Кожен читач має право читати ті фрагменти твору, які йому цікаві, пропускаючи ті фрагменти, які нецікаві. Немає такого суду, який засудив читача поглинати мої діалоги з мозковими півкулями всупереч своєму читацькому бажанню. Читач, який страждає на алергію щодо таких авторських випендрювань, побачивши, що у Автора почався черговий напад внутрішньочерепного рейваху, може благополучно перескочити ці абзаци або сторінки, поки в його поле зору не потраплять "нормальні" абзаци і сторінки про пригоди лицарів, чудеса чарівників, та інше, миле його читацькому серцю. У тому числі, пропустивши цей мій із вами, півкулі, діалог, одразу перейти до наступного розділу. Але серед читачів трапляються й такі диваки, яким цікаво не лише те, що відбувається з персонажами автора, а й те, що відбувається в авторській голові. Діалоги Автора з мозковими півкулями показують, що Автор не піддає таких диваків дискримінації, а намагається задовольнити і їхні запити.
Розмови, дискусії і навіть суперечки Автора зі своїми мозковими півкулями є не проявами шизофренії або ще якогось психічного розладу, а літературним прийомом, запозиченим у багатьох попередніх літераторів минулих століть. Цей прийом – переривати розповідь про пригоди персонажів розмовами автора з уявними співрозмовниками – був винайдений у незапам'ятні часи і давно є у художній літературі творчою традицією. Можна навести безліч прикладів, але Автор обмежиться мінімальною кількістю.
Лоренс Стерн у своєму романі "Трістрам Шенді" періодично розмовляє (правда від імені Трістрама Шенді) як зі своїм уявлюваним читачем, так і з якоюсь уявлюваною таємничою дамою. А в романі "Сентиментальна подорож Францією та Італією" (де про подорож Італією нічого не говориться, оскільки Стерн умер ще на етапі писання про подорож Францією), англійський автор розмовляє з якимось уявлюваним Євгенієм (правда, від імені Йорика, якому приписує цю подорож).
Дені Дідро у своєму романі "Жак фаталіст і його пан" (написаному під впливом Лоренса Стерна, чого Дідро й не приховує), перериває оповідання про забавні пригоди своїх героїв бесідами з уявлюваним читачем.
Микола Гаврилович Чернишевський у своєму досить дотепному романі "Що робити?" перериває оповідання своїми розмовами навіть не з одним, а із трьома уявлюваними читачами: проникливим читачем, просто читачем, і читачкою. У спілкуванні із проникливим читачем класик навіть одного разу вдається до насильства:
"– А я знаю...
Що це? знайомий голос... Оглядаюся, – так і є! він, він, проникливий читач, так недавно вигнаний з ганьбою за незнання ні бе, ні ме, ні кукуріку в галузі художності; він вже знову отут, і знову зі своєю колишньою проникливістю, він вже знову щось знає!
– А! я знаю, хто писав...
Але я квапливо хапаю перше, зручне для моєї мети, що потрапило під руку, – потрапила серветка, бо я, переписавши листа відставного студента, сів снідати – отже, я схоплюю серветку й затикаю йому рота: "Ну, знаєш, так і знай; що ж репетувати на все місто?""
Ліва півкуля авторського мозку, перебиваючи, вигукує:
– У щосі сороковому "Нюхання дороги" є такі слова: "Потім Ніздреслав звернув із вулиці Арістофана на вулицю Чернишевського; пробігши повз пам'ятник у вигляді двох чоловіків в одязі дев'ятнадцятого століття, один з яких запихав серветку в рот іншого". Це...
– Так, – відповідає Автор, не чекаючи кінця питання. – Пам'ятник відображає саме цю сцену. Терентопці дбають про своє здоров'я і знають, що для здоров'я корисні сміх та веселощі, тому для пам'ятників найчастіше обирають кумедні ситуації.
Іноді в якості уявлюваного співрозмовника, бесідами з яким переривається оповідання, письменник використовує іншого письменника, що вже вмер, з минулих епох.
Майк Йогансен таким співрозмовником узяв шотландця Чарльза Кінґзлі (1819-1875 рр.), письменника, священника, мандрівника й ботаніка. У своїй досить дотепній (втім, у Йогансена багато творів є такими) книзі "Подорож у радянську Болгарію". Приводом для цього стала книга шотландця "Нарешті: Різдво у Вест-Індії", яку Йогансен прихопив у подорож. Закінчилося уявлюване спілкування Йогансена із британським священником "трагічно" для останнього – у тридцять дев'ятому розділі свого твору Йогансен "викинув святого отця Чарльза Кінґзлі за вікно в грязюку. Там саме стояв колгоспівський гиндик. Він роззявив дзьоба й ковтнув преподобного отця Чарльза Кінґзлі, попа, письменника, подорожнього і ботаніка. Так у череві гиндиковім... загинув критичний піп Чарльз Кінґзлі, виконавши свою роль горохового блазня, що розважає читача, коли в оповіданні потрібна пауза".
А Олександр Житинський у своїй іронічній епопеї "Втрачений дім, або Розмови з мілордом" перериває розповіді про персонажів – простих совєтських людей – бесідами з названим вище Лоренсом Стерном (1713-1768 рр.; саме він і є згаданим у заголовку мілордом). Спілкування з покійним класиком для Житинського у цій епопеї настільки суттєво, що він величає його там не тільки своїм учителем, а й співавтором цієї своєї епопеї.
А Павло Загребельний у своїй іронічній епопеї "Левине серце" періодично перериває розповідь про персонажів спілкуванням із таким собі уявним Варфоломієм Кнурцем, "доктором ерудичних (не плутати з юридичними і єрундичними!) наук".
– Отже, маючи на увазі такі напрацювання своїх літературних попередників, – говорить Автор Терентопського, м'яко кажучи, епосу, – я вирішив, що і мені непогано б розповіді про моїх персонажів переривати бесідами з уявним співрозмовником, або навіть кількома. Але спілкуватися найлегше з близькими. А хто є ближчим, ніж твої власні мозкові півкулі? Тому ви, півкулі, Ліва та Права, і стали такими співрозмовниками. Втім, крім вас, я спілкуюся також зі своїм уявним читачем і уявним терентознавцем Ім'яном Побатьковичем Прізвищенком.
– Великим недоліком твого Терентопського так званого епосу сучасні читачі можуть вважати те, що його кінець знаходиться надто далеко від його початку, – висуває нову претензію півкуля Права. – Тобто його дуже великий обсяг. Багато сучасних читачів вважають за краще мати справу з творами більш лаконічними, а вигляд книг товстих і важких їх так лякає, що вони не наважуються приступитися до читання настільки розгонистого нагромадження розділів, сторінок, абзаців, речень, слів і літер.
– Не сперечаюся, – відповідає Автор. – Але я намагався дотримуватися традицій епосів, а епоси, як правило, досить великі. Багатьом епосам можна пред'явити цю претензію. Наприклад, давньоіндійський епос "Махабхарата" складається аж із дев'ятнадцяти книг. Багатотомним твором є персько-арабський епос "Тисяча і одна ніч". Британський епос Томаса Мелорі "Смерть Артура" складається з восьми книг. І так далі. Це стосується й сучасних епосів. Наприклад, епос Джоан Роулінґ про Гоґвортс включає понад десяток книг, і з'являються нові. А епос Террі Пратчетта про Дискосвіт налічує понад сорок книг. Бувають, звісно, і винятки. Скажімо, давньогрецький епос "Батрахоміомахія" (пародія на "Іліаду" Гомера) дуже невеликий, лише кілька сторінок. Але винятки лише підтверджують правило. Звинувачувати епос у тому, що він великий, це те саме, як звинувачувати афоризм у тому, що він маленький. Афоризм має бути маленьким, інакше він не афоризм, а епос має бути великим, інакше він не епос. Оскільки навіть серед сучасних читачів трапляються такі, хто не боїться читати немаленьких текстів, то, можливо, і мій Терентопський так званий епос знайде кілька своїх читачів.
* * *
Діалог Автора з вмістом черепа продовжується.
– Цей твій, громадянине Авторе, Терентопський, м'яко кажучи, епос, – каже Ліва півкуля, – нагадує мені шашлик. Як у шашлику шматочки баранини та цибулі нанизані на шампур, так у тебе безліч різних історій нанизані на сюжет про викрадення та пошуки драконячого яйця.
– А мені, – заперечує півкуля Права, – цей так званий епос нагадує скоріше дерево...
– Ні, не дерево, а шашлик, – сперечається Ліва.
– А я кажу – дерево! – наполягає Права, починаючи суворо хмурити звивини.
– Сам ти дерево дубове! Шашлик і крапка!
– Мовчи, а то я з тебе самого шашлик зроблю, дурисвіте!
– Тільки спробуй! Зараз як вріжу тобі боляче ось цією звивиною!
– Звивини короткі! Я сам тобі...
– Стоп-стоп-стоп, півкулі, вгамуйтесь! – кричить Автор. – Бракувало, аби мій череп став боксерським рингом!
– А чого він... – бурчить Права.
– Сам чого... – ниє Ліва.
– Своєю схильністю до жорстких суперечок одна з одною ви суперечите Джонатану Свіфту, який у "Подорожах Гуллівера" написав, що "дві різні половинки головного мозку, змушені співіснувати в тісному просторі одного і того ж черепа, рано чи пізно дійдуть згоди та примирення і створять рівновагу в думках".
– Якщо ти, Авторе, цитуєш англійську класику (втім, Свіфт жив не в Англії, а в Ірландії), то я зроблю те саме, – каже Ліва півкуля. – Цитую: "Ми – схиблені, бо ми не дві людини, а одна людина. Ми – схиблені, тому що ми дві половинки одного і того ж мозку, розколотого навпіл... Ми з вами не більше як дві половинки мозку одного орача". Це з роману Ґілберта Кіта Честертона "Наполеон Ноттінгільський".
– Не гнівайся, Ліва півкуле, але порівняння Правої Терентопських хронік із деревом мені більше до шмиги, ніж твоє – з шашликом, – каже Автор. – Від головного сюжету про викрадення та пошуки драконячого яйця, як від деревного стовбура, ростуть інші сюжети, наче гілки, а від тих сюжетів іноді відростають свої сюжетики, як гілочки. Місцями різні гілки перетинаються, десь навіть зростаються одна з одною. А шматочки баранини та цибулі в шашлику не гілкуються.
Ліва півкуля замислюється, і, нарешті, погоджується:
– Так, скоріше дерево, ніж шашлик. Численні історії тут розгалужуються і перетинаються, наче візерунки в арабесках.
Автор фантазує:
– От допишу Терентопський так званий епос до кінця, а потім... Можливо, він буде опублікований і стане доступним досить великій кількості читачів. І, можливо, буде чимало таких, кому він сподобається, як серед харків'ян, так і мешканців інших регіонів чи навіть інших країн. Може, виникне товариство фанатів Терентопії. Може, до Харкова іногородні та іноземні фанати поїдуть як туристи.