Може, харківські комерсанти, бачачи таке зацікавлення, використовуватимуть терентопську тему собі на користь. Якщо у Харкові є (або донедавна були) заклади, названі найменуваннями з британського епосу про короля Артура та лицарів Круглого Столу – ресторан "Екскалібур", клуб англійської мови "Камелот", спортивний клуб "Авалон", студія меблів "Ланцелот" тощо – то назви з ближчого до Харкова епосу (нехай і "так званого") тим паче будуть у Харкові доречні. Наприклад, з'явиться готель "Терентопія", ресторан "Жорикбург", бар "Лицар Пивної Кружки", кафе "Меч Халазюк", спортивний клуб "Лицар Аркадій", магазин зоотоварів "Дракон Інокентій Карлович", супермаркет "Жорик Дев'ятий", кінотеатр імені чарівника Гектора Манюні (як у місті Манюнинську), басейн "Русалка Леся", клуб собаківників "Нізреслав"... Можливо, будуть вироблятися і продаватися іграшки у вигляді персонажів Терентопських хронік. Можливо, будуть вироблятися і продаватися футболки та інший одяг із портретами героїв цих хронік, або з гербами лицарів Напівкруглого Столу, або гербами терентопських міст. Можливо, будуть вироблятися та продаватися кружки та інший посуд із такими зображеннями. І решта сувенірної продукції з терентопською символікою. Тощо. Можливо, у Харкові з'являться пам'ятники персонажам Терентопських хронік. Наприклад, скульптури у вигляді лицаря Аркадія та дракона Інокентія Карловича в момент їхньої битви. Або чарівника Акмуса у кабіні однокрилого літака. Або короля Жорика Дев'ятого, який розмовляє з детективом Варлаамом Папірусюком. Або Лицаря Пивної Кружки з Річардом Левове Копито, що тримають в руках чарівний меч Халазюк... І як харків'яни, так і приїжджі фотографуватимуть ці статуї, і зніматимуться на їхньому фоні...
– Манія величі розігралася в Авторові не на жарт, – констатує Права півкуля авторського мозку. – Ще трохи, і він уявить себе Шекспіром, Сервантесом або Рабле.
– Дивишся, він у психіатричній лікарні опиниться в одній палаті з якимось "Александром Македонським", "Наполеоном Бонапартом" та "директором Всесвіту", – додає півкуля Ліва.
– А що, вже й помріяти не можна? – ображається Автор. – Ну і що, що сказаного мною не буде насправді, зате думати про це приємно. А приємні думки є позитивними емоціями. А позитивні емоції корисні для здоров'я. На відміну від мрій чаклунів Авдія Мотлоха та Арсенія Архипова, від моїх мрій немає нікому жодної шкоди, а отже, я маю повне моральне право потішити себе нездійсненними фантазіями. Взагалі, скажу вам, півкулі, без зайвої скромності, що я феноменально скромний. Настільки скромний, що навіть категорично відмовляюся отримувати Нобелівську премію з літератури.
– А хіба тобі присудили премію?!! – дивуються обидві півкулі.
– Ну... Еее.. Кхе... Гм... Не важливо – присудили чи не присудили, головне, що я навідріз відмовляюся її одержувати через свою неймовірну скромність. "Краще бути скромною людиною, аніж нескромним мікробом", як сказав аж сам... От, до речі, вам, півкулі, питання на ерудованість: хто таке сказав? Га?
– Не знаю, – потискує звивинами Ліва. – Може, аж сам Гомер?
– Не в курсі, – підтакує Права. – Чи, може, аж сам Данте?
– Які ж ви в мене, півкулі, невігласи! Так сказав аж сам якийсь невідомий перехожий!
– Ти декілька абзаців тому згадав, Авторе, що людей, котрі витівають твори, Майк Йогансен назвав "творянами", – зауважує Ліва півкуля. – А я гадаю, що "творянами" можна називати тих, хто робить творі хороші, а тих, хто свідомо клепають твори погані, халтурні, правильніше називати не "творянами", а "творюками".
– Це ти, бува, не на мене натякаєш? – підозрює Автор.
– Ні, ти не "творюка", а "творняжка", у найкращому смислі цього слова.
Але доволі патякати, півкулі, підводить риску Автор. Настав час закінчити цей передостанній п'ятдесят дев'ятий розділ і перейти до останнього, шістдесятого.
Переходжу.
ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ВОСЬМЕ. Мислення в Гірчичній
– Чи я, взагалі, скидаюся на якого-небудь короля?..
Іван Керницький, "Король стрільців".
– Мені ці детективчики вже починають приїдатися...
Олег Чорногуз, ""Аристократ" із Вапнярки".
5 листопада 1995 року.
– У щосях з тридцять третього по п'ятдесят п'ятий включно, – каже Права мозкова півкуля, – ти, громадянине Авторе, розповідав про мандрівки лицарів Напівкруглого Столу під час Великої Яєчної Експедиції. А інші персонажі – мешканці Жорикбурга – на цей період випали з поля твоєї уваги, і читачеві невідомо, чим вони займалися у цей час. Це стосується, зокрема, міліцейського полковника Варлаама Оникійовича Папірусюка. Ми з читачем давно нічого про нього не чули (тобто не читали), і не знаємо, як просунулося за ці тижні слідство.
– Ти маєш рацію, півкуле, – погоджується Автор. – Тому в цьому щосі я розповім про Папірусюка, а в наступному – і про інших жорикбуржців.
Так довго Автор нічого не говорив про Папірусюка та інших міліціонерів, оскільки говорити, по суті, і нема чого. На жаль, відколи ми їх покинули, слідство щодо викрадення драконячого яйця практично не просунулося. Ні в Жорикбурзі, ні у Великих Дрібках, ні в інших місцях жодних свідчень і доказів про місцеперебування яйця та його загарбника виявити не вдалося. Папірусюк, як то кажуть, бився як риба об лід, але результат був нульовим. Останнє, що він знав у цій справі, так це що організатор викрадення, так званий Траляляліні, дев'ятнадцятого вересня, приблизно о пів на другу годину дня на Великодрібкінському вокзалі увійшов до приміщення громадського туалету з сірою сумкою, в якій, скоріше всього, і було вкрадене яйце. І все. Не було жодних повідомлень, що його хтось бачив після цього. Буцімто він у тому туалеті крізь землю провалився. Варлаам Оникійович тиждень із гаком перебував у Великих Дрібках, сподіваючись знайти там щось нове. Не знайшов. Тому зрештою повернувся до Жорикбурга.
І лише п'ятого листопада відбулися дві події, які привели Папірусюка до правильних висновків, тобто до розуміння, де знаходиться драконяче яйце та організатор його викрадення, і чому цього організатора так довго не могли знайти. От опис цих двох подій і складає цей розділ.
* * *
Папірусюк зіткнувся з ним біля корчми "Під Мідним Забралом". (Ні, не з Траляляліні). Варлаам Оникійович проходив повз цей пункт громадського харчування, а той чоловік вийшов з дверей під висячим мідним лицарським шоломом. І міліціонер, який замислився про справу, що зайшла в глухий кут, розсіяно налетів на вихідця з корчми, мало не збивши його з ніг. "Вибачайте!" – тут же ввічливо перепросив полковник, глянувши в обличчя того громадянина.
Обличчя було незнайоме. То був чоловік середнього зросту, віку на вигляд років сорока п'яти. Теж лисий, як і Варлаам Оникійович. З густими чорними бровами. Голений, тобто безвусий і безбородий. Конопатий. З великою бородавкою на носі.
Жорикбург, хоч і менше в кілька разів Харкова, але все ж таки місто досить немаленьке. Тому кожен його мешканець може сказати, що переважна більшість інших мешканців є для нього незнайомцями. І для міліціонера Папірусюка мало не збитий ним із ніг громадянин був просто одним із численних незнайомців. Однак щось у цьому незнайомцеві видалося детективу знайомим. І він, примруживши очі, спробував вдивитись у невідомого, щоб зрозуміти, що такого знаного є у його зовнішності.
Незнайомець же, побачивши Папірусюка, остовпів секунди на три, і, коли утямив, що той силкується його впізнати, раптом різко відвернувся і почав віддалятися швидким кроком.
Намагається втекти, зрозумів міліціонер. А навіщо добропорядному законослухняному громадянинові втікати від міліції? Втікають правопорушники та злочинці. Тобто така поведінка незнайомця зробила його в очах детектива підозрілим. А це спровокувало майже підсвідому реакцію: треба наздогнати, затримати та з'ясувати.
І голомозий міліціонер рушив за іншим голомозим.
Той озирнувся і побачив, що міліціонер іде за ним. І додав ходу. Папірусюк також прискорився.
Незнайомець, знову озирнувшись, переконався, що міліціонер не відстає, і перейшов на біг. Папірусюк також побіг.
Озирнувшись, незнайомець побіг швидше. Папірусюк також.
Переслідуваний звернув за ріг і чкурнув іншою вулицею. Папірусюк не відставав, навпаки, намагався зменшити дистанцію між ними.
Лисий утікач повертав з вулиці на вулицю, іноді кидався крізь прохідні двори, можливо, сподіваючись, що міліціонер, втративши його з поля зору, зіб'ється зі сліду.
Але ні, досвідчений полковник біг слідом, як прив'язаний.
Однак наздогнати все ніяк не міг, оскільки втікач був добре фізично розвинений. Очевидно, займався фізкультурою із щоденними пробіжками. Папірусюк теж був людиною стрункою і непогано фізично розвиненою. Але він був старшим, і, чесно сказати, фізкультурою займався не щодня. Тому переслідування почало його втомлювати, і він убоявся, що підозрілий може від нього відірватися і піти у невідомість разом зі своєю таємницею, яка змушує його втікати від міліції.
"Важко бути детективом", – зауважив Карло Іванович Бубон у іронічному романі Олега Чорногуза ""Аристократ" із Вапнярки". Бухгалтер Бубон промовив це, намагаючись, наче сищик, слідкувати за красунею на ім'я Єва. Задихавшись і почавши вибиватися з сил, Варлаам Оникійович Папірусюк міг би повторити цей вислів.
Незнайомець знову повернув за ріг. Детектив, добігши до кута, метнувся у той бік. І налетів на лисого втікача, що там зупинився.
– Здаюся, Варлааме Оникійовичу, – важко дихаючи вимовив утікач і підняв обидві руки, як солдат, що здається в полон. – Ваша взяла. Хотів був від вас утекти, щоб зберегти таємницю. Але, бачу, приречений бути вами викритим.
Його голос здався Папірусюку знайомим. Удивляючись у незнайоме обличчя, міліціонер уторопав, що саме здалося йому знаним під час першого погляду. Очі. Очі й голос знайомі, проте людину з такою зовнішністю полковник не знав, або, принаймні, не пам'ятав. А незнайомець, судячи з його слів, міліціонера знав.
– Хто ви? Чому тікали від мене?
– А ви ще не зрозуміли? Не впізнали? Ну, Варлааме Оникійовичу, якщо ви дійсно хочете дізнатися, хто я такий і чому намагався від вас сховатися, то пропоную пройти зі мною і побачити перетворення незнайомця на добре знайомого.