– що тих гідностей слід прагнути не тільки лицарям, а всякому, хто себе поважає. (Зрозуміло, йдеться про чесноти лицарів книжкових, придуманих романтичними літераторами. Адже справжні середньовічні лицарі часто-густо були, на жаль, не кращими за бандитів.) Отож, щодо терентопських лицарів Автор може повторити слова з книжки "Під парусом на дубі" дотепного харків'янина Майка Йогансена: "Я спробував списати їх з тією дозою любови і дружньої іронії, на яку вони заслуговують". А щодо іронії Авторові Терентопських хронік, то пак твоєму, безцінний читачу, покірному слузі згадалися слова гарної та розумної дівчини Дашуньки, сказані в іронічному романі Павла Загребельного "Левине серце" головному героєві: "Ентузіазму в тобі повно, а от іронії бракує. Поєднай ці дві риси – і станеш повноцінним... Сказала вже: ентузіазм без іронії – це ще не мудрість".
– Це зрозуміло, але із приводу присутності у твоєму писанні розмовляючого коня я скажу: це не оригінально, – буркотить Права півкуля авторського мозку. – Так, не ново це, банально. Я бачив декілька знятих у різних країнах анімаційних фільмів, де фігурували розмовляючі коні, або осли, чи зебри... Точніше сказати, не я бачив, а ми з вами бачили; куди ж я без вас, Ліва півкуле і Авторе. Причому у всіх цих творах непарнокопиті баляндрасники були аж надмірно балакучі. Тому, Авторе, твоє введення в Терентопські хроніки такого персонажа не можна назвати новим словом у світовій культурі.
– Згодний, – підтакує півкуля Ліва.
– Новим словом! – передражнює Автор. – Думаєте, так просто вигадати щось зовсім оригінальне? Навіть відомий письменник Ф.М. Достоєвський скаржився на складність цього завдання:
"Здається б, на все можна глянути своїм власним поглядом, скріпити своєю власною думкою, сказати своє слово, НОВЕ СЛОВО. Але Боже мій! Що ви говорите! Нове слово. Та хіба щодня можна казати по новому слову, коли у все життя, мабуть, його не доможешся, а й почуєш, так ще й не впізнаєш. Скріпити своєю думкою, говорите ви. Але якою ж своєю думкою, де взяти свою думку?.. Ну так припустимо, думка й буде, але оригінальність, але оригінальність, – її–от де взяти? Думка адже це все-таки не ваша. На це треба... так, на це треба розуму, прозорливості, таланту!"
Словосполучення "нове слово" у цій цитаті виділив не я, а сам Федір Михайлович. Якщо навіть відомий Достоєвський уважав це непростою справою, то що ж ви хочете від невідомого мене, – закінчує виправдання Автор терентопських хронік.
– Це де Федір Михайлович таке написав? – уточнює скрупульозна Ліва півкуля.
– У творі "Петербурзькі сновидіння у віршах і прозі", – відповідає Автор.
– Вже йому-то гріх було скаржитися, – каже Права. – Стільки написав нового, оригінального! І шедеври, а не нісенітницю про розмовляючих коней.
Автор зітхає й зіщулюється. Та проте знаходить ще один аргумент:
– Доказом того, що важко придумати щось нове, зокрема нове слово, є і випадок з Льюїсом Керроллом. У тисяча вісімсот сімдесят шостому році він написав смішну віршовану абсурдну епопею "Полювання на Снарка". Для одного з персонажів придумав ім'я Буджум. Цей Буджум у Керролла – істота смертельно небезпечна для людей, котра невідомо що собою представляє і невідомо як виглядає. А в тисяча вісімсот сімдесят восьмому році Керролл зустрів живого Буджума. Справжній Буджум виявився не таємничим чудовиськом, а індійським хлопчиком. Отже ця спроба створити свіже слово закінчилася для Керролла поразкою, бо придумане ним нове ім'я, на його здивування, вже й без того існувало. До слова, і в наш час на землі водяться справжні буджуми. Побачити їх важкувато, оскільки існують вони у важкодоступних місцях пустель півострова Нова Каліфорнія. Буджумами в наш час іменуються вирослі у зазначеному місці дерева досить химерного вигляду. Таку назву отримали саме на честь химерного персонажа Льюїса Керролла.
Та й взагалі, продовжує Автор, з того, що важко і навіть неможливо придумати щось нове, жалілися розумні люди ще в античні часи. От, наприклад: "І врешті неможливо щось сказать, що іншими вже не було би сказане", – так написав давньоримський комедіограф Публій Теренцій у пролозі до комедії "Євнух". Ще у першому столітті нашої ери! А у Біблії висловлено: "Що було, те й буде, і що робилося, те й робитиметься, і немає нічого нового під сонцем. Буває таке, про що кажуть: "Дивись, це нове"; але це існувало вже у віках, що були до нас". (Вітхий Завіт, Книга Екклезіястова або Проповідника, розділ 1.) Авторство цих думок здавна приписували єврейському царю Соломону, а той жив і царював приблизно ще аж у десятому сторіччі до нашої ери! А ви, любі мої мозкові півкулі, хочете, аби я придумав щось цілковито нове! Я б і радий, але є всього лише простим смертним. Як то кажуть: "Народжений повзати, літати не може". Тому генії, яким, незважаючи на все вищесказане, вдається все-таки винаходити, придумувати, створювати щось принципово нове, чого раніш не було, заслуговують на величезну повагу. Крім тих, звичайно, хто винаходить нові способи вбивств, знущань і взагалі гадити іншим.
– Ну, припустимо, ти вдався до банальності, зробивши персонажем балакучого коня, що вже й інші робили до тебе, – каже Ліва півкуля авторського мозку. – Але місце базікаючим по-людськи тваринам у казочках для малюків-дошкільнят. А цей свій Терентопський так званий епос, як я розумію, ти пишеш для читачів більш старшого віку. Судячи хоча б з того, що в ньому присутні такі висловлення, як "сексуальна орієнтація", "сексуальні контакти", "статева близькість", "презерватив" та інше, що зазвичай не вживають у книжечках для малечі.
– Так, – відповідає Автор, – ці писання не для дошкільнят і молодших школярів, а для громадян трохи старших. Вік потенційних читачів цієї моєї писанини я визначаю так: "від середнього шкільного до пенсійного включно".
– От-от, – продовжує Ліва. – І раптом ти цим відносно дорослим людям сунеш якихось казкових говорючих звіряток. Читачі можуть навіть образитися, мовляв, за кого це Автор нас має; за шмаркатих карапузів, чи що.
– До того ж, ти цей свій твір називаєш епосом, – підключається півкуля Права. – А в епо...
– Не "епосом", а "так званим епосом" або "м'яко кажучи, епосом", – уточнює, перебивши, Автор.
– Ну, слово "епос" все ж таки присутнє, – відмахується від уточнення звивиною Права. – А в епосах хіба місце говорючим тваринкам? От візьмемо, для прикладу, давньогрецькі "Іліаду" і "Одіссею". Хіба там є тварини, що мовлять? Наскільки пам'ятаю – ні. Навіть чарівні змії, що задушили Лаокоона з синами – і ті не віщали. Навіть ті звірі, на яких перетворила соратників Одіссея чарівниця Кірка. Там людські звуки теоретично міг видавати тільки один звір – кінь, так званий троянський кінь, та й той був не справжнім, а дерев'яним муляжем з людьми в середині, тобто просторікувати міг не сам дерев'яний звір, а його жива, так би мовити, начинка. Або епос про короля Артура і лицарів Круглого Столу. Теж – ніяких розмовляючих звіряток. Навіть дракон, з яким стинався лицар Ланцелот Озерний, навіть фантастичний Звір Рикаючий, на якого роками полював лицар Паломід Сарацин – і ті не гомоніли. І в епосі про графа Роланда та лицарів Карла Великого ані коні, ані які-небудь горобці або там собаки не базікають. Тобто, як бачимо на цих прикладах, тваринам що говорять в епосах не місце, і всуваючи їх в свій так званий епос, пане Авторе, ти тим самим порушуєш традиції епосів і прирівнюєш свій твір до казочок для малюків.
– Висловлене вами, півкулі, показує вашу малу начитаність, недостатню ерудицію і невігластво, – заперечує Автор. – По-перше, в світовій літературі досить багато написаних для дорослих читачів творів, де фігурують говорячі тварини. Щоб не забирати багато часу, нагадаю, для прикладу, тільки парочку. Не для малюків-карапузів писав Михайло Булгаков роман "Майстер і Маргарита". А між тим там діє розмовляючий кіт Бегемот. Та що там кіт! Там серед епізодичних персонажів є навіть птах, що працює шофером автомобіля! І Франсуа Рабле свою епопею "Ґарґантюа та Пантаґрюель" створив зовсім не для малечі. А у нього там діють не тільки мовлячі Коти Пухнаті, очолювані котищем Запазуром, але навіть і живі ліхтарі та живі ковбаси, які поводяться неначе люди. Є, є для дорослих писання з говірливими тваринами: і романи, і повісті, і оповідання, і поеми, і п'єси... я вже не кажу про байки, де, як правило, персонажі саме такі. По-друге, стосовно епосів, – так, в перерахованих тобою, Права, тварин-балакунів немає. Але ж існують і інші епоси, і в деяких з них балакучі тварі – звичайне явище. Наприклад, в індійському епосі "Рамаяна" поряд із людьми діють теревенячі мавпи. А в киргизьких епосах "Ер Тьоштюк", "Манас" та інших – мовлячі коні. А в башкирському епосі "Урал-батир" – промовляючі птахи та інші істоти. А крім того є і так звані тваринні епоси, де взагалі всі персонажі – тварини-мовці. Наприклад, давньогрецький епос "Батрахоміомахія" з балакучими жабами і мишами, давньоіндійський "Панчатантра" з базікаючими левом, биком, шакалом тощо, фламандсько-латинський (тобто написаний фламандцем, але латиною) "Про Ізенґрімуса і Ренара" з теревенячими вовком, лисом, левом... Й інші. До слова, "Батрахоміомахія" – не єдиний твір давньогрецької літератури, де розмовляють жаби. Те ж саме ці земноводні роблять, наприклад, і в комедії Арістофана, яка так і називається – "Жаби", де діють, крім інших, персонажі епосів: Діоніс, Геракл, Харон, Еак та Аїд. І щодо відсутності розмовляючих звірів у давніх писаннях про короля Артура ти, Права півкуле, не зовсім маєш рацію. У переважній більшості творів про лицарів Круглого Столу, дійсно, говорять лише люди. Однак, у легенді "Кілох та Олвен" зі стародавньої валлійської збірки "Мабіноґіон" з воїнами короля Артура таки розмовляють і мудрі тварини: дрізд, олень, сова, орел і лосось.
Серед численних творів для дорослих читачів, де фігурують животини-мовці, мені зараз згадалося писання про те, як сільськогосподарські тварини на одній фермі влаштували бунт, відмовившись служити людям, і спробували жити самостійно, без людей.
– Цей твір називається "Скотний двір", – уточнює Ліва півкуля авторського мозку.