Настільки небездоганну поведінку деяких лицарів Круглого Столу можна пояснити, крім іншого, тим, що вони ніколи не читали романтичних романів про лицарів Круглого Столу, бо ті будуть написані лише за сторіччя після існування Круглого Столу.
А по-друге, веде далі Автор, із драконами та іншими так званими чудовиськами й найчемніші книжкові лицарі не дуже-то церемонилися.
Так що з лицарських епосів різні читачі можуть почерпнути різні висновки. Король Жорик Дев'ятий, скажімо, зробив висновок, що з усіма хорошими особистостями слід бути чемним, не зважаючи на їхню біологічну приналежність й інші другорядні дрібниці. Тому навіть із драконами він спілкувався досить ввічливо. А лицар Аркадій, очевидно, зробив висновок, що дракони не належать до тієї категорії істот, з якими слід бути дуже люб'язним. І, тим більш, якісь там хробаки.)
ЩОСЬ ОДИНАДЦЯТЕ. Божественні клоуни
– А судді хто?
Олександр Грибоєдов, "Горе від розуму".
– А кого судять? – запитала, задихаючись, Аліса.
Льюїс Керролл, "Аліса в Дивокраї".
– Ну й цирк! – сказав нарешті Колька, почухавши потилицю.
Іван Керницький, "Переселення з перешкодами".
11 квітня 1972 – 18 вересня 1995 року.
Отже, увечері 18 вересня 1995 року в будинок напроти кінної статуї Жорика Сьомого депутати від Стайні Опери та Балету (а саме патріарх Іполит Четвертий, лицар Напівкруглого Столу Річард Левове Копито, дракон Інокентій Карлович (із люмбрикусом Гавриїлом Святославовичем у нашийній кишені), пенсіонер Ілля Шнапс, касир Джульєт Грошенятко, коваль Вакула Нетребенько й чарівник Акмус) вштовхнули так званого віртуоза Ріккардо-Джузеппе Траляляліні й впровадилися самі.
Чудовій вісімці поталанило: черговий суддя, черговий прокурор, черговий адвокат і черговий кат на суддівському столі, накритому чорною скатертиною, грали в доміно, тобто били байдики, що означало відсутність у них на цей час судових справ. Секретарка-стенографістка у своєму фотелі збоку під стукіт кісточок в'язала шкарпетку. Доміношники сполучали гру з балаканиною, і в момент, коли дракон зачиняв за собою двері, суддя виголошував:
– ... а цей тип раптом заявляє: "Не так усе було, а навпаки. Я йшов вулицею й нікого не турбував, аж раптом на мене накинувся цей очкарик, і як почав безжально гамселити своїм могутнім обличчям просто по моїх слабеньких, беззахисних кулаках! Дотепер руки болять".
– У мене, – підхопив прокурор, стукнувши кісточкою по столу, – із цим Бандюгою Роженкранцем теж був випадок...
– Кхе-кхе, – кашлянув патріарх Іполит Четвертий.
– А, клієнти завітали, – помітив тих що ввійшли пишнобровий голомозий вухастик – суддя.
Доміно було із шумом зметене зі стола в коробку.
– Ми от віртуоза, так би мовити, з оперного театру притягли, – забасив громіздкий святий отець, тикаючи нігтем у лисинку гастролера. – Присудите, аби він дав нам гроші за свій, з дозволу сказати, концерт.
– Ми його обвинувачуємо в папері, радіаторі й повітряній кульці замість композиторів! – підрикнув і лицар Річард.
– Він плюнув нам у душу чавунною батареєю й іншими кепкуваннями, – устромився в потік обвинувачень стариганик Шнапс.
– Покажіть йому зимівлю ракоподібних, щоб знав, як шарудіти папірцем за такі гроші! – додав Вакула Охрімович.
– Я ваш захисник, добродіє віртуозе, – представився затриманому черговий адвокат, ласкаво обійнявши його за талію. – Пішли обговоримо, як будемо захищатися.
– А ви, мої панове, докладно викладіть мені суть інциденту, щоби я точно сформулював обвинувачення, – звернувся до депутатів черговий прокурор.
Протягом семи хвилин і вісімнадцяті секунд обмануті глядачі спілкувалися з обвинувачем в одному куті залу, а так званий маестро із захисником – в іншому.
Потім адвокат крикнув судді: "Ми готові", прокурор додав: "Ми теж".
– Ну що ж, панове, ви сідайте сюди, а ви, маестро, сюди. За три хвилини почнемо розгляд, – вимовив вухастий суддя й вийшов за ширму, що стояла позад суддівського стола і крісел. Там же зникли й адвокат із прокурором.
Протягом пари хвилин крізь ширму чулася якась метушня, потім секретарка-стенографістка, що замінила шкарпетку письмовим приладдям, устала й строгим голосом вимовила:
– Устати! Суд дуріє!
Усі піднялися з місць, а з-за ширми з'явився клоун з розкидистою рудою шевелюрою, кулястим червоним носом, у строкатому, усіх барв веселки дурному балахоні, верещачи блазнівським голосом:
– А от і я! А от і я, вельмишановна публіко! Зараз я-ааак обвинувачу! Ха-ха-ха!
Слідом вискочив другий клоун, із зеленою шевелюрою й синім носом, верещачи:
– А от і я! А от і я, вельмишановна публіко! Зараз я-ааак захищу! Ха-ха-ха!
А потім і третій (з бузковою шевелюрою й фіолетовим носом):
– А от і я! Зараз я-ааак посуджу! Ха-ха-ха!
Клоуни, звичайно, були прокурором, адвокатом і суддею, які за ширмою начепили на себе різнобарвні перуки, строкаті клоунські балахони, замість прокурорської, адвокатської й суддівської мантій, і поролонові кульки на носи.
Комічна трійця заходилася колошматити один одного поролоновими молотами, верещачи, регочучи й корчачи ідіотські гримаси.
Уся ця клоунада була офіційною церемонією, з якої починався всякий судовий процес у Терентопії...
– Божевільня якась, а не суд! – супить суворо звивини Ліва півкуля авторського мозку.
– Дійсно, з такого серйозного заходу балаган улаштували! – підтакує й Права. – І який же бовдур усе це видумав?
– Це видумав сам король Жорик Дев'ятий в тисяча дев'ятсот сімдесят другому році, – відповідає Автор, – коли його самого судили. Але він зовсім не бовдур, а дотепний і оригінальний чолов'яга, що бажає нашпигувати життя безтурботними веселощами (які, крім іншого, корисні для здоров'я, з точки зору медицини). А хочете, розповім, як так трапилося, що так звані жерці Феміди впакувалися в клоунську уніформу? Через що і чому?
– Ти хочеш? – запитує Ліва півкуля авторського мозку в сусіда по черепу, півкулі Правої.
– Ну... – непевно відповідає та, – взагалі-то...
– Припустимо, що читач хоче, – фантазує Автор. – Тож розповідаю.
* * *
11 квітня 1972 року в тронному залі Королівського замку вирував банкет, то пак – учта, із приводу третьої річниці від дня весілля Жорика Дев'ятого й Зіньки Одинадцятої. За апетитними столами сиділи лицарі Напівкруглого Столу, інші гості й, звичайно, самі король із королевою, розфуфирені, у святкових туалетах.
Усе йшло чудово: музика грала, гості пили-їли, винуватці свята клювали одне одного губами під лементи "гірко"...
Аж раптом один із пажів, що подавали на столи страви, проходячи повз короля, оступився й гепнув просто на короновану голову салат "олів'є".
– Обережніше, юначе! – викликнув огорошений монарх. Втім, заради повноти картини, слід уточнити, що Жорик Дев'ятий у цю хвилину був не тільки огорошений, але ще й окартоплений, оморквений, обогіркований, оковбасений і, зрозуміло, омайонезений. – Так і вбитися можна. Не метушитеся, юначе, – додав глава держави, здійснюючи за допомогою серветок попереднє очищення глави свого організму.
Корона, голова під нею й костюм під головою були забруднені, тож королю довелося вийти, щоб одне помити, а інше переодягти.
Коли Жорик повернувся в новому парадному костюмі, банкет продовжився.
Але недовго королівський лик відпочивав від сторонніх нашарувань: інший паж, спіткнувшись, ляпнув володаря тушкованою капустою.
– Та що ж ви такі незграбні сьогодні, – засмутився потерпілий, знімаючи з вух цю їжу.
Саме-собою, йому знову довелося вийти.
Повернувся він у третьому костюмі, уже не парадному, а буденному, але з першою головою, вже двічі вимитою.
Даремно він поспішив митися й переодягатися, адже однаково третій паж усе це забруднив гірчицею, упустивши на коронованого чоловіка посудину із цією гострою приправою.
– Ну йолкі зелені! Скільки можна! Не можна ж бути такими незграбами! Як спеціально! – почав втрачати терпіння гірчичний помазаник.
Традиційно вийшов. Повернувся тричі вимитим. У спортивному костюмі.
Може, ти, безцінний читачу, думаєш, що й цього разу який-небудь четвертий паж осквернив чистого Жорика харчовими опадами? Думаєш. Ну, так ти правий.
Цього разу нещасний владар зненацька пригрів на своїх грудях, а так само плечах і спині, холодець, вийнятий з холодильника. Холодець за коміром – річ досить неприємна (можеш спробувати, якщо не віриш, безцінний читачу), і із четвертої іскри насилу запалився пломінь:
– Дурню ти божевільний! Кретине безумний! Йолопе ненормальний! – емоційно проінформував обліплений тремтячими грудочками монарх четвертого пажа, ізвиваючись від просування під одягом морозної їжі по теплій шкірі. – Щоб тебе в кисіль упустили! Щоб тебе... Щоб... – І охолоджений чоловік чкурнувся до ванни...
Після того, як він повернувся на свій, так би мовити, банкетний пост у лазневому халаті, ніяких інцидентів більше в той вечір не відбувалося.
Банкет продовжився й закінчився весело й славно.
Але Жорик помітив, що четвертий паж після прочухана хмурий і ледве не плаче.
І король перепрохав у нього за занадто емоційну реакцію на дріб'язкову помилку:
– Я розумію, що ви не навмисно спіткнулися, але коли за комір гепається морозний холодець, і ангел би вибухнув. Не гнівайтеся, мій друже, не тримайте на мене зла, я ж не спеціально, а піддавшись миттєвій емоції...
Але паж короля не вибачив, а подав на нього позов до суду. Мовляв, образи від глави держави нанесли йому, пажу, глибоку моральну травму...
Саме під час того судового процесу трохи зануджений король і подумав, що судова процедура занадто прісна й недотепна, і що слід внести в цю сферу зміни, щоб підсудні під час суду не тяготилися й не нудьгували. Наприклад, можна, мовляв, привнести в це дійство елементи клоунади...
– А чим закінчився цей позов пажа проти короля? – заінтригувалася Права півкуля.
Суд з'ясував, що пажі спотикалися й роняли їжу через дефект паркету, їхньої провини в тому не було, а отже, образи, які прошумів король, були незаслуженими. Через це, щоб відшкодувати моральний збиток від незаслуженого прочухана матеріальною компенсацією, суддя присудив короля до сплати штрафу в сумі 7318 шурхотиків і 27 дзвяків на користь потерпілого, то пак четвертого пажа.
(– А чому, пане Авторе, – раптом втручається скрупульозна Ліва півкуля авторського мозку, – в тебе суддя присудив короля саме до такого штрафу – сім тисяч триста вісімнадцять шурхотиків і двадцять сім дзвяків? Чому не п'ять тисяч шурхотиків, або десять тисяч шурхотиків? Чому така не кругла сума?
– Бо я написав саме так, – пояснює Автор.
– Ну, то чому ж ти написав саме так?
– Бо одним зі своїх заочних учителів із текстобудування, так би мовити, я вважаю великого Франсуа Рабле.