Яйцепос. Книга 1

– "Добре, що згадали, – я йому, – а то з моєю тещею теж був випадок: залишила вклю­чену праску, а са..."

– І де ви його висадили? – перебив слідчий.

– Там же де й узяв: біля вокзалу залізничного. "Може, – говорю, – почекати?" – "Ні, – каже, – я пригадав і про інші термінові справи, другим разом поїду". Він розплатився і пішов, до мене сіла сімейна пара з дитиною, і все.

– Як він виглядав?

– Щільний такий чоловік, з животиком, у різнобарвній сорочці та джинсовій камізельці з безліччю кишень, років сорока приблизно, на потилиці – плішина, на шиї ланцюжок, мабуть, золотий. Що ще?

– Може, особливі прикмети? Родимка, татуювання...

– Так, ось отут у нього в роті – металевий зуб, начебто зо­лотий...

(Ліва півкуля авторського мозку стрепенулася: "А я, здається, догадуюся, хто цей пас..." – "Цить, безглузда!!!" – гаркає Автор.)

– А який у нього був багаж?

– Валізка така картата і сіра полотняна сумка.

– Сіра сумка... – задумливо повторив Папірусюк.

– А, вибачте, якщо не секрет, – чому вас це все так ці­кавить? – запитав великогубий Жилбилов.

– Є підозра, що в нього – викрадене драконяче яйце.

– От гад! Якби я знав, я б сам його до міліції...

– Спасибі, громадянине Жилбилов, ви своїми показаннями мені здорово допомогли. До побачення.

– Нема за що. Усього доброго. Знайдіть цього шкідника.

Таксист уже дійшов до свого гібридного автомобіля, коли, щось згадавши, повернувся до Варлаама Оникійовича:

– Так, ще... Може, вам придасться. У нього не було дрібних грошей, він розплатився сотенною купюрою, а я дав йому здачі. Купюра в мене. Показати?

– А що в ній особливого? Фальшива? – запитав детектив.

– Сподіваюся, що ні. На ній якісь цифри.

– На кожній купюрі номер надрукований.

– Не надруковані, а написані від руки олівцем. Дивитеся.

Шофер витяг з кишені гаманець, а з гаманця – стошурхоти­кову купюру. У верхньому правому куті біля портрета Ми­рополка Романтика на ній простим олівцем було написано: 123114. Купюра пройшла через сотні рук, кожна з яких мо­гла залишити цю олівцеву мітку, тому малоймовірно, що таємни­чий номер мав відношення до крадіжки. Але не слід відмаху­ватися від будь-яких, навіть мізерних фактів, уважав Папі­русюк, тому детектив переписав цифри у свій блокнот, той же, де розписався король. (Звичайно, настільки простий номер легко запам'ятовувався. Але навіть дуже пам'ятливий суб'єкт не має стовідсоткової гарантії від раптового провалу в пам'яті. Тому надійніше зафіксувати факт і у позачерепному вмістищі інформації, наприклад у блокноті, вирішив Варлаам Оникійович.)

* * *

Заїхавши ще раз до міліцейського управління й повідавши коле­гам тільки-но з'ясовані прикмети підозрюваного, Варлаам Они­кійович повернувся на вокзал вузькоколійки. Він довідався головного: що викрадене драконяче яйце, скоріше всього, не було винесене у Великій Світ, а досі перебуває в межах королівства. Усі свої велико­дрібкінські вишукування він зміг здійснити приблизно за сто хвилин, тому встигав на зворотний потяг, аби ще сьогодні повернутися в столицю.

Першим ділом зайшов у вокзальний туалет, щоб справити малу нужду. У цьому закладі, як води­ться, було двоє дверей, на одній з яких була буква "Ж", а на іншій – "М". Слідчий, зрозуміло, увійшов в "М".

Позбуваю­чись в одній з кабінок непотрібної вже організму рі­дини, полковник раптом віддався доморослому філосо­фствуванню щодо цих літер. У нас буква "Ж" символізує жі­нок, думав він, оскільки з неї й починається слово "жінка". А мужчин символі­зує, відповідно, літера "М", як, втім, і метро у Великому Світі. А якби букви-символи вибиралися за принципом асоціацій з їхнім графічним накресленням, то буква "Ж" повинна була б символізувати чоло­віків, оскільки вона схожа на роз­чепірену людину з довгим пенісом. А от жінок символізувала б літера "В" або літера "Ф", оскільки в цих букв є, так би мови­ти, по дві цицьки.

Закінчивши вологовилив й філософствування, він покинув кабінку, не підозрюючи, що в цій же кабінці рівно дві доби тому, з точністю до п'яти хвилин, перебував той, кого він шукає: таємничий організатор крадіжки драконячого яйця. І що замкнувшись у настільки малогабаритнім туалетнім приміщен­ні, підступний організатор зробив маніпуляції, які дозволять йому ще десятки днів залишатися невиявленим міліцією й ли­царями. Якщо б детектив знав, що саме втнув у кабінці туа­лету злочинний суб'єкт, то, напевно, драконяче яйце було б зна­йдене значно раніше. Але...

Після відвідування клозету й придбання в касі квитка, знов безкоштовно, Варлаам Оникійович встигнув перекусити в бу­феті буте­рбродом із сиром, запиваючи його кавою з вершками, та...

(– А от цікаво, – раптом інтересується Ліва півкуля авторського мозку, – каву туди з Харкова завозять, або там же виробляють?

– Я тебе зараз придушу! – ричить сусідові по черепу пів­куля Права. – Якого біса гальмувати сюжет уточненнями щодо дрібниць!

– Душити не треба, – радить Правій Автор. – Пояснення займе не багато часу.

Так, Ліва вгадала: кавові зерна виробляються в Терентопії за допомогою магії через перетворення на них жолу­дів. Як, до речі, і банани там творяться методом перетворення місцевих овочів і фруктів, про що Автор повідає докладніше у розділі тридцять п'ятому за назвою "Єдинорогарський колгосп". Цю магічну технологію (тобто заклинання) для виготовлення кави вимислив якийсь маг Тарас Балабан ще в 1854 році. Жолуді заготовлюю­ться в дубових лісах гільдією так званих жолудистів, вилущую­ться й піддаються перетворенню. Таким чином, королівство ці­лком забезпечене даним напоєм. Втім, справжня кава теж по­трапляє туди, з Харкова звичайно, але її мало й коштує вона дорожче.)

На цьому вокзалі, як і на Жорикбурзькому, була велика до­шка, де всі бажаючі ліпили свої оголошення...

(– Ага, зараз Автор довго й нудно буде цитувати ще й та­мтешні безглузді об'яви, – супить звивини Права півкуля авторського мозку.

– Ну не буду, не буду, – заспокоює її Автор, – хоча про одну все-таки згадаю.)

Там теж було оголошення фермера Наполеона, таке ж як і в столиці, але усі пелюстки з адресою були відірвані, що показувало інтерес великодрібкинців до сільських робіт.

Крім об'яви Оладьєва, Варлаам Оникійович вздрів на вокзалі й самого фермера, котрий напевно встиг не тільки поспілкуватися з чарівником Глечиком, але й пробігтися міськими крамницями, судячи з вигляду двох господарських сумок у його руках.

Дорогою назад під стукіт коліс лисий детектив дивився на номер у блокноті й намагався зрозуміти, навіщо хтось напи­сав його на грошовій купюрі й що могла б значити ся цифирь. Сто двадцять три тисячі сто чотирнадцять. Сто двадцять три тисячі сто чотирнадцять чого? Шурхотиків? Кілометрів? Кіло­грамів? Людей? У підсвідомості вовтузилася підказка, що цифри в такому порядку й кількості він десь уже видів, навіть недавно. Але де?..

А коли за вікном вагона показався нарешті Жорикбурзький вокзал, Папірусюк згадав, де бачив цей номер.

Але таємниці пронумерованої купюри ми, безцінний читачу, дізнаємося пізні­ше, а поки звернемося до інших подій...

ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ПЕРШЕ. Користь нудотної попси

– … Хіба ж неправда,

Дивний кінь?

– Напевно, він розумний...

Чи вміє він читати і писати?

– Відмінно пише: пречудовий почерк!

Веде сам лічбу сіна та вівса,

І конюху, що тільки зажадав би

Його провести, довелося б скрутно.

Вільям Шекспір і Джон Флетчер, "Два шляхетні родичі".

– Є свідком Зевс, який гігантський звір!

– Який?

– Жахливий він.

Арістофан, "Жаби".

– ... Придумувати нових тварин, ніде правди діти, справа важка, але показувати видуману тварину, що не кажіть, куди важче.

Ярослав Гашек, "Пригоди бравого вояки Швейка".

29, 30 жовтня 1995 року.

У цьому розділі Автор Терентопських хронік знову вирішив звести свою працю до мінімуму, підсунувши читачеві замість своїх писань чужі. Тут він читачеві пропонує ознайомитися з інтер­в'ю, опублікованим в жорикбурзькому жу­рналі "Мандрівник-надомник", у березневому номері за 1996 рік. Ідеться в інтерв'ю про епізод із мандрівок чергових двох лицарів Напівкруглого Столу – графа Леоніда Заканавного й графа Леоніда Очкарика. Як і в попередньому – п'ятидесятому – розділі, де два лицарі йменувалися Остапами, тут теж напарниками по мандрах стали тезки.

Цікавою є особистість, що дала це інтерв'ю. Це не один із вищезгаданих лицарів, а, якщо так можна сказати, суб'єкт, що у подорожі обіймав посаду транспорту. Так, інтерв'ю кореспондентові часопису "Мандрівник-надомник" дала не лю­дина, а кінь, що розмовляє людською мовою. Це унікальний ви­падок, коли лицарським транспортом працює не звичайне непарнокопите, а, так би мовити, брат за розумом – кінь-му­тант, істота конеподібна за зовнішнім виглядом, але люди­ноподібна за інтелектом і здатністю розмовляти по-людськи. Як уже за­уважував Автор, тварини що говорять, на відміну від деяких із тих що не говорять, як правило не дозволяють людям на собі їздити. Даний випадок є рідкісним винятком. Але цей звір до­зволяв їздити на собі не через відсутність почуття власної гідності, а від бажання хоч у такий спосіб брати участь у ли­царських діяннях.

Справа в тім, що цей суб'єкт, який носив типово кінське ім'я Сивко й кінське (як стверджував письменник Чехов) прі­звище Овсов, ще будучи лошам захопився читанням, у тому чи­слі й романтичних пригодницьких книжок, зокрема й про лицарів. Часто читачі ототожнюють себе з героями книжок. Си­вко Ві­трович Овсов (так, його тато носив кличку Вітер, тому Сивко по батькові Вітрович), будучи людиноподібним за ро­зумом, ототожнював себе з книжковими героями-лицарями, а не з їхніми кіньми, і сам забажав стати лицарем. Але, на жаль, це було неможливо, тому що коні верхи їздити не можуть (це тільки пам'ятник королю Жорику Сьомому у Жорикбурзі являє собою коня, що сидить верхи, та й то не на іншому коневі, а на вищезгаданому королі; але то ж пам'ятник, а в реальності та­кого не буває), і не здатні стиснути в руці меч, або спис, оскільки не мають рук із пальцями, а мають лише ноги з копи­тами. Так що зрештою Сивко зрозумів: якщо він і зможе взяти участь у лицарському житті, то хіба тільки як лицарський кінь.