Бо, наприклад, якщо людині зазвичай доводиться їжу купувати, то кінь може пастися на лузі цілковито безкоштовно. Але король призначив Гугові таку ж зарплатню, як і лицарям, а не меншу, бо побоявся, щоб його хтось не звинуватив у дискримінації особистості за біологічною ознакою.
* * *
Оцей кінь Гуго за три із чимось місяці після закінчення Великої Яєчної Експедиції одержав пропозицію від кореспондента журналу "Мандрівник-надомник" Прокла Козакошвілі: мовляв, чи не погодитеся ви, пане коню, дати інтерв'ю нашому журналу із приводу монстра-людожера, з яким ви й ваші попутники – два Леоніди – зіштовхнулися під час мандрівки. Леонід Очкарик, мовляв, уже повідав про це в інтерв'ю газеті "Доля з маком", а Леонід Заканавний – газеті "Вухатоміхурський ромсомолець", але оскільки інтерес читачів до цієї історії не слабшає, то хотілося б почути й вашу, пане коню, версію тих подій. Кінь Гуго погодився, і розповів те, що викладено нижче.
Ну що ще сказати перш ніж перейти безпосередньо до інтерв'ю?
А от що.
По-перше, що Леонід Заканавний і Леонід Очкарик проводили пошуки викраденого драконячого яйця і яєчного шахрая в шістнадцятому секторі королівства.
По-друге, що повне ім'я Леоніда Заканавного – Леонід Кирилович Дзьоба.
По-третє, що їздить останній на коні Генріхові, названому так на честь короля... невідомо якого саме. В історії Європи королів з ім'ям Генріх було більше аніж бліх на якомусь безпритульному Сіркові, або Бровкові. (Звісно, тут слово "Сірко" означає собачу кличку, а не прізвище козачого отамана). Наприклад, Вільям Шекспір написав аж сім п'єс про англійських королів за назвами "Генріх..." з додаванням номеру. Але й у нього немає творів про Генріхів Першого, Другого, Третього та Сьомого. А крім англійських, були ж ще короновані Генріхи французькі, німецькі тощо. Може бути, що непарнокопитий Генріх Заканавного званий так на честь усіх тезок-вінценосців разом.
По-четверте, що граф Леонід Заканавний – це досить угодований чоловік, сорока двох років, із чорними вусиками у формі крилець переверненого метелика, в окулярах із прямокутними скельцями; а граф Леонід Очкарик – стрункий парубок двадцяти шести років, якого можна було б назвати красенем, якби не надмірно великий ніс, що нагадує формою баклажан; без окулярів, але теж із вусиками, русявими у формі крилець бабки.
По-п'яте, що кінь Генріх – каракової масті, тобто чорний із рудими підпалинами, а кінь Гуго – сірий у гречку.
По-шосте, що на гербі й щиті Леоніда Заканавного зображено білого єдинорога в коричневому полі, а герб і щит Леоніда Очкарика – у чорно-білу клітину, як шахівниця.
Ерудований читач може у останньому факті вгледіти натяк на сера Ґавейна – доблесного лицаря Круглого Столу й небожа легендарного короля Артура. Що тому лицареві якось трапилося відбиватися від юрби простолюдців, не маючи зброї, так що в якості бойового щита довелося використати велику шахівницю, яка підвернулася під руку. І шахові ж фігури пішли в діло як зброя: кохана Ґавейна метала їх у нападників; а були ці пішаки, ферзі, тури та решта настільки важкі, що могли проломити череп. Про це зокрема йдеться, наприклад, у віршованому лицарському романі "Персеваль" Кретьєна де Труа (XV століття).
Але барон Дормидонт Що Пукнув У Калюжу – прямий предок Леоніда Очкарика, терентопський лицар XVIII століття, котрий зміркував собі такий чорно-біло-картатий герб, – не мав на увазі сера Ґавейна й вищезгадану битву зі застосуванням бойових шахів. Просто Дормидонт Що Пукнув У Калюжу полюбляв грати в шахи й не хотів відмовляти собі в цьому навіть під час лицарських мандрівок. Але брати в дорогу шахівницю було не дуже зручно, бо чим більший багаж, тим сутужніше подорожувати. От він і вирішив мати такий герб, щоб можна було застосовувати бойовий щит замість шахової дошки.
До речі, щодо ерудованого читача. Такий розумник (у хорошому сенсі слова), багато знаючий і схильний бачити всюди приховані смисли, навіть у зовсім простенькому творі, у якій-небудь, скажімо, казці про Колобка, виявить при бажанні десятки, а то й сотні всіляких нібито зашифрованих там метафор, натяків, конотацій, алюзій, паралелей, асоціацій, концепцій, констатацій, догм, наративів, реляцій, дискурсів, дефініцій, парадигм, доктрин, контекстів, сентенцій, аспектів, колізій, ініціатив... А між тим невідомому біографу Колобка, що склав сотні років тому фабулу про коротке існування цієї жвавої випічки, напевно і на думку не спадало щось там зашифровувати.
Якщо, зауважує Автор, на очі такому криптоаналітику потраплять мої Терентопські хроніки – він і у них такого нарозшифровує, що я, Автор, довідавшись про його висновки, ймовірно отетерію від подиву: мовляв, як це в моїй писанині можна було запідозрити аж отаке! Та я ж, мов, ані сном ані духом... Але читач може виколупувати зі твору такі смисли, які літератор зовсім не мав на увазі; і пописувач не може читачеві в цьому завадити.
Авторові Терентопських хронік, то пак твоєму, безцінний читачу, покірному слузі, дуже не хочеться, наприклад, аби той факт, що механік Вакула Нетребенько палить люльку, а детектив Варлаам Папірусюк – сигарети "Блакитний Лицар", читач вважав пропагандою куріння і рекламою тютюну. Милуй Бог! Адже сам Автор ніколи не курив ані сигарет, ані сигар, ані цигарок, ані люльки, ані навіть кальяну, або ще чогось такого. І знайомих курців закликав кинути цю шкідливу звичку. Але якщо Нетребенько з Папірусюком палять люльку з сигаретами "Блакитний Лицар", то хіба повинен Автор брехати читачеві, що не палять?! Ні, Автор воліє казати читачеві правду, якою б гіркою й неприємною вона не була. Тож якщо читачеві ці писання здаються настільки химерними, що є бажання запитати: "Що Автор курить?", то Автор ще раз стверджує: "Нічого. Зовсім нічого. Абсолютно". Іноді химерність фантазій є наслідком багатої уяви, а не куріння галюциногенів.
І Авторові нестерпна думка, що читач може запідозрити в дружбі лицарів натяк на одностатеве неплатонічне кохання. Недарма, мовляв, вони подорожують парами, що властиво коханцям. З такими підозрами, читачу, можна докотитися до того, що чоловіки почнуть боятися дружити один з одним, стануть один від одного відсахуватися з остраху, щоб у чоловічій дружбі хтось не угледів гомосексуальності. І таке велике явище, як справжня чоловіча дружба, зникне з лиця землі. Цього не можна допустити! Тому Автор строго вистрілює з рота гаслом: "Руки геть від чоловічої дружби, божевільні ханжі!" От, скажімо, лицар Томас Мелорі в сьомому розділі п'ятої книги свого епосу "Смерть Артура" написав про славетних лицарів Круглого Столу Ланцелота й Трістана отаке: "А після того вони відійшли до каменю Мерліна, сіли на нього, зняли обоє шоломи, щоби прохолодитися, і поцілувалися сто разів". І сучасникам лицаря Мелорі навіть на думку не спадало запідозрити в поцілунках цих героїв щось гріховне, щось інше, ніж безневинний прояв дружби й взаємоповаги. Тим паче що Ланцелот безтямно кохав королеву Ґвіневеру, а Трістан принцесу Ізольду. А в моєму так званому Терентопському епосі, каже Автор, лицарі навіть і не цілуються один з одним. Тож не треба тут, знаєш...
І Авторові нестерпно припущення, що читач у факті світло-коричневого кольору державного прапора Терентопії може угледіти натяк на нацизм. Мовляв, німецькі нацисти носили світло-коричневі сорочки, тому людство тепер і називає нацизм коричневою чумою. Гуманістичний світогляд короля Мирополка (що придумав такий прапор) і його послідовників є не тільки іншим, але й ворожим щодо антигуманної ідеології нацистів. Ніякий колір не винуватий у тому, що його можуть використовувати негідники, і ніяка барва не заслуговує, щоб її через це вважали поганою.
Також Авторові не до шмиги, якщо читач згадки в цьому творі про совєтські аспекти (наприклад, колгоспи, стахановців, піонерію, пам'ятники Леніну тощо) вважатиме проявом ностальгії Автора за більшовицьким режимом і імперією СССР. Бо насправді Автор дуже радий, що вже немає більшовицької влади і Україна є незалежною державою. Але робити вигляд, що нічого совєтсько-більшовицького не існувало, і не згадувати про це, було б лицемірством.
А ще Автор не бажає, аби ти, читачу, побачив у його писаннях пропаганду монархізму. Адже Терентопія є тут державою саме монархічною лише тому, що сусідство лицарського, майже казкового королівства з містом Харковом просто здалося Авторові забавним, і не більше за те. А Автор хоче побавити читача. "Адже абсурдно увесь час серйозно чимсь займатися. Це й недоступно людині, та й характер псує", як уважав філософ Рене Декарт. Чи як зауважив М.В. Гоголь: "Але невже ми маємо вік серйозничати, – і чому ж зрідка не бути творцями дурниць, коли ними пістрявиться життя наше?"
І категорично Автору не багнеться, щоби в його патяканнях про рідний Харків читач запідозрив якийсь харківський сепаратизм, якесь бажання відокремити Харків від решти України. Ні-ні-ні, ні в якому разі! Автор патріот України (у хорошому смислі слова "патріот", без шовінізму й ксенофобії), прихильник її єдності, незалежності та державності; і малу батьківщину (рідну Харківщину) вважає невід'ємною і обов'язковою частиною цієї своєї великої батьківщини. Любов до малої батьківщини є доповненням до любові щодо великої, а не протиставленням.
Автор був би роздосадуваний і якби ти, читачу, угледів в оповідках про курйозні і часом безглузді пригоди терентопських лицарів цинічне вульгарно-жлобське глузування з оспіваних людством лицарських чеснот. Бо Автор до тих що пропаговані у кращих лицарських романах лицарських достойностей ставиться з повагою й геть не прагне з них глумитися. Людство сторіччями сміється із походеньок Дон Кіхота в книгах Сервантеса, але при цьому з шаною відноситься до його прагнення творити добро, карати зло й зміцнювати справедливість. Отже веселість і повага цілком сумісні. Автор Терентопських хронік, то пак твій, безцінний читачу, покірний слуга, просто багне показати, що терентопські лицарі теж люди, і ніщо людське їм не чужо, включно з безглуздям і курйозами. Але Автор ніколи не насміхався (і не буде цього робити) зі славних лицарських якостей – совісті, справедливості, порядності, честі, співчуття, хоробрості, доброти, нетерпимості до підлості й т.п.