарями, – говорив Леонід Заканавний. – Може, і цих знаю. Не пам'ятаєте, як їх звуть?" – "Прекрасно пам'ятаю, – відповідав Стоян Цьохла. – Один з них – Лицар Корінь, а інший – лицар Корній".
Кореспондент: Не зрозумів. Музикант помилково назвав двох лицарів схожими іменами, або вони дійсно називалися схожо?
Кінь Гуго: Атве етіам мірарі ме нон інтеллексіт, тобто, з латини, я тоді теж не зрозумів і здивувався. Але згодом навів довідки щодо цих нещасних лицарів, і з'ясував наступне. Один з них називався Лицарем Корінь, оскільки на його гербі й щиті зображене коріння. Здається, дуба. А справжнє його ім'я Осип Матвійович Картазон. А іншого лицаря офіційно кличуть Корнієм. Корній Іларіонович Кручених.
"Ні, з такими не знайомий, – сказав Леонід Заканавний. – Тобто бачив на турнірах, але особисто не спілкувався". – "Ці лицар Корній і Лицар Корінь дуже полюбляють музику, – продовжував музикант, встаючи з колоди. – У них із собою касетний магнітофон і сумка касет із записами класики: Перселл, Бах, Гендель, Гайдн, Моцарт, Бетховен тощо". – "Ми теж любимо музику, і теж узяли в мандрівки касетного магнітофона і касети, – повідомив мій Леонід Очкарик і показав на Леоніда Заканавного, в котрого на плечі висів яскраво-червоного кольору портативний магнітофон "Протон М-412" (який у дорозі вивергав, так би мовити, саундтреки до переміщення; але при в'їзді в село був виключений, щоб музика не заважала спілкуватися зі селянами). – Тільки в нас не класика, а російська попса". Бандурист, як я помітив, мимоволі гидливо поморщився. "Для лицарів не типово слухати класику, – пояснював Заканавний. – З лицарів Напівкруглого Столу тільки Річард Левове Копито таким захоплюється". – "Я чув, що й наш новий колега Лицар Пивної Кружки полюбляє музичну класику", – зауважив Очкарик. "Не знаю, у мене поки не було часу з ним близько познайомитися, – знизав плечима Заканавний. – Може, і він. Ну ще Його Величність ходить на симфонічні концерти, але королю за посадою призначено. А решта слухають попсу й шансон".
Кореспондент: Так, але...