Іван Котляревський свою "Енеїду" почав писати 1794-го року, а закінчив лише 1842-го. Віра Панова свій роман-казку "Котра година? Сон зимової ночі" почала писати під час Другої світової війни, а закінчила за двадцять років (а опублікований він був уже за сорок). І Войцех Жукровський перший твір своєї казкової дилогії про Тютюрлістанське та Блаблацьке королівства написав під час Другої світової, а другий твір цієї дилогії – аж за сорок років потому. Юрій Коваль свою іронічну епопею "Суєр-Виєр" почав писати 1955-го року, а закінчив 1995-го. Такі приклади, звісно, можна продовжувати.
Що ж до квасного харківського патріотизму, продовжує Автор Терентопських хронік, то він, правда, мав місце при написанні цього мого поблизухарківського, так би мовити, епосу. Якщо британці мають свій епос про короля Артура та лицарів Круглого Столу, французи – свій епос про графа Роланда та лицарів Карла Великого, германці – свій епос про королевича Зиґфріда та нібелунґів, ірландці – свій епос про героя Кухуліна та уладських витязів, і так далі і тому подібне, то чому б і харків'янам не мати якого-ніякого чарівно-лицарського епосу, вирішив я в нападі харківського патріотизму. Визнаю, що цей, м'яко кажучи, епос вийшов не солідним, не серйозним і не патетичним, як вищеназвані іноземні, а курйозним, бешкетним, химерним, навіть майже божевільним. Але інших поблизухарківських, і тим більш харківських епосів поки немає, тож, як то кажуть, на безриб'я і лангуст мойва.
– Якщо взяти до уваги, що у всесвітній літературі вже є величезна кількість фентезійних творів про чарівні світи, в тому числі і так чи інакше пов'язані з нашим світом, то вигадування тобою, громадянине Авторе, Терентопського королівства є банальністю та епігонством, а не чимось новаторським та оригінальним. А банальність та епігонство – це ганьба для творця. Творець має бути оригіналом і новатором, – припечатала Автора до ганебного стовпа Права півкуля авторського мозку.
– Я в щосі "Користь нудотної попси" вже висловився про труднощі створення чогось принципово нового. Мало кому це вдається, – крехтить Автор, намагаючись відірвати своє тлінне тіло від ганебного стовпа. – Сучасний письменник і діяч мистецтва майже не може не бути епігоном! Так, кожен, хто займається художньою літературою та традиційними видами мистецтва – музикою, танцями, живописом... навіть кінематографом та фотографією, хоча останні значно молодші – кожен, повторюю, майже приречений бути більшою чи меншою мірою епігоном, бо всі можливі сюжети та всі можливі форми викладу вже давно людством винайдені та багаторазово використані! Навіть великий Шекспір був, можна сказати, махровим епігоном, у тому смислі, що майже у всіх своїх п'єсах використовував чужі сюжети і навіть чужих персонажів! Вимагати від сучасного автора, щоби він не був епігоном і не повторював того, що було створене раніше, це все одно, як від сучасного хіміка вимагати, аби він працював лише з такими елементами, яких немає в таблиці Менделєєва. Ті нинішні письменники і митці (або "творяни", як назвав письменників і митців Майк Йогансен), які патетично величають себе новаторами та авангардистами, або свідомо вводять публіку в оману, або самі перебувають у омані через те, що недостатньо добре знайомі зі спадщиною минулих часів і просто не знають, що їхньому так званому новаторству та авангардизму десятки, сотні, або навіть тисячі років. Нині новаторство зводиться до вигадування нових термінів для ненових явищ. Досить на старе явище навісити нову вивіску, і вона стає новаторством та авангардизмом. Отже, якщо і на моє махрове епігонство навісити якийсь нечуваний раніше термін, позаковиристіше, то я теж стану виглядати новатором і авангардистом. Нехай це буде, скажімо, термін "зюзюблямізм". Тепер достатньо, аби екзальтовані пустодзвони розтрубили, що я став основоположником зюзюблямізму, і репутація новатора і авангардиста мені забезпечена... Ні, повторюю я, жодного кардинального новаторства за великим рахунком у художній літературі та традиційних мистецтвах утнути майже не можна. Людина, яка бажає ушкварити щось принципово нове, чого раніше не існувало, протоптати, образно висловлюючись, нові дороги, повинна йти в науку та техніку – там непочатий край роботи, там стільки непротоптаного, незвіданого, стільки попереду відкриттів та винаходів, такі перспективи. А в мистецтві та літературі, на жаль, все давно витоптано і пережовано, тут лише можна тупцювати чужими слідами і дожовувати розжоване... У зв'язку із цим мені пригадався діалог з роману Льюїса Керролла "Сильві та Бруно". Цитую:
"– Але якщо чесно, у наші дні й справді не знайдеш по-справжньому нової мелодії. Те, що нам підносять як "остання новинка сезону", завжди нагадує мені щось, що я вже чула в дитинстві.
– Прийде ще день – якщо світ проіснує досить довго, – сказав Артур, – коли всі можливі мелодії виявляться вже придуманими, і складені всі можливі каламбури... і гірше того, написані всі можливі книги! Адже кількість слів обмежена.
– Для авторів великої різниці не буде, – вплутався і я в їхній диспут. – Замість того щоб вирішити: "Яку книгу мені написати?", автор запитає себе: "Котру книгу мені написати?" Різниця в словах, і тільки".
– Втім, це не означає, – продовжує Автор Терентопських хронік, – що сучасний "творянин" повинен відмовитися від прагнення до оригінальності і скотитися в плагіат, бо хоч і неможливо в цій сфері створити щось абсолютно нове за великим рахунком, зате можливо створити нове за рахунком малим, так би мовити, ввернути якісь нові аспектики, детальки, дрібнички. От узяти хоча б мене...
– За що взяти? За носа? За вухо? За горлянку? Або за... ги-ги... – пирснули мозкові півкулі, але Автор, проігнорувавши сарказм мозку, продовжує:
– От узяти хоча б мене з цим моїм Терентопським, м'яко кажучи, епосом. За великим рахунком, ця моя писанина – таки дійсно махрове епігонство, згоден, не заперечую, бо творів про чарівні паралельні світи, у тому числі і пристиковані до нашого, про лицарів, драконів, чарівників і т.д. – хоч греблю гати. Від найдавніших епосів до сучасних фентезі на цю тему списані тонни паперу. Але водночас у жодному з тих минулих чарівних епосів, як я думаю, дія не розгорталася восени тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року, і жоден із тих чарівних світів не був пристикований саме до міста Харкова. Отже, в цих аспектах я виявив якесь новаторство, якусь оригінальність. Виходить, я пишу не лише черговий чарівний лицарський епос, а й ПЕРШИЙ У СВІТІ МАЙЖЕ ХАРКІВСЬКИЙ чарівний лицарський епос!
– Автора понесло, – каже Права півкуля.
– І якщо цей мій почин підхоплять і інші автори, і теж писатимуть харківські, саме харківські, чарівні лицарські епоси, то я навіть набуду репутації адепта, патріарха, основоположника харківського напрямку чарівно-лицарської літератури!
– Манія, – констатує півкуля Ліва, – величі. Куди тільки психіатри дивляться?
Автор, заговоривши про себе як про основоположника, розпалюється, його очі загоряються, на щоках виступає гарячковий рум'янець, він пітніє від збудження, гордо випинає груди і навіть підводиться навшпиньки.
– А пафосу, пафосу! – осаджує його Права. – А хто постійно наголошує, що, мовляв, цей так званий епос із мінімумом пафосу?
Автор і сам помічає, що заходився мовити пафосно, а це суперечить його обіцянкам, тому прикушує язика... Втім, Автор спілкується з безцінним читачем не через ворушіння язиком, а через ворушіння пера по папері, і, отже, правильніше сказати: Автор прикушує перо... Але перо тут присутнє тільки для романтичного антуражу, а насправді Автор наносить літери на папір за допомогою друкарської машинки, і, значить, зовсім уже правильно буде сказати: Автор прикушує друкарську машинку. А якби Автор був прогресивнішим, або, як нині кажуть, просунутішим, то йому довелося б прикусити аж цілий комп'ютер! Прикусивши друкарську машинку, Автор відразу її випльовує, щоб додати:
– Але якщо сучасний письменник все ж таки зможе написати щось абсолютно оригінальне, абсолютно несхоже на все, що було раніше, і тим самим доведе, що навіть у наш час можна не бути епігоном, що мої міркування про неможливість новаторства за великим рахунком є помилковими, і що я сам, розмірковуючи таким чином, є бельбасом, то я буду цьому тільки радий.
– А я не згодний з тим, що ти, пане Авторе, навіть самого великого Шекспіра приплів до категорії епігонів, – протестує Ліва півкуля. – Епігон, це не той, хто просто повторює створене іншим, а той, хто робить це гірше, ніж цей самий інший. Так, Шекспір запозичив чужі сюжети. Але його твори виходили кращими, чим у тих, у кого він ті сюжети запозичив. Тому, з мого погляду, він не епігон, а геній.
– Саме так, – додає Права.
– Гаразд, гаразд, півкулі, умовили. Шекспіра й інших геніїв із категорії епігонів викреслюю. Але генії є меншиною. А основна маса...
– Можу припустити, що твоїм читачам, якщо такі взагалі знайдуться, або принаймні деяким із них, – продовжує дискусію Ліва півкуля, – можуть сподобатися твої, громадянине Авторе, терентопські історії про лицарів, чарівників, драконів тощо, але не твої діалоги із власними мозковими півкулями. Мовляв, вони тут зайві, гальмують сюжет, стомлюють багатослівністю і так далі. Нашпигувавши ними Терентопські хроніки, ти, мовляв, усе зіпсував.
– Нічого подібного, – заперечує Автор. – Я зіпсував не все. От, наприклад, планети, як крутилися навколо Сонця, так і продовжу...
– До чого тут планети? – дивується, перебивши, Ліва.
– Планети також є частиною поняття "все". Та й окрім Сонячної системи у Всесвіті є багато такого, чого я не зіпсував. Тому не треба перебільшувати, говорячи, що я зіпсував усе. Взагалі, якщо порівняти у відсотковому відношенні те у Всесвіті, що я зіпсував, з тим, чого я не зіпсував, то зіпсоване взагалі можна вважати дуже близьким до нуля.
– Я мав на увазі, що дехто може сказати, що діалогами з мозковими півкулями ти зіпсував Терентопські хроніки.
– От це інша розмова. Лише одні Терентопські хроніки, а не безмежне і всеосяжне "все". То хай так і кажуть, а не приписують мені нереальної поломки Всесвіту.