І якось, проходячи повз афішу, що запрошувала на концерт з творів Ігоря Стравінського, відчув защемлення душі, а ноги самі завернули до театрально-концертної каси. "Вляпався! – зрозумів лицар. – Сів на голку, то пак на скрипковий ключ".
Так, звичка до академічної музики виявилася для нього чимсь на кшталт здорового різновиду наркоманії. Він не зміг противитися цій тязі й, незважаючи на глузування колег по Напівкруглому Столу, поринув у світ класичної музики, став завсідником Стайні Опери та Балету, шанувальником і знавцем цих звуків.
А от особисте життя якось не склалося: він холостяк. Зараз він, як і деякі інші чоловіки Жорикбурга, таємно закоханий у дочку корчмаря Іцхака Гільденшерна, але спроби його залицяння були відсічені красунею в самому зародку. Естер кохала... Ой, Автор забігає вперед. Про кохання цієї дівчини він повідає у свій час.
Щодо бібліотекаря Бізончика Солом'яного.
Бізончик Солом'яний був нащадком двох родів американських індіанців. Його предки за батьківською лінією, гноблені блідолицими окупантами, побудували великий човен й, покинувши Американський континент, пустилися в плавання Атлантичним океаном в пошуках земель, де індіанців ніхто б не пригноблював. А предки за материнською лінією з тією же метою рушили подорожувати океаном Тихим. Так група індіанців мая опинилася в Іспанії, а група індіанців ірокезів – у Китаї. Продовжуючи пошуки, перші сталі кочувати Євразією на схід, другі – на захід.
(Оскільки, по-перше, тут згадано індіанський народ мая, а по-друге, цей так званий епос так-сяк пов'язаний з Харківщиною, то Автор у дужках до слова згадає, що сотні років тому даний американський народ користувався писемністю. Ця писемність була таємнича й геть-чисто незрозуміла людству. Поки її не розшифрував і не зробив зрозумілою уродженець Харківщини, учений Юрій Кнорозов. Що за ту заслугу на прадавній землі мая (тепер іменованою Мексикою) тамтешні мешканці цьому харків'янинові встановили з великою повагою вже два пам'ятники.)
Батько бібліотекаря народився в Росії, під Тамбовом, куди за сотні років докочувала сім'я індіанців мая, що їх місцеві жителі вважали за циганів, тому немовляті неофіційно дали "індіанське" ім'я Койот Тамбовський. А мама народилася в Молдавії, куди добралася родина ірокезів, яких там уважали за татар. Її неофіційно рідні назвали Індиченька Ряба (Ряба – через ластовиння на обличчі). Автор підкреслює, що ці імена були неофіційними, на згадку про давні індіанські традиції. Офіційно ж, за паспортами, вони йменувалися Василем Петровичем Трампом і Ольгою Станіславівною Сукбаєвою. Так буває, що представники народів, котрі кочують, здобувають імена й прізвища тубільців, серед яких вони живуть. Наприклад, в українських циганів – часто-густо українські імена й прізвища, в угорських циганів – угорські, в іспанських – іспанські... Відповідно у індіанців, що пожили на східнослов'янських землях, офіційно були типові для цих місць імена та по батькові, а прізвища Трамп і Сукбаєв "прилипли" до родин під час життя на германських і татарських землях. І цілком логічно, що сім'ям, котрі блукають, дісталися саме ці прізвища, адже й "трамп" у перекладі з германських мов і "сукбай" у перекладі з татарської означають одне: бурлака, бездомний.
Втім, у процесі мандрівок нащадки вихідців із Америки одружувалися з євразійськими аборигенами, тому з кожним новим поколінням у їхніх жилах було усе менше індіанської крові й усе більше інших кровей. Але незважаючи на те що генетично їхнє індіанське коріння перетворилося на крихітні корінці, вони не забували про історичну батьківщину, шанували індіанські традиції (принаймні деякі, які ще не забули), і вважали себе саме індіанцями, а не німцями, китайцями, татарами, росіянами, й представниками інших народів, кров яких, можливо, у них уже формально переважала. До того ж вони полюбляли читати такі книги, як "Пісня про Гайавату" Генрі Лонґфелло, "Останній з могікан" Фенімора Купера, "Оцеола, вождь семинолів" Майн Ріда, "Сини Великої Ведмедиці" Лізелотти Вельскопф-Генріх, "Віннету" Карла Мая, та інші пригодницькі твори про індіанців, що дуже сприяло збереженню їхньої національної самосвідомості. (Двоє останніх з названих авторів писали німецькою, тому в оригіналах їхніх пригодницьких книг про індіанців, мабуть, присутні червоношкірі фюрери у пір'ї. Адже індіанські племена очолювали вожді, а "вождь" німецькою – "фюрер". Диваків називають чудом у пір'ї, а там – фюрери в пір'ї.)
– Дивно, що індіанці нарекли свого сина Койотом Тамбовським, – говорить раптом Ліва півкуля авторського мозку, – бо ж койот – істота в Америці зневажувана. Людину там обзивають койотом, коли хочуть образити. І раптом таке образливе слово вони зробили ім'ям сина!
– Ці індіанці ніколи койотів не бачили, – відповідає Автор, – але пам'ятали, що це звір їхньої історичної батьківщини, тому для них це слово втратило образливий відтінок, а придбало патріотично-ностальгічний.
Коли комусь із друзів цієї людини хтось презирливо кидав: "Тамбовський вовк тобі товариш!", то у відповідь чув щось на кшталт: "По-перше, не вовк, а Койот, а по-друге, так, товариш, дуже хороший товариш".
Койот Тамбовський та Індиченька Ряба зустрілися в Харкові, будучи студентами університету. Результатом знайомства стали їхній шлюб і поява Бізончика Солом'яного (який у свідоцтві про народження був записаний як Сергій Васильович Трамп). Бізончиком він був названий неофіційно знов-таки з патріотично-ностальгічних міркувань. Коли цей новонароджений незабаром доріс до віку, коли міг сприймати дитячі казочки, і з'ясувалося, що його улюбленим персонажем є солом'яний бичок із української народної, то до його прізвиська додався прикметник Солом'яний. Адже українські бички та американські бізончики є, можна сказати, родичами, бо зоологи зарахували і тих і других до однієї біологічної родини Bovidae.
І от якось молодята з малюком випадково побували за чарівними дверима, оббитими чорним дерматином. Це трапилося так. Койот Тамбовський й Індиченька Ряба вихідного дня гуляли на лоні природи західної околиці Харкова із крихіткою Бізончиком. Раптом порив вітру зірвав з дитяти панамочку й закинув у чагарник. Молодий батько поліз у колючі кущі за головним убором немовляти й із подивом виявив там двері...
У Терентопськім королівстві їм так сподобалося, що вони переселилися з Харкова до Терентопії. Там Бізончик Солом'яний виріс, одержав освіту й став бібліотекарем у бібліотеці імені Сіда Ахмета Бен-Інхалі.
Зараз він – тридцятирічний інтелігент в окулярах, краватці, строгому костюмі, а також, за індіанською традицією, у пір'ях на голові, з кісками у волоссі та з живописом на обличчі.
(– Оп! – вигукує раптом Ліва півкуля авторського мозку. – Тут я тебе, Авторе, ловлю на помилці!
– Якій? – дивується Автор.
– Ти кажеш, що в тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятому році йому тридцять років. Тобто народився він у тисяча дев'ятсот шістдесят п'ятому. А в попередньому абзаці – що за дверима, оббитими дерматином, він опинився ще малюком.
– Так. І в чому помилка?
– А в першій частині цього так званого епосу, чи то пак у першому щосі, ти повідомив, що ці двері були оббиті дерматином в тисяча дев'ятсот сімдесят третьому році, а до того були просто дерев'яними без оббивки. Отже, коли Бізончик був малям, дерматину там ще не було.
– Ой, дійсно, помилився! – визнає Автор. – Проявив неуважність. Приношу читачеві вибачення і прошу вищезазначене речення читати так: "Потім молодята з малюком випадково побували за чарівними дверима, в ті часи ще не оббитими чорним дерматином". Спасибі, Ліва, що помітила цей ляп і підштовхнула мене вчасно його знешкодити. Але не здивуюся, якщо скрупульозний, уважний і педантичний читач знайде в цьому розгонистому писанні й інші мої ляпи. Бо важко за всім встежити і не допустити неуважності.
Навіть великі письменники-класики іноді, так би мовити, "грішили" тим же. Наприклад, Е. Т. А. Гофман в романі "Еліксири сатани" через неуважність називає одного персонажа у другому розділі другої частини Альбертом, а в наступних – Йоганном. А М.В. Гоголь в "Повісті про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем" через неуважність називає одного персонажа в першому розділі Антоном Пупопузом, а в шостому розділі – Антоном Голопузем. А Грицько Основ'яненко в оповіданні "Званий вечір" через неуважність одну героїню називає то Улитою Потапівною, то Уляною Потапівною, а то навіть і Меланією Микитівною. А Ф.М. Достоєвський у романі "Підліток" через неуважність називає одну даму в першій частині Дариною Онисимівною, а в третій частині – Настасею Єгорівною. І він же в романі "Ідіот" – одного персонажа в третьому розділі третьої частини поручиком Моловцовим, а у четвертому розділі – Курмишевим. А М.А. Булгаков у повісті "Собаче серце" через неуважність називає одну людину в п'ятому розділі Климом Чугункіним, а у восьмому розділі – Климом Чугуновим. І такі приклади можна продовжувати. Якщо навіть такі генії через неуважність допускали ляпи, то і мені – не генію – це можна пробачити, закінчує виправдання Автор Терентопських хронік.)
Про те, чому цього інтелігента називають "майонезом", Автор уже розповідав у першому розділі, то пак у першому щосі цієї книги, і тут повторювати не буде; якщо читач забув, нехай ще раз туди загляне. У такого екзотичного бібліотекаря читачі найбільше полюбляють брати твори вже згадуваних Фенімора Купера, Майн Ріда, Карла Мая, й тому подібні книги...
Щодо пенсіонера Іллі Шнапса.
Ілля Шнапс – жвавий і спритний не за роками (а йому вже за вісімдесят) пенсіонер і директор музею імені самого себе – у минулому був найпопулярнішим банщиком у Жорикбурзі, банщиком-стахановцем...
– А що, невже й у цім королівстві був стахановський рух?! – дивується Ліва півкуля авторського мозку.
(Якщо серед читачів цього незрівнянного твору є суб'єкти настільки малоерудовані, що їм зовсім невідоме поняття "стахановець", то Автор таких читачів змушений послати на... саме так – на сторінки енциклопедій, де викладені пояснення).
Крізь двері, які зв'язують Терентопію з Великим Світом (так жителі королівства, нагадує Автор, називають наш із тобою, безцінний читачу, світ) терентопці таємно відвідували Харків і його околиці, і на відміну від харків'ян, які про сусідню Терентопію нічого не знали, мали уявлення про харківські моди й звичаї, і запозичили деякі харківські віяння.