Та й то, можна сказати, йому пощастило, бо народився б він дикобразом, наприклад, було б ще гірше: ніякий лицар не погодився б сідати на дикобраза (а якщо б й сів, погано було б обом), тож взагалі жодних шансів...
Загалом, лицар без коня – це якийсь оксюморон. Як велосипедист без велосипеда, лижник без лиж, ковзаняр без ковзанів або, скажімо, автомобіліст без автомобіля. Погодься, читачу, що безглуздо називати автомобілістом пішохода, котрий не те що не має машини, але й зроду не сидів за баранкою і не знає, як автомобілем керувати (наприклад, Автор цих рядків належить саме до такої категорії гомо сапієнсів). От і безкінний лицар – це якась дурня. Адже навіть саме слово "лицар" походить від німецького "ritter", яке означає не що інше, як саме "вершник". Ну, щоправда, у наш час британська королева надавала титул лицаря видатним діячам культури – акторам, музикантам, письменникам, ученим і іншим – які, можливо, ніколи не сиділи на коні, і вже тим більше, ніколи не напинали на себе залізний туалет й не брали участі у бойових заходах. Але в Терентопії, де лицарські традиції шанують і зберігають трепетніше, ніж у Британії, від лицаря вимагається, аби він був вершником у доспіху й усе таке інше.
Так от, ставши досить дорослим і сильним для перевезення лицаря жеребцем, Сивко Вітрович Овсов дав об'яву в газети: "Їздовий кінь шукає доброго вершника-лицаря помірної вгодованості. Жорикбург, вулиця Безіменного Незнайомця 33, запитати Сивка Овсова".
На оголошення відгукнулося аж дев'ятнадцятеро лицарів: вісімнадцять незалежних і один із колективу Напівкруглого Столу, тобто придворний. Незалежні сподівалися: якщо вони домовляться про співробітництво з конем, який розмовляє, то це для них буде вигідніше, аніж купувати такого, що не говорить. Що ж до молодого Леоніда Гавриловича Зензевеєнка, котрий вже пройшов обряд посвяти в лицарі Напівкруглого Столу, але ще не обзавівся особистим конем, то, прочитавши оголошення й зрозумівши, що дав його письменний і такий що розмовляє, а не звичайний кінь, цей лицар-початківець подумав, мовляв, кажуть: "собака – друг людини", а для лицаря другом має бути кінь, і краще такий друг, з яким можна потеревенити, аніж безсловесний.
(До речі, щодо собаки. Так, собака – друг людини. Це майже всім відомо. З цим майже всі згодні. Але коли людині кричать: "Ти собака!", то мають на увазі не "Ти друг!", а зовсім протилежне. От такий парадокс.)
– До речі, про письменність, – втручається Ліва півкуля авторського мозку. – Я не розумію, як це кінь міг читати книги.
– Для цієї справи потрібні три умови, – відповідає Автор, – по-перше, зір (втім, є книги й для невидющих, які читаються на дотик), по-друге – розум, і по-третє – грамотність. Всіма цими властивостями кінь Сивко Овсов владав. Тож чому б йому не читати книг?
– Ні, я не в тому розумінні, – продовжує Ліва. – Я маю на увазі, що сторінки треба перегортати. Люди це роблять пальцями. Але в коня-от пальців немає. Я не можу уявити, як можна перегортати сторінки копитом.
– Так, копитом таке робити дуже важко, майже неможливо, – погоджується Автор. – Але розум дає можливість доміркувати, як викрутитися із утруднень. Наприклад, природа не виростила на людському тілі коліс для швидкого переміщення. І людина сама винайшла пристосування з колісьми, і тепер гасає на них швидше за всіх, у кого є просто ноги. От і Сивко для вирішення проблеми застосував розум.
У нього є палець для гортання. Але не натуральний, а штучний. Він придумав просту річ, котру за його описом виготовили в майстерні гумових виробів. Це гумова штука у вигляді кільця з таким що стирчить із нього назовні, так би мовити, відростком на кшталт пальця. Кільце надівається на ратицю, наче еластичний браслет, і цим гумовим перстом кінь перегортає сторінки. Він навіть може писати тексти, тицяючи штучним пальцем у клавіші друкарської машинки (саме так він створив те оголошення для газет).
Але повернемося до вибору сідока.
Оскільки претендентів було багато, то кінь улаштував кастинг, і провів співбесіду з кожним із кандидатів у вершники. Більше інших йому сподобався саме Леонід Зензевеєнко, його він і вибрав у свої наїзники. До речі, до дев'ятнадцятого сторіччя включно англійським словом "кастинг" називали огляд та вибір коней. У двадцятому так стали називати огляд та вибір людей, наприклад акторів на ролі у кіно. Цей кастинг знов, як в давні часи, був пов'язаний з конем, але в іншій іпостасі, протилежній.
Домовилися, що лицар платитиме коневі зарплату, що складатиме 30% від його власного лицарського жалування, тобто майже третину получки віддаватиме Сивці. Ні, Сивко не був жадібним суб'єктом, але як у всякого живого організму, тим більше організму розумного, у нього були такі-сякі потреби, на задоволення яких необхідні кошти. Наприклад, як уже було сказано, він дуже полюбляв читати, а книги в книгарнях не безкоштовні. І взагалі, усяка праця, крім діяння безкорисливого волонтера й добродійника, має бути оплачена, бо труд задарма чи лише за харчі називається рабством, а бути рабом принизливо.
Оскільки Сивко Овсов знав, що коні лицарів Напівкруглого Столу в якості кличок носять, як правило, імена відомих історичних діячів – глав держав (кінь Велосипед, на якому їздив барон Андрій Цинік, – виключення), що та традиція пішла від самого короля Мирополка Романтика, який назвав свого коня Піпіном на честь Піпіна Короткого (або ж Піпіна Третього), короля франків, котрий царював у восьмому столітті; оскільки, повторює Автор, Сивко це знав, то вирішив не відступати від традиції та взяв собі псевдонім Гуго, на честь Гуго Великого, французького короля одинадцятого століття (що той французький Гуго був онуком Київського князя Ярослава Мудрого).
Його вершникові Леонідові Зензевеєнку теж знадобилося прізвисько, бо крім нього в колективі Напівкруглого Столу було ще аж семеро чоловіків, що носили ім'я Леонід: лицар Леонід Насторожений, графи Леонід Хихотунчик, Леонід Жвавий, Леонід Заканавний, Леонід Гострий Лікоть, Леонід Кучерявоногий, і герцог Леонід Коліно. Леонід Зензевеєнко не став ламати голову над придумуванням нового прізвиська, і не поклав це на колег, тому що в нього з дитинства вже була кличка Очкарик, і він до неї звик.
Клички й прізвиська мають ту особливість, що, прилипнувши замолоду, вони можуть залишатися з людиною довгі роки, навіть усе життя, так що не тільки навколишні, але й сам носій прізвиська вже може не пам'ятати, звідки воно пішло.
Наприклад, мав давньогрецький мислитель Сократ учня на імення Арістокл. Був цей Арістокл статурою богатир. Тому дав йому дотепний Сократ прізвисько Здоровань. Ну, тобто це нашою мовою Здоровань, а грецькою Платон. (Себто Платон означає скоріше Крем'язень, але ж кремезних людей ми називаємо і здорованями). Тепер запитай кого хто такий Платон, тобі майже всякий відповість, що це знаменитий філософ. А запитай хто такий Арістокл, і людина, скоріше всього, знизає плечима. Приклад того, як жартівливе прізвисько витиснуло й замінило собою справжнє ім'я.
Ще приклад з античності. Деякі давньогрецькі філологи вважали, що автором епосів "Іліада" та "Одіссея" був чоловік на ім'я Мелесіген. Але, мовляв, у того Мелесігена чомусь було прізвисько Заручник. І людство, мовляв, запам'ятало його саме під цим прізвиськом, а не під справжнім ім'ям. Зрозуміло, що Заручник – це нашою мовою, а грецькою – Гомерос, або Гомер.
Або от взяти хоча б Леоніда Очкарика: окулярів він не носить, а все одне Очкарик. У дитинстві – так, носив, але оскільки, виявивши проблеми з його зором, доктор-окуліст вчасно приписав йому носіння окулярів, то завдяки цим скельцям зір у нього швидко повернувся до норми, і лінзи стали не потрібні. З тих пір він їх не носить, а кличка, отримана в той період, укоренилася. А от інший напівкруглостоловий лицар Леонід – навпаки – став носити окуляри в дозрілих літах, і зараз носить, але Очкариком його не називають, бо звикли до іншого його прізвиська – Заканавний.
Ще щодо прізвиськ Авторові Терентопських хронік, тобто твоєму, безцінний читачу, покірному слузі згадалося, що в книгах англійського письменника Даніеля Дефо про Робінзона Крузо є персонаж на прізвисько П'ятниця. А інший темношкірий дикун з іншого острова носив прізвисько Понеділок; у сатиричній повісті "Пригоди професора Вільяма Вокса на острові Ципанґо" одного з найдотепніших українських літераторів Леоніда Чернова (Малошийченко). А у Гоголя було прізвисько Вівторок.
– Вперше чую, щоб у Миколи Васильовича Гоголя було таке прізвисько, – висловлює сумнів Ліва півкуля авторського мозку.
– Микола Васильович тут ні до чого, – відмахується Автор. – Я кажу не про українсько-російського письменника Миколу Гоголя, а про персонажа англійської літератури – такого собі Гоголя на прізвисько Вівторок, лондонського детектива, що прикидався анархістом-терористом, у романі Ґілберта Кіта Честертона "Людина, яка була Четвергом". Там, до речі, теж є і герої на прізвиська П'ятниця та Понеділок. А також персонажі з прізвиськами Неділя, Середа, Субота. Ну і, Четвер, звичайно, є, що відзначено в заголовку.
Не пройшло й трьох місяців, як Леонід Очкарик став лицарем Напівкруглого Столу, а король Жорик Дев'ятий уже нагородив його титулом барона за подвиг: цей лицар переміг зграю хуліганів, що ображали якусь дівицю. Втім, якщо чесно, переміг скоріше кінь Гуго, аніж його наїзник, тому що хуліганів примусили втекти не меч і спис лицаря, а задні копита коня, якими той відчайдушно брикався. Але оскільки чомусь не заведено надавати титул барона або інші коням, то титул дістався тільки вершникові. Втім, кінь Гуго не ображався, бо за титулами не гнався. За два роки з ними відбулася схожа історія: знову вирішальну роль у здійсненні подвигу зіграв кінь, а титул графа дістався вершникові.
Жорик Дев'ятий, довідавшись, що біотранспорт Очкарика є розмовляючим розумником та ще, так би мовити, подвиготворцем, хоч і не назначив йому лицарського титулу, зате назначив лицарську зарплатню. Тож його вершнику більше не треба було віддавати своєму скакуну частину власної получки. Потреби коня, хоч і розмовляючого, є меншими за потреби людини.