Останній, як, можливо, читач пам'ятає, був харківським журналістом, редактором газети "Лиса правда". Автор чомусь упевнений, що, незважаючи на схожість прізвищ, у голові читача не виникло ніякої плутанини, і він прекрасно відрізняв Рабіновича від Рабіновиченка. А також від маловідомого совєтського письменника Рабіновичидзе, мимохіть згаданого в двадцять сьомому щосі "Парсуна суціги".
ЩОСЬ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТЕ. Таємниця нечистої сотні
Тебе, звичайно, здивує та легкість і швидкість, з якою я розгадав цю таємницю. Але хіба я дарма прослужив десять років детективом у Лондоні? Смію тебе запевнити, геть не дарма.
Льюїс Керролл. З листів до знайомих дітей.
21 вересня 1995 року.
Гроші – явище нечисте. Не тільки в тому розумінні, що заради грошей деякі індивідууми переступають моральні або карні рамки, але й у тому розумінні, що, проходячи через безліч рук, паперові купюри й металеві монети забруднюються. На них залишаються жир і бруд із пальців. А також – усякі мікроорганізми, у тому числі іноді й хвороботворні, шкідливі для здоров'я, а то й смертельно небезпечні для життя. Тому медики рекомендують після тримання в руках грошей якомога швидше ретельно вимити руки з милом.
Що ж стосується тієї сотні, тобто тієї купюри номіналом у сто шурхотиків, яку великодрібкинський таксист Жилбилов показав детективові Папірусюку в попередньому щосі "Державні Двері", то Автор її в заголовку розділу назвав нечистою не тільки з вищезгаданої причини, але й тому, що вона, крім іншого, була забруднена олівцем. Як читач, можливо, пам'ятає, чиясь невідома рука біля портрета Мирополка Романтика написала шість цифр: 123114. Якщо ж ти, безцінний читачу, прочитавши назву "Таємниця нечистої сотні", подумав, що йдеться про таємницю загону чортів чи ще якихось так званих нечистих, то ти, як бачиш, помилився.
Купюра залишилася в таксиста, а цифри Папірусюк переписав у свій блокнот. І, вертаючись із Великих Дрібок до столиці, міркував, що б міг значити цей напис.
А коли за вікном вагона з'явився Жорикбурзький вокзал, Папірусюк пригадав, що, здається, бачив щось схоже на одному з оголошень, читаних перед від'їздом. Тому першим ділом, покинувши зупинений вагон, він кинувся до "Дошки оголошень".
Там, пробігши поглядом по декількох текстах, він знайшов те, що було потрібно:
"Продам коштовні делікатеси, що були у вживанні. Дуже дешево. Тел. 12-31-14".
Переконавшись, що на купюрі і на оголошенні цифирь точно збігається, сищик вирішив зателефонувати за вказаним номером телефону. Адже якщо та купюра дійсно прикрашена телефонним номером, то власник телефону може знати, хто її прикрасив.
На дзвінок із привокзальної будки-автомата Папірусюку слухавка відповіла голосом похилої особи жіночої статі: "Цю об'яву дав мій чоловік". – "А як би мені з ним поспілкуватися?" – запитав детектив. "У даний момент його оглядають ветеринари, він не може підійти до телефону. Передзвоніть пізніше, або під'їдьте на вулицю Безіменного Незнайомця, будинок тридцять два, квартира вісімнадцять", – порадила бабуся.
Лисий слідчий подумав, що краще спілкуватися очно, ніж заочно, тому вирішив не передзвонювати, а поїхати за вказаною адресою. Повідомлення про те, що потрібний суб'єкт оглядається ветеринарами, наводило на думку, що він не людина, а розмовляючий звір, мабуть, не цілковито здоровий; і його дружина, бабуся, з якою він говорив – теж розмовляюча самка звіра. І, переміщаючись від вокзалу до вулиці Безіменного Незнайомця на трамваї "Сонечко" (що та назва походить не від небесного світила, а від червоненької у чорні цяточки комашки, бо трамвай мав таке ж забарвлення), Варлаам Оникійович намагався уявити собі, ким може бути цей потрібний йому суб'єкт: котом, кабаном, єдинорогом, грифоном...
Але прибувши на місце, міліціонер зрозумів, що помилився. За вказаною адресою мав місце музей-квартира стахановця Іллі Шнапса. І ветеринари, які приходили сюди на екскурсію, оглядали ветерана не в якості пацієнта, а в якості, так би мовити, живого музейного експоната.
– Здрастуйте, це я телефонував. З приводу оголошення, – представився Варлаам Оникійович суворій літній жінці, яка зустріла його на вході в музей.
– Добридень. Проходьте до кухні, Ілля Аристархович наразі вільний, – запросила його Марта Онисимівна Шнапс.
Головний експонат музею в кухні поглинав фруктовий салат із ананасів, апельсинів, бананів і т.д.
– Це з приводу какашок, – сказала екскурсоводка експонатові, вказавши на відвідувача.
– Добридень. Ті коштовні делікатеси, звісно, вже були у вживанні, як сказано в об'яві, але ж я і продаю їх майже задарма, – почав був древній стахановець, але Папірусюк перебив:
– Я з іншого приводу. Я – полковник міліції Папірусюк. – Показав посвідчення. – Розслідую викрадення яйця дракона. Чули, мабуть.
– Так, чув про цю крадіжку. Але я нічого не знаю про цю справу, крім того, що сказали по радіо, – знизав плечима старий.
– Людина, підозрювана в організації викрадення, розплатилася з таксистом грошовою купюрою, на якій олівцем був написаний номер, що співпадає з номером вашого телефону. Чи ви не пригадуєте випадку, коли б хтось записав ваш номер на купюрі?
– Так, було таке з місяць тому. Якось у корчмі говорили з бібліотекарем Бізончиком Солом'яним про оперну музику, і він сказав, що хотів би дістати записи оперних арій у виконанні Бориса Гмирі. А я сказав, що спробую йому допомогти і попросив зателефонувати мені за тиждень. Він сказав: "Зараз я запишу ваш телефон". І поліз у кишеню за записником. Але замість записної книжки там виявилася візитна карточка, де було надруковано: "Любий друже! Вас обслужив службовець салону злодійських послуг імені Франсуа Війона. За символічну плату ви можете отримати назад вашу річ за адресою: вулиця Стахановця Наливайка, будинок дев'ятнадцять. Ласкаво просимо. До нової зустрічі". Ну, ви розумієте: його обікрав легальний злодій. І тому замість вкраденої записної книжки він скористався стошурхотиковою купюрою зі свого гаманця: записав олівцем мій номер на ній.
– Дякую вам! Ви здорово допомогли слідству! А де цей бібліотекар мешкає? Де працює?
– Мешкає в червоному цегляному будинку на вулиці Івана Котляревського навпроти пам'ятника Зевсу, що закушує оселедцем самогон, номер не пам'ятаю; а працює в бібліотеці імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі...
Слідчий від Шнапсів перемістився на вулицю Котляревського і, запитавши бабусь, що сиділи біля під'їзду будинку напроти пам'ятнику Зевсу, відразу розшукав квартиру Бізончика Солом'яного. Але бібліотекаря вдома не виявилося. Двері відчинив смаглявий брюнет з великим горбатим носом і злегка розкосими очима, років близько п'ятдесяти п'яти, який назвався Койотом Тамбовським. Сказавши, що сина зараз немає вдома, запропонував зайти за пару годин.
Але Папірусюк був такий стомлений своїми розвідками, що вирішив вирушитися додому і віддатися пасивному відпочинку, а з бібліотекарем зустрітися завтра в бібліотеці...
* * *
Наступного ранку, тобто 22 вересня, якраз в той час, коли маг Цвях був посередині між столицею і Великими Дрібками (прямуючи до Харкова на допомогу шпигунам), увійшовши в бібліотеку імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі, детектив насамперед побачив великий живописний портрет навпроти вхідних дверей. На портреті був бородатий чоловік арабського виду, в східному халаті і аналогічному тюрбані. Начебто казковий старий Хоттабич, тільки молодший. Звичайно, Варлаам Оникійович зрозумів, що це той, чиє ім'я носить бібліотека.
Якщо читач уважно читав роман Мігеля де Сервантеса "Дон Кіхот", то знає, що Сервантес (за його власним твердженням) лише переказав своїми словами книгу іншого письменника. І цим іншим, що першим написав про Лицаря Сумного Образу, був нібито якийсь арабський історик Сід Ахмет Бен-Інхалі. Звісно, всім зрозуміло, що історію Дон Кіхота від початку склав сам Сервантес, а цього араба він просто вигадав. Проте, коли в Жорикбурзі була побудована чергова нова бібліотека і постало питання, як її назвати, хтось запропонував дати їй ім'я письменника, що першим написав про Лицаря Ламанчеського, чи то пак, ім'я вищезгаданого араба. Йому заперечили, що араб є письменником не справжнім, а придуманим. А ініціатор цієї ідеї відповів, що, по-перше, закладів, названих іменами реальних письменників, хоч греблю гати, а названих іменами письменників, яких не існувало, – або дуже мало, або немає зовсім. А значить – це оригінально, це новаторство. А по-друге, не шанувати письменника тільки на тій підставі, що його в реальності не було – це якась дискримінація за ознакою, так би мовити, існувальності. Його аргументи переконали опонентів, і бібліотека отримала ім'я такого що не існував письменника Сіда Ахмета Бен-Інхалі. Для оформлення вестибюля бібліотеки живописцю Мікеланджело Бутербродову доручили написати портрет араба. Оскільки Сервантес не дав ніяких описів його зовнішності, то у живописця були, що називається, розв'язані руки. За основу він узяв якусь ілюстрацію з арабсько-перського епосу "Тисяча і одна ніч".
Отже, увійшовши в бібліотеку, Папірусюк знайшов там Бізончика Солом'яного. На робочому місці цього екзотичного службовця (екзотичність якого полягала в наявності пір'я на голові, кісок у волоссі і живопису на обличчі: лице Бізончика Солом'яного в цей день було розписано плодово-ягідним натюрмортом у стилі голландського живопису бароко) теж був портрет. Але не великий, а маленький, не мальований, а фотографічний. А саме кольоровий знімок, вирізаний з журналу "Советский экран". І відображений там був м'язистий югославський кіноактор Гойко Мітіч, котрий виконував головні ролі індіанців у пригодницьких фільмах східнонімецької кіностудії "ДЕФА". Був цей Мітіч по пояс голий (зверху, а не знизу, як згаданий у двадцять третьому щосі Поль Ґоґен, сфотографований Альфонсом Мухою, про всяк випадок уточнює Автор), з намистом на грудях і пір'ям на голові. Псевдоіндіанець Мітіч був кумиром індіанця Бізончика Солом'яного. Крім цього маленького портрета кіноартиста, пришпиленого канцелярською кнопкою над столом пернатого очкарика, стіни бібліотечного залу прикрашали і великі, писані маслом, портрети письменників-класиків: Франсуа Рабле, Джонатана Свіфта, Карло Ґоцці, Вільяма Шекспіра, Миколи Гоголя, Михайла Салтикова-Щедріна, Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Льюїса Керролла, Даниїла Хармса...