– Його написав англійський літератор Джордж Орвелл. Його перекладено з англійської на багато інших мов. А першим перекладом, до речі, був український; Орвелл до цього перекладу сам написав передмову.
– Ні, я мав на увазі інший твір, – заперечує Автор, – написаний за шістдесят п'ять років до "Скотного двору" Орвелла. Він називається "Скотський бунт. Лист малоросійського поміщика до свого петербурзького приятеля". Його написав український і російський літератор та історик Микола Костомаров, один із членів гуртка харківських романтиків (а харківські романтики, між іншим, разом із полтавцем Іваном Котляревським є основоположниками нової української літератури). Та й український письменник-гуморист Юрій Вухналь, також харків'янин, у своєму творі "Надзвичайні збори", надрукованому в Харкові за понад півтора десятиліття до публікації "Скотного двору" Орвелла, теж розповідає про мовлячих сільськогосподарських тварин, незадоволених людським господарюванням.
В українській літературі тваринним епосом можна вважати поему Івана Франка "Лис Микита". Написану під впливом віршованого епосу "Рейнеке Лис" Йоганна Вольфґанґа фон Ґете, написаного, у свою чергу, на основі середньовічних європейських тваринних епосів. (А оскільки Терентопський так званий епос дещо пов'язаний з Харковом, то у дужках я, його Автор, зауважу, що обидва згадані класики – Ґете та Франко – теж трохи пов'язані з Харковом: перший брав участь у заснуванні Харківського університету і за це був удостоєний звання його почесного професора, а другий був чоловіком харків'янки та почесним доктором Харківського університету).
Так що, як видно з цих прикладів, – говорячі тварини є типовими персонажами складених для дорослих читачів писань, у тому числі епосів, а тому і в моєму так званому Терентопському епосі вони мають повне право на існування, – резюмує Автор.
– Твої аргументи, товаришу Авторе, мене переконали, і я визнаю свою помилку, – здається Права півкуля авторського мозку.
– І мене. І я, – підтакує Ліва. – Гаразд. Шуруй далі.
Далі – інтерв'ю сірого в гречку непарнокопитого, котре Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, якщо буде потреба, перериватиме своїми примітками в дужках.
Отже, інтерв'ю:
* * *
"Кореспондент: Здрастуйте, шановний коню Гуго!
Кінь Гуго: Госпітіо, Прокле Вахтанговичу! Що в перекладі з латини означає: вітаю вас.
Кореспондент: Я хотів би, щоб ви розповіли нашим читачам про вашу участь у Великій Яєчній Експедиції. Особливий інтерес, поза всяким сумнівом, викликає подія, що трапилась з лицарями Напівкруглого Столу графом Леонідом Очкариком і графом Леонідом Заканавним дорогою від села Бездюків до села Бовинівки. Я маю на увазі їхнє зіткнення, якщо так можна висловитися, з небаченою раніш істотою-людожером, що той контакт ледь не закінчився їхньою загибеллю. Хоча самі ці лицарі вже розповіли про це іншим виданням, хотілося б почути ваші враження від пережитого.
Кінь Гуго: Німірум, дікам. Тобто, звичайно, розповім, у перекладі з латини. Почну з того, що лицарі Напівкруглого Столу вибрали для себе різну, так би мовити, тактику пошуку викраденого яйця дракона й так званого яєчного шахрая. Одні зволіли систематично прочісувати свій сектор, рухаючись від центру – Великих Дрібок – до окраїни, інші віддали перевагу переміщенню без усякої системи – хаотично й зигґзаґоподібно. А от Леонід Заканавний і Леонід Очкарик вибрали наступний, так би мовити, алгоритм: почати пошук з окраїни, тобто з найвіддаленіших від центру населених пунктів, і систематично просуватися до середини держави, тобто до Великих Дрібок. Щоб не витрачати занадто багато часу на переміщення до окраїни верхи, тобто на мені й коні Генріхові, а опинитися там як найшвидше, лицарі звернулися по допомогу до автомобільного транспорту, котрий, звичайно, у декілька разів швидший за нас, коней. Тобто, вони найняли шофера з вантажівкою-скотовозом.
Отже, ми з конем Генріхом зійшли в кузов цього скотовоза, а два лицарі Леоніди влаштувалися в кабіні з водієм, і машина поїхала на північ, або точніше на північний схід. Ілля Ільф і Євгеній Петров у своїй книзі "Одноповерхова Америка" написали: "Дивна все-таки країна! Тут навіть коней возять на автомобілях. Чи можна вигадати більше приниження для цієї тварини!" А я не бачу в цьому нічого принизливого. Що автомобілі швидші й витриваліші за нас – це факт. Тому для швидкісного переміщення на далеку відстань розумніше й гуманніше не мучити непарнокопите травоїдне, яке можна загнати до смерті, а скористатися парноколесним бензиноїдним.
Їхала машина повз багатьох сіл неспинно, бо, як я сказав, відповідно до плану, відвідати їх передбачалося зворотною дорогою до центру. У міру віддалення від центру держави й наближення до Окраїнних Земель, дороги ставали все гірше. Коли автомобіль проїхав крізь місто Вухатий Міхур і переїхав мостом річку Юху, то на зміну асфальтовій трасі пішли ґрунтові дороги, чим далі, тим менш придатні для автомобільного транспорту. Нарешті, коли скотовоз переїхав старим містком й ріку Замийку, яка там скоріше схожа на широкий струмок, ніж на вузьку річку, ці так звані дороги стали зовсім нестерпними для машини – її так трясло й підкидало, що виникла загроза й для механізмів, і для водія з пасажирами, і для вантажу, тобто для нас із Генріхом. Тоді ми вивантажилися, лицарі заплатили за зроблену послугу водієві, котрого, пам'ятаю, звали Іваном Гигикалом, й, осідлавши нас, коней, продовжили просуватися вже не на бездушному транспорті, а на одушевленому; скотовоз же розвернувся й поїхав назад.
Я міг би повідати про подальше наше переміщення до Окраїнних Земель, але оскільки ви поставили запитання про конкретний випадок, що мав місце вже дорогою назад до центру держави, то я пропущу подробиці про наші мандрівки до того. Зауважу тільки, що на те, аби добратися до найвіддаленішого села, нам знадобилося п'ять днів майже невпинного руху.
Отже, переконавшись, що далі населених пунктів немає, ми повернули назад. Ясна річ, зворотній шлях забирав набагато більше часу, бо ж треба було опитувати населення.
Кореспондент: Усе це цікаво, але давайте ближче до монстра...
Кінь Гуго: Так. Ін бреві, що в перекладі з латини значить "коротше кажучи", на четвертім тижні мандрівок, а саме двадцять дев'ятого жовтня ми опинилися в селі Бездюках. В'їхавши в цей маленький населений пункт... Вірніше, це лицарі в'їхали верхи на нас із Генріхом, а ми просто ввійшли... Увійшовши й в'їхавши, ми побачили бандуриста. Спочатку почули звуки бандури й спів, а потім побачили. Це був сивий літній чоловік з пишними вусами. Він сидів на дерев'яній колоді біля тину, а перед ним стояло кілька слухачів – селян, діти й дорослі. Ми теж зупинилися послухати. Зазвичай під акомпанемент бандури виконуються пісні українською мовою. Але в цьому випадку було не так: бандурист співав якоюсь невідомою мені мовою. Пісня звучала красиво, але трохи, як на мене, тужливо. Коли він скінчив, селяни кинули монетки на лежачий на прив'ялій траві полотняний чохол бандури. Отже, це був мандрівний музика, що заробляв у такий спосіб собі на життя. Леонід Очкарик з Леонідом Заканавним теж кинули на чохол гроші.
Я запитав бандуриста, що це була за пісня. Він і селяни здивувалися: не очікували, що лицарський транспорт виявиться мовцем. Здивувавшись, сивовусий відразу чемно відповів, що це кансона "Ja nus hons pris...", яку в грудні тисяча сто дев'яносто другого року склав англійський король Річард Перший Левове Серце. "Звичайно, він складав її не для акомпанементу на бандурі, – додав бандурист, – це я сам аранжував для даного інструмента". – "А якою мовою?" – поцікавився я. "Давньофранцузькою". Якби сучасною французькою, я б, звичайно, визначив. А давня звучить інакше".
(Отут Автор Терентопських хронік має нахабність влізти з коментарем.
Король Річард Левове Серце склав цю пісню, будучи в'язнем, або, висловлюючись сучасним сленгом, зеком. Перебуваючи у полоні в короля Німеччини Генріха Шостого, який за сумісництвом був також імператором Священної Римської імперії, Левове Серце "тягнув строк" у застінку замку Дюрнштайн, що в Австрії. Але хоча цю пісню склав по суті зек, і співається в ній про типові для тюремних пісень речі (мовляв, як погано в тюрязі, як хочеться на волю, і які падли мої кореши – не визволили), все-таки цю старовинну кансону, яку Річард адресував Марії Шампанській, своїй зведеній сестрі, в аспекті стилю важко зарахувати до жанру блатного шансону.
Взагалі, іноді зеки у тюрмах створювали вельми значні речі.
Наприклад, один зек – англійський лицар Томас Мелорі – під час відсиджування в Ньюґетській в'язниці (куди він потрапив, як деякі думають, за сфабрикованим обвинуваченням) написав одну із найзнаменитіших книг в історії людства: великий епос "Смерть Артура", що став основною й культовою працею про лицарів Круглого Столу. Це сталося в XV столітті. (До речі, зеками у тій лондонській тюрмі в різний час були також Даніель Дефо, Джакомо Казанова та інші відомі люди).
А інший зек, перебуваючи на початку XVII століття у севільській буцегарні (теж, до речі, за сфабрикованим обвинуваченням), почав писати роман, котрий також став однією з найвизначніших книг усіх часів та народів. Зек звався Мігелєм де Сервантесом, а книга – "Дон Кіхот".
Так званими зеками під час їхніх ув'язнень у застінках були написані або початі також і інші значні книги: "Подорож довкола моєї кімнати" Ксав'є де Местра, "Що робити?" Миколи Чернишевського, "Із глибин" Оскара Уайльда, "Тюремні вірші" Бориса Антоненка-Давидовича, "Репортаж із зашморгом на шиї" Юліуса Фучика, "Тюремні щоденники" Остапа Вишні, "Зачарований принц" Леоніда Соловйова, "Спадкоємець із Калькутти" Роберта Штильмарка, "Вірші з концтабору" Йозефа Чапека, "Роза світу" Даниїла Андрєєва, "Богоматір квітів" Жана Жені, "Гуди" Гаррі Ґрея...