Може організатор викрадення і не збирався виходити у Великий Світ, а поцупив цей об'єкт з якоюсь іншою метою?
– Я б хотів поговорити з тими, хто чергував там у перші години після установлення митниці, – попросив худий і лисий столичний гість.
– Першими були лейтенант Буйнодрищенко й лейтенант Кегельбаум, – відповіли йому. – До речі, і зараз біля Дверей чергують знову саме вони...
На міліцейському мотоциклі ж Варлаам Оникійович був доставлений до Державних Дверей – дверей не в стіні, а у вільному просторі, що химерно стирчали, начебто на картині якогось Сальвадора Далі чи іншого живописця-сюрреаліста, посеред ланів та луків за околицею Великих Дрібок. До цих скромних дверей з міста вела "незаростаюча народна стежина". Незаростаюча не тільки через асфальт, котрим була покрита ця дорога. Навіть якщо б не було асфальту, вона не мала шансу зарости, тому що вся рослинність ґрасувалася б підошвами людей, що йдуть до Дверей і від них, а таких було чимало. Втім, щоб відвідувачі Великого Світу могли не втомлювати ніг, в останні роки з міста до Дверей і назад двічі на день ходить невеликий автобус, зібраний частково з деталей українського "ЛАЗу", частково – угорського "Ікаруса", частково – терентопських.
Тепер перед Дверми стояв старий дерев'яний стіл, пофарбований колись темно-зеленою фарбою, але вона частково облупилася, оголивши сіру деревину, що на тому столі чергові стражі порядку вивчали багаж громадян, котрі бажають пройти крізь Двері, а зверху від опадів та сонячних променів цей пост був прикритий брезентовим тентом. В цей час він рятував саме від спеки, бо небо було безхмарним та палючим. Там були два міліціонери – один темношкірий, а другий світлошкірий. Папірусюк показав їм посвідчення.
– Лейтенант Африк Буйнодрищенко, – представився у відповідь темний, приклавши нігті до козирка.
– Лейтенант Зиґмунд Кегельбаум, – відрекомендував себе й світлий.
Африк Буйнодрищенко, судячи зі зовнішності, був мулатом, що з'явився на світ, очевидно, в результаті кохання терентопської красуні до харківського студента з Африки. (А різнокольорових студентів у Харкові було чимало, у зв'язку з достатньою кількістю вузів, що насичували знаннями зокрема й іноземців з різних континентів). Прізвище – від мами, а ім'я – від тата. Зиґмунд Кегельбаум виглядав негативом колеги – білим-білим, начебто його все життя вимочували в молоці: біле волосся, білі вії, білі брови, біла шкіра, тільки роговиці очей червонуваті, що характерно для альбіносів.
– Спробуйте згадати, колеги, чи не було в перші години вашого чергування дев'ятнадцятого вересня чогось підозрілого? – запитав столичний полковник, а потім узяв з кишені пачку цигарок "Блакитний Лицар", стукнув по її дну нігтем великого пальця, через що з пачки вискочив курильний циліндр, зловив його в польоті губами, і розкурив від запальнички.
– Ні, – подумавши, відповів білий лейтенант, – усі громадяни дисципліновано пред'являли свій багаж... Ні, не було.
– Ні, – повторив і темношкірий міліціонер, – нічого такого...
– А чи не було, щоби якась людина крокувала до Дверей, а потім, побачивши міліцію, передумала і пішла назад? – допитувався доскіпливий Варлаам Оникійович.
– Ні, не пам'ятаю такого, – покачав головою Кегельбаум.
– Не було, – сказав мулат Буйнодрищенко, але потім задумливо потер пальцями кокарду фуражки й додав: – Втім...
– Що – "втім"? – вчепився в цей сумнів Папірусюк.
– Пам'ятаю – було таксі, – продовжував думати Африк, почухуючи кокарду, де, звичайно ж, був викарбуваний Крилатий Равлик – герб Терентопії. – Воно зупинилося, не доїхавши до Дверей метрів п'ятдесят, постояло із хвилину, розвернулося й поїхало назад до Великих Дрібок.
– Номер не пам'ятаєте? – напружився полковник.
– Ні, звичайно. Ми отут оглядали речі однієї громадянки, я тільки краєм ока встигнув помітити "шашечки" на машині, – знизав плечима мулат.
– А колір? – випитував детектив.
– А в нас у Великих Дрібках тепер усі таксі одного кольору: бузкові, – відповів за колегу альбінос Зиґмунд. – Мерія ухвалила. Щоби клієнти могли здалеку пізнавати таксомотори.
Папірусюк, продовжуючи палити, замислився, почухав брову й мовив:
– Прошу вас звертати увагу на вагітних і товстунів, не тільки оглядаючи їхній багаж, але й перевіряючи, чи не є їхнє пузо фальшивим, накладним, у якому може бути захована контрабанда.
– Дякуємо за пораду, – відповідав Кегельбаум, – але ми й самі догадалися, і перевіряємо все ґрунтовно.
– От і добре. Спасибі за інформацію, — сказав темно-світлому посту столичний детектив, загасивши слиною недопалок та знову занурюючись у коляску мотоцикла, а мотоциклістові наказав: – Їдемо в таксопарк.
Він би з великим задоволенням затримався тут подовше, щоб насолодитися свіжим степовим, просоченим ароматами польової рослинності повітрям, виглядом живописних просторів і тишею, яка орнаментується лише дзижчанням комах та трелями жайворонка, котрий тріпається у небі, немовби такий що з'їхав з глузду пропелер. Тобто млосно ублажився б тим, чого йому, як закоренілому городянинові, дуже не вистачало в метушні поліса. Але, на жаль, немає часу – треба справу робити.
(– Ти вже вибач мені, громадянине Авторе, за мій педантизм, – говорить раптом Ліва півкуля авторського мозку, втім, тоном не стільки перепрошуючим, скільки ущипливим (якщо ти, читачу, цінуєш надзвичайну точність, то Автор уточнить: тон Лівої півкулі в даному разі був на 21,31% перепрошуючим і на 78,69% ущипливим), – але я не можу стриматися, щоб не викрити тебе в неточності. Можеш обізвати мене придирастом (від дієслова "придиратися") або скрупульозником (від прикметника "скрупульозний"), але я не в змозі байдуже пропустити твою помилку. Так уже ми – ліві півкулі людського мозку – улаштовані: полюбляємо порядок і точність, на відміну від наших колег – правих півкуль – схильних до художніх вольностей.
– Ну, не тягни гуму, – перебиває Автор, – а шустро повідом, на чому ти мене, Ліва, підловила. Швидко покінчимо із цим і підемо далі.
– Я тебе підловив на жайворонку.
– А що з ним не так?
– От ти пишеш, що якби Варлаам Папірусюк затримався в полях біля Державних Дверей, то насолодився б трелями жайворонка. А я заперечую: не насолодився б. Тому що польові жайворонки, або, по-науковому висловлюючись, алауда арвенсис, видають трелі із травня по серпень, а не у вересні, коли Папірусюк приїхав у це місце, навіть якщо вересень теплий, як літо. У вересні вони починають відлітати у вирій.
– Здаюся: схибив, помилився, – визнає Автор. – Написав, полінувавшись перевірити інформацію в орнітологічних довідниках. Спасибі, Ліва, що вчасно знешкодила мій ляп, не покладаючи це на читача.
– А в мене до тебе, пане Авторе, у зв'язку із цим виникло запитання, – заговорила й півкуля Права. – Наші місцеві жайворонки, а також багато інших птахів, на зимівлю летять до Африки або подібних спекотних теренів. А де зимують аналогічні пернаті Терентопїї?
– Упс! – вигукує Автор, захоплений зненацька. – Так я, чесно, кажучи, про це якось і не думав... Ну, напевно, не в Африці чи... Для цього їм довелося б цілими зграями пролітати крізь Державні Двері, що малоймовірно. Може, вони летять на зимівлю в Окраїнні Землі, де через підвищену активність тамтешніх магічних полів не тільки флора й фауна, але й ландшафти із кліматом постійно мутують і можуть бути нетиповими для даних широт, наприклад, місцями тепліше в зимовий час.)
* * *
Металеві ворота таксопарку, не пофарбовані однією фарбою, а розписані мальовничим зображенням різнобарвних автомобільчиків із пташиними крилами, що ширяють у небі поміж хмар і метеликів, виходили на Мирополківський майдан. На цьому майдані був пам'ятник Крилатому Равликові – статуя черевоногого молюска розміром із самоскид, також із пташиними крилами, що стирчать зі спіральної мушлі.
Папірусюк, пред'явивши на прохідний посвідчення, увійшов у цей розсадник платного візництва, зустрівся з директором, котрий виявився гарною молодою блакитноокою білявкою у джинсовому комбінезоні, і попросив представити йому таксиста, який дев'ятнадцятого вересня по полудню їздив до Державних Дверей, але, трохи не доїхавши, розвернувся й повернувся у Великі Дрібки. На всіх таксі, похвасталася директорка, є рації, через які шофери пов'язані з диспетчером і отримують замовлення, що та прогресивна ідея, зрозуміло, занесена з Великого Світу. (Отже на будь-яку брехню чи нісенітницю, сказану великодрібкинським таксистом, можна не криводушачи відповідати: "Ви маєте рацію", бо рація в його машині дійсно встановлена). Директорка через цей засіб зв'язку по черзі побазікала зі своїми шоферами й з'ясувала, що ту поїздку вчинив водій Жилбилов. Якого вона відразу запросила негайно під'їхати сюди, на що той відповів, мовляв, от тільки доставлю пасажира до місця й відразу в таксопарк.
Холостому Варлааму Оникійовичу дуже сподобалася зовнішність сексапільної керівниці. Але оскільки, по-перше, вона йому за віком годилася у дочки, а по-друге, він вгледів на її пальчику шлюбну обручку, то втримав себе від залицянь, а обмежився компліментом.
Хвилин за тринадцять до барвистих воріт підкотило бузкове авто, передом схоже на "Побєду", а задом – на горбатого "Запорожця". Із цього гібрида вийшов широконосий губатий дядько, який і виявився потрібним Жилбиловим. Детектив йому представився, і, присівши на лаву біля пожежного щита, вони поговорили. На прохання розповісти про ту поїздку, таксист повідав:
– Це один чолов'яга сів до мене на вокзалі й сказав везти до Державних Дверей. Мовчазний тип. Я спробував був із ним розмовляти, аби не так нудно їхати, але він відповідав лаконічно: "Так. Ні. Не важливо..." Бачу, не настроєний громадянин спілкуватися. І я не став приставати. Коротше, їдемо, мовчимо. Уже Двері попереду маячать. Він говорить: "А це хто біля Дверей? Міліція?" – "Так, – кажу, – дивно, ніколи отут міліція не стояла". Він попрохав пригальмувати. Дивлюся, а міліціонери в якоїсь тітки у сумці порпаються. "Треба ж!" – думаю. Я ж тоді ще не знав, що в Жорикбурзі драконяче яйце поцупили; це тільки вчора по радіо сказали. "Чорт забирай! – каже пасажир. – Я згадав: удома забув чайник на палаючій плиті, треба терміново повернутися, а то пожежа буде".