На розпитування лисого детектива, індіанець, задумливо чухаючи пір'я, відповідав:
– Так, якийсь службовець салону злодійських послуг імені Франсуа Війона поцупив мою записну книжку, і через те телефон стахановця довелося зафіксувати на грошевому знаку, як сказав Заратустра. Потім, коли я з'їздив до того салону і за п'ять дзвяків повернув записника, я переписав номер із купюри в нього, без всяких заковик – моє і сонця гасло! На жаль, зробивши той запис у записнику, я забув стерти гумкою вже зайві олівцеві цифри із купюри.
– Не на жаль, а на щастя, – поправив детектив, – бо без цієї прикмети я не зміг би простежити долю цього папірця. Тож що було далі?
– А далі ту купюру мені розміняв лицар Річард Левове Копито. Ми вечеряли в корчмі "Під Рятівної Мухою", і коли я хотів розплатитися з Іцхаком Марковичем – тамтешнім корчмарем – цією сотнею, той спитав: "А дрібніших нема? А то у мене теж великі, здачу нічим давати". У мене інших грошей не було, і лицар мені розміняв, не будь я Джон Сілвер, тисяча чортів!..
* * *
У лицарському гуртожитку детектив Річарда Левове Копито не виявив. Лицар Остап Окрошколюб порадив пошукати його на кінному манежі, адже скоро свято – День Шляхетного Мордобою – тому багато лицарів готуються до традиційного турніру...
* * *
Кінний манеж дійсно кишів металевими вершниками, що працювали списами й мечами, що репетирували турнірні бої. Але й тут Річарда Левове Копито не знайшлося. Барон Панас порадив полковникові пошукати цього індивіда в корчмі "Під Рятівною Мухою"...
* * *
Був розпал робочого дня, і в корчмі було мало відвідувачів. Іцхак Гільденштерн повідомив слідчому, що лицар Левове Копито дійсно снідав нині тут, але вже три години як пішов. Пішов не один, а разом із касиром турагенства "Рятівна Бджола" Джульєтом Грошенятком.
* * *
Детектив метнувся на вулицю Плоских Кішок, до агентства "Рятівна Бджола".
Там він не встиг і рота розкрити, як до нього кинувся, огортаючи словами, співробітник "Рятівної Бджоли" Олег Цеглина, худий, як і Папірусюк, але на голову вищий, чоловік тридцяти п'яти років, що мав каштанову борідку, наче у конкістадора:
– Ласкаво прошу, дорогий товаришу! Ду ю спік терентопієн? Єс? У такому разі можу запропонувати широкий спектр туристичних послуг. Є різноманітна мережа захоплюючих маршрутів. Наприклад – маршрут по місцях трудових подвигів жорикбурзьких стахановців. Перший пункт огляду – лазня в Ніздресвистівському провулку, де банщик-стахановець Ілля Аристархович Ш...
– Я б... – спробував вставити слідчий, але Цеглина самозабутньо дзюрчав з казенним ентузіазмом, оглухлий, наче токуючий тетерев:
– Ідіть в лазню! Ідіть в лазню, де цей трудівник ставив трудові рекорди. Там ви зможете власними руками помацати той знаменитий березовий віник, з яким в тисяча дев'ятсот соро...
– Я б хотів поговорити... – тужився сищик, але вмовляння турагента хльоскали крізь жалюгідні потуги:
– ... побив рекорд банщика Ігнатія Панчохи. Так, я розумію ваше бажання поговорити з самим Іллею Аристарховичем. Саме для цього і передбачено в тому маршруті відвідування квартири-музею нашого знаменитого земляка. Крім денного огляду банщика-стахановця в інтер'єрі, передбачено і нічне прослуховування його художнього хропіння, якщо ви цим захоплюєтесь. Наступним пунктом огляду буде церква святої Пульхерії, де патріарх-стахановець Савелій Другий, ще будучи рядовим попом, видавав пастві підвищену норму релігійної інформації, тобто крім фактів із однієї нормальної Біблії, він викладав в проповідях також факти з творів на біблійні теми Лео Таксіля. Остапа Вишні, Жана Еффеля, Ісидора Штока та інших... Ви навіть зможете за додаткову плату полежати у тих самих бур'янах під парканом водокачки, де полюбляв відпочивати після перевиконання норм зі смакування алкоголю дегустатор-стахановець Юлій Юрійович... ні, Юрій Юлійович Наливайко. Потім...
Тут турагент нарешті затихнув, звернувши увагу, що перед його ніздрями вже півхвилини демонструє себе посвідчення міліціонера, розчахнуте, як плащ ексгібіціоніста.
– Я б хотів поговорити з касиром Джульєтом Грошенятком.
– Так би відразу і сказали, – пробурчав турагент, подумки додавши: "а то морочить голову!", і сівши за свій стіл, над яким красувалися на стіні плакати з терентопськими лицарськими замками та іншими туристичними принадами, тицьнув пальцем у коридор і миркнув: – Другі двері наліво...
Коротун Грошенятко підтвердив, що снідав і виходив із корчми одночасно з Річардом. Але за порогом корчми їхні шляхи розійшлися. Лицар, мовляв, сказав йому, що має навідатися до коваля Вакули Нетребенька – підремонтувати доспіх.
* * *
Коваля Папірусюк не застав: на дверях майстерні висіла приліплена скотчем записка: "Пішов у терміновій справі. Повернуся о 15.00. Нетребенько".
* * *
Не знаючи, де продовжувати пошук, Варлаам Оникійович навідався в рідне управління міліції, де доповів генералові Бобикові про свої досягнення за останні дві доби, і задокументував усю наявну на цей час інформацію в папці із заголовком "Справа про викрадення драконячого яйця".
Потім зателефонував до лицарського гуртожитку. Комендант відповів, що Річард Левове Копито тільки-но повернувся. Слідчий попросив передати йому, щоб він – Річард – нікуди не йшов.
Незабаром Папірусюк знову опинився в цій обителі беззамкових членів Напівкруглого Столу. (Беззамкових у тому смислі, що не мали власних зАмків, а не в тому, що на їхніх дверях не було замкІв, звісно; замкИ на дверях були).
Кімната, яку займав Річард Левове Копито, була доволі убога щодо інтер'єру: алюмінієво-брезентове ліжко-розкладачка, стара шафка, тумбочка кольору хакі, якісь старі шкарпетки й інше сміття – типове житло холостяка. Двома прикрасами, що радували тут око, були, по-перше, приклеєні до шпалер барвисті сторінки журналу "Гарнюнізм!" зі світлинами неодягнених молодих красунь, а по-друге, касетний магнітофон "Весна М-212 С-4", що його Річард купив чотири роки тому у Харкові, в універмазі "Будинок Торгівлі", біля Благбазу, тобто Благовіщенського базару або Центрального ринку. Поруч із магнітофоном на паркетній підлозі стояла картонна коробка, повна магнітофонних касет, що свідчило приналежність пожильця до категорії меломанів.
Лицар гостинно посадив гостя на розкладачку, а сам прилаштувався на тумбочці, яка під вагою доспіха тривожно рипнула. Полковник повідомив Річардові те, що тобі, безцінний читачу, вже відомо. Білявий молодий холостяк відповів лисому зрілому холостякові:
– Пам'ятаю я цю стошурхотикову купюру індіанця Бізончика з олівцевим написом. Я нею розплатився з ковалем Нетребеньком два тижні, приблизно, тому. Він мені перекував Тутанхамона – мого коня...
І знову детектив подався до апартаментів механіка.
* * *
Цього разу майстерня Вакули Охрімовича була відкрита, а сам коваль розмовляв із директором краєзнавчого музею Цицероном Дуськіним, сорокарічним кремезним блондином в окулярах.
– Ну, коротше кажучи, домовилися, – говорив, прощаючись, директор, – завтра ми за ним приїдемо...
– Краєзнавчий музей купує в мене гіппомобіля, – похвастався Нетребенько Папірусюку, коли Дуськін пішов. При цьому коваль показав нігтями на вже знайомий читачеві моторизований каркас на колесах. – А також два експериментальні доспіхи. – І їх теж показав.
(Виявляючи педантизм, можна уточнити, що цей каркас був насправді не повноцінним гіппомобілем, а лише його частиною. Повноцінним гіппомобілем цей транспорт належало називати в комплекті з іншою важливою частиною: вмонтованим усередину живим конем.)
– Пам'ятаєте, кому ви віддали купюру? – запитав механіка детектив, розповівши йому про купюру, якою підозрюваний в організації викрадення драконячого яйця розплатився з таксистом Жилбиловим.
– Вам пощастило, бо я пам'ятаю і сам грошовий папірець із олівцевими цифрами, й те, куди я його подів, – обрадував полковника Вакула Охрімович. – Я віддав його редактору журналу "Буряківництво та гній" за те, що вони надрукували рекламу моїх плугів на цілу сторінку. Так що шукайте слід тієї купюри там, у редакції...
* * *
Коли Папірусюк явився в згадану організацію й сказав зустрічному журналістові, що праг би бачити редактора, той запитав:
– Ви, мабуть, за оголошенням? Перекладач із білоруської мови на терентопську?
– Ні, – сказав детектив.
– Виходить, переносник меблів?
– Ні, я не за оголошенням. Я слідчий. Редактор у редакції?
– Ні, він уже уповз. Робочий день закінчений.
– А де я можу його зараз знайти?
– Як же його знайдеш, під землею-то! Може, він зараз повзе десь під асфальтом. Це нереально. Приходьте в робочий час із восьми до сімнадцяти.
Варлаама Оникійовича не здивувало, що редактор плазує під землею. Папірусюк, як і багато жорикбуржців, знав, що редактор "Буряківництва та гною" – дощовий хробак. Мовець, звичайно, розумний мутант. Ніколи раніше серед терентопських редакторів не було хробаків, тому призначення Гавриїла Святославовича на цю посаду стало справжньою сенсацією, про яку писали газети, говорило радіо. Завдяки цьому друг дракона Інокентія Карловича став знаменитий, а журнал "Буряківництво та гній" збільшив наклади через популярність нового керівника. Можливо, передбачуваний ріст накладів у зв'язку із сенсаційністю призначення отакого редактора й був однією з головних причин, чому цю посаду видавці запропонували саме даній тварині...
– Не розумію, як дощовий хробак міг долати великі відстані з такою швидкістю, – говорить Авторові його Ліва мозкова півкуля.
– З якою швидкістю? – запитує Автор.
– З великою. Згадай: коли вони з Інокентієм Карловичем літали на концерт Траляляліні, їхня зустріч відбулася в Гірчичній печері, куди хробак приповз після роботи приблизно о сімнадцятій нуль нуль. Його робочий день закінчується теж о сімнадцятій нуль нуль. Виходить, він після роботи перемістився з Жорикбурга до Каменіани миттєво. Але ж від східної окраїни столиці до західних схилів Каменіани близько семи кілометрів! Або редакція "Буряківництва та гною" перебуває не в Жорикбурзі, а в Каменіані поруч із печерою Інокентія Карловича?
– Редакція цього журналу дійсно має місце в столиці, на вулиці Войцеха Жукровського, – відповідає Автор.