Русява красуня з коротким волоссям.
Після водних процедур у лазні й недовгого відпочинку, усі шестеро продовжили шлях, але вже не разом: велосипедистки поїхали убік села Регунів, а лицарі – Геннадьївки.
Василина Римаренко, вона ж лицар Вася, вона ж Лицар Рожевого Ведмедика, подобалася Річарду усе більше й більше. Спочатку зовнішністю. Але зовнішність – це тільки перший привід для любові. Другим приводом буває спільність смаків, поглядів, світоглядів... Людину, якій подобається те ж, що й тобі, полюбити легше, ніж людину, якій твої ідеали не імпонують.
Незабаром виявилося, що в Річарда й Василини є однакові смаки, що їм любляться ті самі артисти, ті самі музичні композиції.
Читачеві відомо, що серед предметів, які Річард узяв у дорогу, були магнітофон "Весна М-212 С-4" і набір магнітофонних касет. І серед тих касет були записи не тільки класичної музики, але й джазової, і року, і навіть популярної, але не примітивної попси, а гарної. Примітивну попсу Річард слухав до того, як захопився класичною музикою. Класична музика його смаки значно покращила. Так от, у сумці Річарда були, окрім інших, і музичні альбоми українських поп— і рок-музикантів, що, як з'ясувалося, подобалися і Василині. Тож Левове Копито та Лицар Рожевого Ведмедика із захопленням заходилися теревенити про них і разом слухати, що сприяло розвитку їхньої взаємної симпатії.
Автор може перерахувати кілька тих альбомів декількох тих виконавців. "Най буде все як є" групи "Плач Єремії". "Мертвий півень '93" групи "Мертвий півень". "Лишається надія" Марії Бурмаки. "Піккардійська Терція" однойменної групи. "Я розкажу" Ірини Білик. "Week End'и В Калуші" групи "Очеретяний кварк". "Radiodonor" групи "Табула раса". "Галя й Леся" сестер Тельнюк. "Мова риб" групи "Скрябін". "Komu vnyz" групи "Кому вниз" , "Було не любити" групи "Брати Гадюкіни", "Країна мрій" групи "Воплі Відоплясова".
Таким чином, Річард і Василина відчули один в одному споріднені душі, і між ними зародилося кохання.
Забігаючи вперед, Автор може повідомити читачеві, що, дійсно, це кохання буде зростати, і дійде до того, що наступного 1996 року вони поберуться, тобто візьмуть шлюб. Як і передбачила циганка-ворожка зі своїм комп'ютером. А згодом у них народяться діти...
От так, Мгоцько в передчутті зустрічі з коханою Естер, а Річард з Василиною у захоплених бесідах на цікаві для обох теми наближалися до Геннадьївки.
Де й опинились третього листопада.
Там, у шинку, Естер не виявилося. А виявився її лист. Який і змусив трьох мандрівників рушити до особняка біля села Великих Мотлохів серед Неголених гір.
Автор у цьому розділі не зупинявся на опитуванні Мгоцьком та Річардом зустрічних людей та зустрічних населених пунктів щодо драконячого яйця та організатора його викрадення, оскільки не сумнівається, що читачеві і без того зрозуміло, що опитування проводилися.
– А навіщо тобі, Авторе, знадобилося скрупульозно називати музичні альбоми українських виконавців? Вони ж ніякої важливої ролі не грають у детективній фабулі про викрадення та пошуки драконячого яйця. Без них чудово можна було обійтися, – дорікає Права півкуля авторського мозку.
– Звичайно, можна було обійтися, – погоджується Автор. – Взагалі, у цій книзі згадується ціла низка письменників, композиторів та інших мастаків, а також їхніх творів, без згадок яких детективна фабула нічого не втратила б. Але люди мають таку властивість: якщо тобі щось подобається, то тобі хочеться поділитися цим з іншими. А раптом і їм полюбиться. От і Автор цих писань не зміг утриматися, щоб не повідомляти читачеві про деяких літераторів, музикантів та інших митців, які йому, особисто Авторові, імпонують (за винятком парочки представників російської попси, які Авторові не до смаку, але яких він змушений був згадати, так би мовити, з технічних причин); та назви деяких їхніх творів. Раптом це спонукає читача познайомитися з тими творами (або, якщо вже знайомий, ще раз перечитати, переслухати, передивитися...), і раптом вони читачеві теж сподобаються. Раптом читач від них отримає задоволення. А задоволення – це позитивні емоції. А позитивні емоції дуже корисні для здоров'я. А Автор хоче, щоб читач був здоровим.
Звичайно, існує велика ймовірність, що у Автора та читача різні уподобання, і читач не отримає задоволення від того, від чого отримує задоволення Автор.
Читачам взагалі важко догодити.
Автор міг би тут поміркувати про примхливість читачів та важкість їм потрафити. Але оскільки за сотні років до нього про це поміркував один літератор, убитий одним композитором, то Автор просто процитує вбитого. (Звичайно, літератор написав це до того, як композитор його уколошкав, а не після того). Літератора звали Томас Мор, а композитора-вбивцю Генріх Тюдор. У вільний від складання музики час цей Генріх Тюдор працював англійським королем, відомим як Генріх Восьмий. Літератора цей композитор убив не власноруч, а надавши наказ відповідному фахівцю.
Так от літератор Томас Мор у своїй книзі "Утопія" про читачів написав таке:
"Смаки людей дуже різноманітні, характери примхливі, природа їхня дуже невдячна, судження сягають цілковитої безглуздості. Тому дещо щасливіше, мабуть, почуваються ті, хто приємно і весело живе у своє задоволення, ніж ті, хто мучить себе турботами про видання чогось, що може одним принести користь чи втіху, тоді як у інших викличе огиду чи невдячність. Велика більшість не знає літератури, багато хто зневажає її. Невіглас відкидає як грубість все те, що не зовсім неосвічено; напівзнайки відкидають як вульгарність все те, що не рясніє стародавніми словами; деяким подобається тільки лахміття, більшості – тільки своє власне. Один настільки похмурий, що не допускає жартів; інший настільки не дотепний, що не переносить дотепності; деякі настільки позбавлені глузливості, що бояться всякого натяку на неї, як укушені скаженим собакою бояться води; інші настільки непостійні, що сидячи схвалюють одне, а стоячи – інше. Одні сидять у трактирах і судять про таланти письменників за склянками вина, ганячи з великим авторитетом все, що їм завгодно, і смикаючи кожного за його писання, як за волосся, а самі тим часом перебувають у безпеці і, як мовиться в грецькій приказці, поза обстрілом. Ці молодці настільки гладкі і поголені з усіх боків, що у них немає і волосинки, за які можна було б ухопитися. Крім того, є люди настільки невдячні, що і після дужої насолоди літературним твором вони все ж таки не мають жодної особливої любові до автора. Вони цілком нагадують цим тих неввічливих гостей, які, отримавши багатий обід, нарешті ситі йдуть додому, не принісши жодної подяки тому, хто їх запросив. От і затівай тепер на свій рахунок бенкет для людей такого ніжного смаку, таких різноманітних настроїв і, крім того, для таких пам'ятливих і вдячних".
А земляк Томаса Мора, Льюїс Керролл, у передмові до другої книги свого роману "Сильві та Бруно" зауважив:
"Я твердо стою на тому, що авторові зовсім не варто читати відгуків про свої книги: недоброзичливі відгуки майже напевно його розлютять, тоді як доброзичливі нагородять самовдоволенням; ні те, ні інше небажане".
ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ ДЕВ'ЯТЕ. Розв'язка на ніздрях
Не зумівши підібрати епіграф до п'ятдесят дев'ятого розділу, Автор робить епіграфом повідомлення, що він не зумів підібрати епіграф.
Автор, "Забавні хроніки підпільного королівства..."
5, 6 листопада 1995 року.
– На ніздрях? – перепитує Права півкуля авторського мозку, прочитавши заголовок. – Зазвичай кажуть: "Розв'язка на носі", маючи на увазі – дуже близько.
– Ну ти ж не будеш заперечувати, що ніс і ніздрі дуже тісно пов'язані, – відповідає Автор.
– Я буду заперечувати, – суперечить страждаюча на педантизм півкуля Ліва. – Не у всіх живих істот отвори для дихання розташовані на носі. Є тварини, у яких такі отвори перебувають в інших частинах тіла. Наприклад, у китів і дельфінів єдина ніздря має місце на потилиці.
– Мої писання призначені для людей, а не для тварин, – відмахується Автор. – Тому на сто відсотків певен, що в моїх читачів ніздрі асоціюються саме з носом, а не з потилицею, сідницями або там п'ятками. Тому висловлення "Розв'язка на ніздрях" для них рівноцінно "Розв'язці на носі". Просто перший варіант є менш банальним, менш звичним, а отже і оригінальнішим. А мене хлібом не годуй, дай пооригінальничати. Втім, хліб я люблю й від хліба я не відмовляюся.
Так, безцінний читачу, Терентопські хроніки, або, якщо завгодно, Терентопський так званий епос, неухильно й неминуче наближаються до свого кінця. Можна сказати, наблизилися майже впритул. Ще трохи, і ми в цей кінець упремося ніздрями.
І перш ніж упремося, Автор прагне дещо сказати про персонажів, які на час випали з поля нашої уваги, оскільки ця увага зосередилася на мандрівках лицарів Напівкруглого Столу. Власне, повернення до цих персонажів не має значення для фабули про пошуки драконячого яйця, і без повернення до них цілком можна було б обійтися. Але Автору не хочеться закінчити хроніки, не попрощавшись із персонажами за допомогою останньої про них згадки. Написання цього так званого епосу зайняло стільки часу в житті Автора, що персонажі стали Авторові рідними й близькими. До міліціонерів Папірусюка, Ратиці й Полуящикова, а також до дракона Інокентія Карловича і його приятеля дощового черв'яка Гавриїла Святославовича Автор (а з його допомогою і читач) уже повернулися в попередньому щосі "Мислення в Гірчичній". А отут повернемося й до інших жорикбуржців, як Автор там і пообіцяв.
– От ти, Авторе, увесь час говориш "епос", "епос", – знову подає голос педантична Ліва півкуля. – А тим часом, ця твоя писанина зовсім ніякий ні епос. По-перше, однією з головних умов епосів є відсутність згадувань автора про самого себе. В епосі автор зобов'язаний розповідати про життя персонажів, жодного разу не згадавши своєї особи. А ти постійно перериваєш розповіді про персонажів згадуваннями про себе любимого: мовляв, я, Автор, те, та я, Автор, се, і мої мозкові півкулі те та се. По-друге... Втім, і одної вищезгаданої обставини цілком достатньо, аби твій твір був рішуче викреслений із категорії епосів.
– Саме тому, – намагається захищатися Автор, – я називаю свої писання не "епосом", а "так званим епосом", "м'яко кажучи, епосом" і так далі.