Одним словом, Автор Терентопських хронік з повагою і симпатією ставиться до тих представників релігії, які є людьми розумними, порядними, веселими і прогресивними. Але, на жаль, серед священнослужителів і просто воцерковлених є чимало похмурих, злісних фанатиків і мракобісів, ханжів і лицемірів, невігласів і жлобів. Таких Автор не поважає. І це дуже м'яко кажучи.
О 18.10 лисий детектив знову нагрянув у Лавру. На запитання "Чи не повернувся патріарх?" якийсь ченчик відповів:
– Повернутися-от він повернувся, тільки ви не там його шукаєте. Його робочий день уже закінчено. В такий час його треба шукати або в корчмі "Під Рятівною Мухою", або в редакції журналу "Гарнюнізм!", або вдома, або ще десь, але не в Лаврі...
Відвідавши згадану корчму, Варлаам Оникійович з'ясував, що Іполита Четвертого там немає. Тому перемістився на вулицю Джованні Бокаччо, де була розташована редакція еротичного журналу.
До речі, спочатку Іполит Четвертий планував свій журнал назвати "Гололедицею", від словосполучення "голі леді". Але словом "леді" зазвичай називають жінок, які мають аристократичний титул, а для журналу могли б позувати не лише титуловані. Тому від "Гололедиці" патріарх відмовився, назвавши видання "Гарнюнізмом!", від слова "гарнюні".
Там, в редакції, Папірусюк знайшов нарешті бородатого видавця, який, схилившись над столом, розглядав у збільшувану лінзу фотографії чергової неодягненої моделі. Помітивши сищика, він басом похвалився:
– Гляньте-но, Варлааме Оникійовичу, яка красунечка. Півроку її умовляв позувати і от уламав-таки. Це русалка Катя з човнової станції. Ну хіба не краса?
Привітавшись і глянувши на знімки, злегка почервонілий від неприкритих красот слідчий визнав, що русалка Катя – дуже симпатична дівчина...
(– Я б хотів внести уточнення, – каже Ліва півкуля авторського мозку. – Русалка – не дівчина, а напівдівчина-напівриба. Зверху до талії у неї дівочий вигляд, а нижче – риб'ячий хвіст.
– Протестую! – вигукує Автор. – У русалок немає хвостів! Та, що ти описала – не русалка, а сирена. Так, багато людей плутають русалок із сиренами і називають сирен русалками, але це різні види гоміноїдних амфібій. Елліни, які називали рибохвостих або птахокрилих співунок сиренами, русалок називали німфами, наядами. І тільки неосвічений телепень може бовкнути, ніби у німф є хвости. Відома казка Ганса Християна Андерсена в оригіналі називається "Den Lille Havfrue", що в перекладі з данської означає просто "Морське дівчисько". І мова там про сирену. А необізнані в цьому питанні перекладачі нарекли переклад "Русалонькою" і тим самим збили читача з пантелику. Даю волосся на відсікання, що русалки не хвостаті, а ногаті, як і звичайні дівчата. Тим більше – наші східнослов'янські прісноводні русалки. Від звичайних дівчат і жінок вони відрізняються тільки тим, що більш прохолодні на дотик, більшу частину часу проводять у воді, мають зелене волосся (через наявність на волосинках мікроводоростей) і не носять жодного одягу, навіть купальників, хіба тільки голову прикрасять віночком з осоки або гілочок верби. Можливо, вони ігнорують одяг через те, що в воді тканини швидко розкладаються під впливом вологи і мікрофлори; а можливо, тому, що розуміють: ніщо так не прикрашає красиву дівчину, як відсутність одежини, чому підтвердження – образотворче мистецтво всіх часів і народів. Але теми русалок я розгонистіше торкнуся в щосі тридцять сьомому "Непросихаючі громадянки".)
– Я, Сергію Едуардовичу, розслідую викрадення драконячого яйця, – почав був Папірусюк, присівши до укритого фотознімками русалки столу.
– Я знаю, лапочко моя, що ви ведете цю справу, – перебив громіздкий патріарх. – Знаю, як ви з Акмусом літали до Жабенятинська. Знаю, що яйце викрав небіжчик Бандюга... До речі, а хто його уколошкав, Бандюгу-то? Вже відомо?
– Ніхто. Сам сп'яну цюкнувся скронею об цеглину і – інсульт, миттєва смерть. Виявилося, що цей Федір Роженкранц викрав яйце на замовлення якогось типа, який і купив у нього вкрадене. Щоби з'ясувати, хто цей тип, я зараз іду по слідах стошурхотикової купюри, якою він розплатився з таксистом. На цій купюрі олівцем написаний номер: один-два-три-один-один-чотири. Я з'ясував, що цей папірець дощовий черв'як Гавриїл Святославович віддав вам за друкарську фарбу. Чи ви не пам'ятаєте купюри з олівцевою ознакою? Чи ви не пам'ятаєте, кому ви її віддали?
– Я не пам'ятаю?! – заревів раптом богатирський святий отець, і його очі налилися люттю. – Я не пам'ятаю?! Та я б і радий це забути, хрін подери! Я не пам'ятаю! Та у мене до цих пір руки сверблять!
Мабуть для того, щоби почухати руку, патріарх гримнув потужною десницею по меблі, так що настільна лампа підстрибнула, а слідчий в жаху відсахнувся. ("Розпалений високими емоціями шановний отець дещо підвищив голос і навіть стукнув кулаком об стіл", як висловився Майк Йогансен у своїй доволі веселій книжці "Подорож у радянську Болгарію").
– Як же мені не пам'ятати, якщо я сам, ось цими самими руками, як дурень, віддав ті сто шурхотиків аферистові, шахраєві, плутязі! Ще як пам'ятаю, сонечку моє!
– Віддали шахраєві? – підвівся від такої інформації сищик. – А навіщо? Кому?
– За квиток на концерт класичної музики...
І Іполит Четвертий коротко розповів детективові про "маестро" Траляляліні, про безглуздий "концерт", про даремний суд, скромно замовчавши "виховання віртуоза" в підворітті.
– Ось кому я по-ідіотськи подарував рідні грошики, пташеня моє, – закінчив патріарх, сопучи так люто, що розчепірені вуса тріпотіли під напором ніздревих вітрів.
– Опишіть мені цього Траляляліні, – попросив Варлаам Оникійович.
– Я б його так описав, що його рідна мама б не впізнала! – погрозив вікну кулаком скуйовджений від гніву релігійний діяч.
– Угамуйтеся і опишіть так, щоби його впізнали нерідні міліціонери.
– Записуйте: мармиза нахабна, підла, мерзенна, очі хамовиті, руки загребущі, спітнілі, фігура огидна. Особлива прикмета: він противний, як гидотна зараза, а також гидкий, як сволотна погань.
– Гм...– задумливо почухав брову лисий гість. – А хто його ще, крім вас, бачив близько?
– Та багато хто: і касир Грошенятко з турагенства, і лицар Річард Левове Копито, і механік Нетребенько, і маг Акмус, і стахановець Шнапс, і дракон Інокентій Карлович, і навіть ваш міліціонер Ратиця...
– Дякую, ви дуже мені допомогли. Бажаю вам побільше красивих натурниць, – попрощався з розгонистим видавцем Варлаам Оникійович і покинув редакцію журналу "Гарнюнізм!".
Опис Іполита Четвертого був емоційним, але не конкретним, тому завтра Папірусюк вирішив допитати інших свідків, що бачили цього чи то музиканта-авангардиста, чи то шахрая.
* * *
Першим, хто удостоївся допиту двадцять четвертого вересня, був дільничний інспектор Микола Опанасович Ратиця. Він напружив маленьке обличчя над довгою шиєю і згадав:
– Так, я бачив того музиканта. Я йшов після роботи додому і, проходячи повз оперну Стайню, з неї вискочив механік Нетребенько, який повідомив, що глядачі затримали небезпечного музику, і попрохав розібратися в цьому факті. Загалом, там у них вийшла суперечка на симфонічну тему, а оскільки я в тих увертюрах ніхріна не розуміюся, то я порадив звернутися до суду. Пам'ятаю, там був індіанець у пір'ї, на лицьовій частині якого були три богатирі: Ілля Муромець займав весь ніс, Добриня Микитич – праву щоку, а Олеша Попович – ліву; голова Добрині була на правій повіці індіанця, а голова Олеші – на лівій; ці голови було видно тільки коли індіанець заплющував очі, а коли він витріщався, здавалося, ніби у тих двох богатирів замість голови величезне око. Індіанця з картиною на обличчі я добре запам'ятав, а музиканта – не дуже. Пам'ятаю, у нього були великі пальці. На комірі. Але вони належали патріархові Іполиту Четвертому. Ще пам'ятаю, на його зовнішності була краватка в вигляді комахи родини метеликів, чорна. А більше він мені нічим не кинувся в очі.
Злегка пожуривши колегу за таку неуважність, Папірусюк пережбурнувся до майстерні Нетребенька.
Сивий коваль був більш уважним і пригадав, що маестро Ріккардо-Джузеппе Траляляліні, або як там його насправді звати, волосяний покрив голови мав у вигляді дрібної русявої кучерявості, що обрамляє лисину; в період концерту був одягнений у чорний фрак і такі ж штани, білу сорочку і краватку-метелика; в період продажу квитків біля пам'ятника Іванові Никифоровичу Фальстафу – в джинсову камізельку з безліччю кишень та кишеньок, зозулясту багатокольорову сорочку, зверху розчахнуту на волохатих грудях, що переходять у шию, і в золотий ланцюг на шиї тій. Особлива прикмета: серед зубів – один металевий.
Опа! – подумки вигукнув Папірусюк, почувши, що прикмети "маестро" Траляляліні, видані Вакулою Охрімовичем, повністю збігаються з прикметами пасажира таксиста Жилбилова, пасажира, який прагнув до Державних Дверей, але, побачивши обшукуючих міліціонерів, дав задній хід. Виходило, що "віртуоз-авангардист" і організатор викрадення реліктового яйця, скоріше всього, один і той же чоловік!
Варлаам Оникійович зі щирим натхненням подякував Нетребенькові за таку цінну інформацію і, залишаючи майстерню, вирішив скласти максимально повний словесний портрет гастролера методом опитування всіх, хто бачив його зблизька.
* * *
З цією метою наступного ранку (тобто 24 вересня) прийшов до турагентства на вулиці Плоских Кішок.
– Словесний портрет Траляляліні? – повторив неголений коротун Грошенятко, вислухавши прохання Варлаама Оникійовича. – Як на мене, набагато ефективніше мати не словесний портрет, а справжній, намальований.
– Звичайно, справжній портрет – набагато краще, тільки де ж його...
– Серед тих, хто близько і досить довго бачив цього шахрая, був чудовий художник, який, я думаю, міг би по пам'яті його відтворити на папері чи полотні.
– Ой, це було б здорово! Хто цей художник?
– Це наш співробітник Інокентій Карлович, дракон. Він живе в Каменіані, в Гірчи...
– Я його знаю. Він рідний дядько викраденого яйця. Він добре малює?
– Класно. Минулого року він мені до дня народження по пам'яті намалював мій портрет. Він тепер у мене вдома висить на видному місці. Схоже, наче фотографія. Зараз я йому зателефоную. Не портретові, звісно, а...