Через те трупи п'яними не бувають. Вони хронічні непитущі. Тому порівнювати п'яного з мерцем – це наклеп на мерців. Правильніше про людину, що не вжила ані краплі спиртного, сказати, що вона мертвецьки твереза.
– У мене з цього приводу є сумнів, – каже Ліва півкуля. – Хіба не можна мерця назвати п'яним, якщо перед смертю він випив, наприклад, горілки, і в його крові присутній алкоголь?
Автор замислюється, чухає потилицю і, нарешті, відповідає:
– Я думаю, що навіть у цьому випадку мерця не слід називати п'яним. От дивись: припустимо, хтось розлив на підлогу самогон і витер цю калюжу ганчіркою. Ганчірка просякнута самогоном, в ній присутній алкоголь. Але нікому і на думку не спаде на цій підставі називати ганчірку п'яною. Або пляшка горілки. Алкоголь усередині неї є? Є. Але яка розсудлива людина назве пляшку п'яною? П'яним об'єкт, що містить в собі алкоголь, називають тільки в тому випадку, якщо об'єкт живий. А якщо не живий, то п'яним не називають, навіть якщо алкоголю в ньому повнісінько. Будь то пляшка горілки, будь то ганчірка, просочена самогоном, будь то труп, який випив перед смертю спиртного. Як сказала одна з героїнь гумористичного роману Євгена Гуцала "Позичений чоловік" (першої частини трилогії про пригоди Хоми Прищепи – надлюдини з колгоспу "Барвінок"): "В пляшку по самісіньку шийку наливають горілку, й то не п'яніє..."
– Як на мене, в такому аргументі присутня логіка, – погоджується Ліва, яка до логіки ставиться з пієтетом.
Цей розділ про пісні Автор закінчує абзацом про пісні ж, але не лише застільні. Не дуже давно Автора зацікавило: а скільки існує пісень про його рідне місто Харків? Зробивши розшуки, Автор виявив приблизно 100 таких пісень. Ні-ні, читачу, Автор не збрехав, не перебільшив і не обмовився. Дійсно, близько сотні пісень про Харків він почув на власні вуха. Складених різними композиторами і поетами. У різних темпах, ритмах і стилях. Від шансону до хіп-хопу, від класичних вальсів до року, зокрема і важкого металу. Як українською, так і російською мовами. Харків не є найбільшим і найвідомішим містом на земній кулі. Тому Автор може припустити, що про міста крупніші і популярніші складено ще більше пісень, може, по кілька сотень, а може й тисячі. Але і одна сотня – це теж не хухри-мухри, теж число солідне. Чи не так, читачу? А після того, як Автор зробив ті розшуки і підрахунки, з'явилося ще кілька нових пісень про Харків. І з'являються новіші. І, напевно, з'являтимуться ще. Отже, розпочата вже друга сотня.
ЩОСЬ СОРОК ЧЕТВЕРТЕ. Лісовий колектив Рабіновича
– Вибачте, пане розбійнику!.. Прошу марно не лякати мене: я знаю, навіщо ви сюди прийшли!
Осип Сенковський, "Висячий гість".
Зазвичай я рідко згадую про ельфів, і це єдиний раз, коли я спробував написати про них.
Льюїс Керролл. З листів до знайомих дітей.
– Даруйте, але ельфів було вже багато, і їхнє подальше розмноження не передбачене п'ятирічкою.
Володимир Маяковський, "Лазня".
Якби люди могли жити, не знаючи грошей!
В. Домонтович, "Франсуа Війон".
15 жовтня 1995 року – березень 1996 року.
"... Порив вітру змушує кленовий листок тріпатися на його рідній гілці, начебто рибка на гачку вудки. Деякі з його двійників від цього подуву відірвалися від гілок і закружляли на вітрі незалежними метеликами. Гарний, розмальований осінню кленовий листок смикається, але поки пуповина черешка не відривається від матері-гілки. Мати-гілка через пуповину черешка живила кленовий листок соками, одержуючи ці соки зі стовбура...
Стовбур клена...
Якби в кленового листка були вічка, то зі своєї висоти він побачив би, що до стовбура рідного клена прив'язані мотузками дві людини.
А якби в кленового листа були чуйні вушка, то крізь шум вітру й шелест двійників він, може, розчув би розмову прив'язаних.
– Треба дивитися правді в очі: ми пошилися в дурні, – каже один із них, – не виявили необхідної уважності, от розбійники й захопили нас зненацька.
– Дивитися правді в очі, говориш? – перепитує інший. – Якби отут з нами був наш колега барон Андрій Цинік, він би на це напевно поглузував: "Я не окуліст, щоб дивитися в очі. Але також не гінеколог і не проктолог, інакше мені довелося б дивитися правді в... соромно сказати куди".
Під час розмови обоє вовтузяться, ворушаться, намагаючись звільнитися від пута, і мотузки дійсно поступово слабшають.
– Наскільки я зрозумів, крім отамана цієї шайки, усі решта мотоциклістів – ельфи.
– Так, пики в них типово ельфійські. І де вони тільки мотоциклів набрали?!
Прив'язані – лицарі. Про це свідчать їхні одягнені у доспіхи тіла. Кроках у п'ятьох від клена на землі валяються мечі, списи у футлярах, щити, на одному з яких намальована чорна бабка у світло-блакитному полі, а на іншому – біла цибулина в полі коричневому. Поруч із лицарським озброєнням тупцюють, прив'язані до куща ліщини, два лицарські коні. Крім цього, біля клена є купа кошиків.
Вітер знову смикає гарний кленовий лист, але він знову-таки не відривається, а лише тіпається.
Цей клен – одне з мільйонів дерев, що згрупувалися в Коряву пущу.
Корява пуща... У День Шляхетного Мордобою, коли король Жорик Дев'ятий оголосив про намір відправити лицарів у Велику Яєчну Експедицію, він же голосно в присутності лицарів згадав про те, що, за чутками, у Корявій пущі бешкетує розбійницька шайка, якою керує отаман Робін Овоч. Таким чином, лицарі Вадим Металорізальний і Андрій Схожий, що здійснювали пошук драконячого яйця в сьомому секторі королівства, знали, що в цьому лісі, частково розташованому в їхньому секторі пошуку, можлива зустріч із розбійниками, готові були дати відсіч і, може, навіть обеззброїти й полонити шайку, але...
Усе трапилося так швидко, що лицарі навіть не встигнули схопитися за мечі. В одну мить розбійники, що вискочили із засідки, обплели доспіхоносців мотузками, стягнули з коней і примотали до стовбура клена. Потім малорослий щупленький носатий типчик в окулярах – ватажок банди – прочитав їм лекцію про шкідливість грошей, вилучив усі гроші з їхніх гаманців, пояснивши, що це не грабіж у чистому виді, а обмін грошей на товар, тобто акт купівлі-продажу: замість своїх грошей лицарі одержують, мовляв, досить якісні кошики; що їх, лицарів, зв'язали без злого наміру, а лише для того, щоб вони, лицарі, не нанесли цьому лісовому колективу травм своєю зброєю; що прив'язані вони таким чином, що при бажанні за короткий час зможуть звільнитися; що звільнившись, вони можуть вільно продовжувати рух лісовою дорогою. Потім очкастий отаман і його шайка осідлали мотоцикли, які до того були замасковані під кущі, і бездоріжжям поїхали в лісові нетрі.
І от, прив'язані до клена Андрій Схожий і Вадим Металорізальний, перекидаючись репліками, вихляються, намагаючись здобути волю, і від цих вихлянь пута все слабшають і слабшають.
На кленовий листок ляпається пташиний послід – це сидяча на верхній гілці сойка спорожнила кишечник.
Лицарі зовсім розплутують своїми вихилясами мотузкову обмотку й звільняються, як і передбачив отаман шайки.
Новий порив вітру смикає кленовий листок, обважений пташиним послідом, І нарешті його черешок відривається від гілки – і листок у вільному польоті. Він планує, линучи за вітром. Але вітер, відпружинивши від сусідніх дерев, закручується в маленькі вихри, і листок кружляє в цих повітрьовертях, начебто очманілий метелик. Черговий порив вітру, зрикошетивши від деревної перепони, відкидає кленовий листок убік лицарів. Ляп – листок приліпився напіврідким пташиним послідом до металевого плеча Вадима Металорізального. Вадим, не помітивши появи на своєму одязі цієї рудої наліпки, підбирає свою зброю, у тому числі щит із чорною бабкою. Його напарник, Андрій Схожий, теж озброюється, у тому числі й щитом з білою цибулиною. Краєчки кленового листка ледве тріпотять, але від доспіха він не відліплюється, приклеївшись пташиним послідом до металу.
– Усі гроші забрали, сучі діти, – гарчить Андрій Схожий, роззявивши пальцями свого порожнього гаманця.
– Так, обібрали начисто, – похмуро констатує Вадим Металорізальний і різко плює, начебто бажаючи слиною вразити супостатів.
– Хм, а замість грошей залишили нам свої дурні кошики. – Андрій копає чоботом плетені вироби.
– І що нам тепер? Продавати ці кошики, щоб повернути гроші? – риторично запитує Вадим. – Робити нам більше нема чого, як торгувати кошиками. Та й не коштують вони таких грошей. За наші гроші ми могли б накупити кошиків, наповнених різними речами й продуктами, а вони нам усучили порожні! Дорого ж вони цінують свої кошики, начебто сплетені вони не зі звичайних рослинних прутів, а із чогось дорогоцінного. Купівля-продаж, каже. Хрін хріновий! Грабіж, чистий грабіж, а не торговельна угода!
Сріблясто-вороної масті кінь Хлодвіґ хропе й киває головою, начебто погоджуючись із хазяїном.
– Що робитимемо? – запитує Андрій, обернувшись до напарника й відчуваючи, як треться об шолом великою мордою його кінь Роман, мухортої масті.
– Що робитимемо... Їдемо далі без грошей. Що робитимемо... – буркоче Вадим, ставлячи ногу в стремено.
– А кошики?
– Нехай собі валяються, не забирати ж. Та і як їх забрати? Отут вантажівка потрібна, до сідла не приторочиш.
Лицарі всідаються у свої сідла. Коні перебирають ногами, начебто їм не терпиться покинути це місце.
Андрій і Вадим похмуро продовжують путь лісовою ґрунтовою дорогою. Андрій із жалем оглядається на купу кошиків, за які вони "заплатили" усі свої дорожні гроші. Кленовий листок, яскраво виділяючись жовто-червоною ляпкою на холодному металі доспіха, до якого прилип, віддаляється від рідного клена...
* * *
Лісовим бездоріжжям, виляючи поміж дерев, хоробро пре ватага мотоциклістів. Мотоцикли в них хоч і саморобні, але потужні, міцні; корчі, вибоїни та інші неприємні для транспорту елементи бездоріжжя їм байдуже.