Яйцепос. Книга 1

Поклавши обривки на рояль, Траляляліні сказав:

– Це звучав лист, – і поклонився.

Зал відповів сміхом і оплесками. Прекрасно, коли серйозний музикант не позбавлений почуття гумору й перед початком концерту встановлює контакт із публікою за допомогою жарту. А терентопська публіка із вдячністю реагує на гумор.

Знову посміхнувшись, через що в променях освітлювальних приладів блиснув зуб жовтого металу, і підморгнувши правим оком публіці, маестро продовжив жартувати. Взяв з-під при­туленої до рояля батареї залізний лом. Оголосив:

– А тепер пролунає Брамс.

І провів цією залізякою по ребрах чавунно­го радіатора.

"БРРРРРРРРАММММС" – продзвякав чавун.

Поклавши лом, дотепний віртуоз під регіт і оплески нагородив слухачів уклоном.

– А тепер пролунає Бах, – пояснив Траляляліні й, на­ближаючись до повітряної кульки, відстебнув від лацкана фрака англійську булавку...

Після відтворення обіцяного звуку річчю, котра щойно була надутою кулькою, та чергового уклону, маестро, під веселий шум публіки, зникнув за лаштунками.

Отже, контакт із жорикбурзькою публікою був нала­годжений.

Слухачі відразу полюбили веселого гастролера, як рідного.

Під час паузи, яку маестро зробив напевно для того, щоб глядачі відвеселилися, заспокоїлися й приготувалися до справжньої класики, зал перейшов від гучного пожвавлення до уважної тиші.

Після двох хвилин тиші публіка зрозуміла, що настав час підбадьорити музиканта оплесками. Вони зазвучали. Спочатку це були хлопки нарізно, потім вони зліпилися в ри­тмічні.

Звучали, але маестро не виходив.

Зал стомився пле­скати, а сцена залишалася безлюдною.

– Та що таке? Де він? Чому не виходить? Може, щось трапилося? – устав зі свого місця в першому ряді патріарх Іполит Четвертий і неочікувано жваво для настільки важке­нького організму стрибнув у оркестрову яму, перекроку­вав її дно й видрався на сцену. – Зараз довідаюся в чому справа! — і пішов за лаштунки.

За лаштунками маестра не виявилося, і служитель культу став обшарювати весь театр, призиваючи: "Маестро Траляляліні, де ви?". Але без відповіді був глас волаючого в театрі.

Зазирнув у гардероб, у гримувальну – нікого.

За­глянув навіть у чоловічий туалет – немає...

Після декількох хвилин пошуку Іполит Четвертий побачив музиканта крізь скло вхідних дверей: той віддалявся від театру.

Патріарх вимет­нувся на вулицю, вагомими кроками наздогнав суб'єкта у фраку й хап­нув його за лікоть:

– Ви куди це, громадянине Траляляліні? На вас же люди чекають!

– Чекають? Чого чекати, якщо концерт закінчено? Хіба я забув сказати? Неуважність. Нехай розходяться. Моє шануван­ня.

Він продовжив був рух, але де там: лікоть міцно застряг у патріарших пальцях.

– Слухай, маестро, але ж це ти ранком квитками торгував? Ну звичайно, ти! А я тебе у фраку й не одразу впізнав, сонечку моє. Отже, по сто шурхотиків за квиток, ластівко моя?

Говорячи це, Іполит Четвертий грізно рухав бровами й люто роздмухував ніздрі. Ці гримаси могли налякати, адже патріарх мав богатирську статуру, говорив густим басом і був схожий чи то на Бармалея, чи то на Карабаса-Барабаса, оскільки носив на фасаді голови гачкуватий ніс, випнуті як у сови очиська під волохатими бровами, що зрослися на переніссі, вуса, що стирчать урозліт, й кошлату брюнетисту бороду, а в обрамленні отого вороного хутра біліли великі зуби. Ну хіба ж не лячно?

– У вас якісь проблеми? – поцікавився Траляляліні, намагаючись відстебнути від рукава чіпкі пальці співрозмовни­ка.

– Ні, сонечку моє, це в тебе зараз будуть проблеми. Роз­гонисті й важкі.

Пальці грізного священника дійсно відстали від лі­ктя, але, на жаль для гастролера, тільки для того, щоб миттєво переміститися на комір фрака. Схопивши потужною кистю лисуватого за шкірку, двометровий патріарх поволік його зворотнім марш­рутом: вулиця – сцена.

– Ну нічого собі! – захрипів так званий лауреат між­народних конкурсів, намагаючись упиратися, але опір богати­рському попу був настільки ж безнадійною справою, як спроба зрушити плечем гусеничний бульдозер.

Публіка, побачивши Іполита Четвертого, що тягне віртуоза, котрий обурено корчиться, перестала дзижчати й відважила ниж­ні щелепи.

– Хотів змитися, красунчик! – гулко пробасив священник, випинаючи затриманого на авансцену.

– Шановна публіко! – вимовив той, намагаючись бути бадьорим і усмішливим. – Концерт закінчено. Дякую за увагу. Усього хорошого, до нових зустрічей.

Перетравлювання публікою ситуації потребувало хвилини за­ціпенілої тиші. Потім...

– Шахрай! – пропищав люмбрикус Гавриїл Святосла­вович, виткнувши із брезентової кишені рожеву мордочку в пенсне.

– Шарлатан! – погодився дракон Інокентій Карлович, і в його погляді з'явився холодок.

– Аферист! – старечим фальцетом проскреготав пенсіонер Шнапс, колишній банщик-стахановець.

– Ошуканець! – гаркнув лицар Річард Левове Копито.

– Пройдисвіт! – сумно констатував маг і авіатор Акмус.

– Комбінатор! Махляр! Діал! Суціга! Ваґабунда! Трікстер! Проноза! – видав начитаний бібліотекар Бізончик Солом'яний.

– Крутій! – додав синонім до загальної думки Нетребенько та метнувся до виходу.

Інші теж не мовчали, і обвинувачення злилися в грізний гул.

– Гроші добровільно повернеш, ластівко моя, чи як? – Патріарх продемонстрував так званому артистові важкий ку­лак, піднесши його майже до ніздрів маестра.

– Схоже, отут дехто неуважно прочитав мою афішу, – лу­нко, намагаючись перекрити гул, заявив Траляляліні, відвертаю­чись від кулака. – А в ній чорним по білому було на­друковано, що прозвучать саме лист, саме брамс і саме бах, а не щось інше. І лист, тобто аркуш звучав, і брамснути я брамснув, і бахнути я бахнув. Усе, як і було обіцяно. Якщо комусь моє ми­стецтво не до душі, ну що ж, підведися і тихе­нько вийди, як інтелігентна людина, не заважаючи іншим. Тре­ба ж бути ци­вілізованими людь... Ой!

Це розсерджений патріарх боляче дав йому щигля нігтем по плішині.

– Якого біса! – підвищив тон так званий віртуоз, прикри­ваючи лиси­нку пітним кулачком. – З якого дива я повинен від­давати свою чесно відпрацьовану зарплату.

– Чесно?! – вражено гаркнув мучитель, намагаючись ще раз вдарити потужним нігтем в обхід кулачка, що совався поти­лицею.

– Але робота ж виконана! Душевні й фізичні сили витраче­ні! Треба ж цінувати чужу працю! Може, і Лучано Паваротті комусь не подобається, але це ж не привід, щоб відбирати в нього гроші! Я ж заплатив за оренду залу, за роботу освітлюва­чів тощо...

– Не поминай всує імені Паваротті, красунчику! – Роз­дратований Іполит Четвертий таки схитрився нанести блискавичного щигля, випередивши пітний заслін.

– Це самосуд! – вискнув Траляляліні. – У вас тут правова держава, чи банда?!

– Він правий, святий отче, – заявив раптом Бізончик Солом'яний, знявши окуляри й протираючи скельця хусточкою. – Треба покликати міліцію.

– А я вже покликав, – відгукнувся із дверей Вакула Охрі­мович, який, виявляється, встигнув вибігти на вулицю в пошу­ках міліціонера й зіштовхнутися з таким за два кроки від Стайні Опери та Балету.

– Дільничний інспектор старший лейтенант Ратиця, – від­рекомендувався страж порядку, входячи в зал і прикладаючи нігті до козирка фуражки. – Що тут трапилось, громадяни?

Автор нагадує читачеві: дільничний Микола Опанасович Ратиця вважав, що допомагати людям треба не тільки в робочий час, і не тільки на своїй дільниці. Тому зараз, вертаю­чись із роботи додому повз театр і почувши з вуст сивого меха­ніка заклики про допомогу, він не замислюючись ринувся на місце події, тобто в храм мистецтва.

– Він мені відразу не сподобався, ще на перехресті Гоголя й Шекспіра; така неприємна фізіономія! – прогудів ску­йовджений патріарх.

– Вибачте, не зрозумів, – перепитав міліціонер.

– Ось цей спочатку шарудів папірцем, а потім яа-ак брамснув! – задеренчав ветеран Шнапс, тикаючи в маестра си­зим старечим нігтиком.

– А потім проштрикнув кульку й спробував зник­нути! – підхопив лицар Річард Левове Копито, стріляючи в Траляляліні презирливим поглядом крізь світлі вії.

– Ще й Паваротті приплів, сонечко! – підсумував, люто сопучи, патріарх.

– Стоп-стоп-стоп! – помахав розчепіреною п'ятірнею спантеличений Ратиця. – Давайте не поспішаючи й один по одному. По-перше, кого проштрикнули? По-друге, на якому повороті? І по-третє, де потерпілий?

– Та ж ні! Лучано Паваротті – знаменитий італійський оперний співак, ліричний тенор, він його просто згадав, – устромився в бесіду індіанець-майонез, – мовляв, і він артист, а сам про­штрикнув булавкою кульку, щоби вона втнула баха замість того, котрий Йоганн Се­бастьян!

– Стоп! Ідемо один по одному! Хто бахнув Йоганна Се­бастьяна? Чи це Йоганн Себастьян когось бахнув? Хто тут Йо­ганн Себастьян? – уточнював інспектор, із цікавістю по­глядаючи на лицьовий живопис бібліотекаря.

– Та ви знову не второпали! Йоганн Себастьян уже давно вмер, не в ньому справа... – спробував прояснити обстановку дракон Інокентій Карлович, але Ратиця перебив:

– Вмер? Уже вмер? – і злегка сполотнів. – А де його труп?

– До чого тут труп! – знову зазвучав святий отець. – Ми хочемо забрати гроші в цього, з дозволу сказати, артиста, а він, віртуоз такий, не віддає! Ось у чому суть проблеми!

– Забрати в артиста гроші? – насупився міліціонер. – Тобто пограбувати?

– Давайте, я поясню, – заворочався Траляляліні, звільняю­чись від ослабілої хватки Іполита Четвертого. – Непорозумін­ня полягає в тому, що я тільки-но дав тут концерт, але між мною й деким із глядачів виникли розбіжності в поглядах на альтернативну музику. Просто не всі ще адекватно сприймають музичний андеграунд, що фрапірує адептів консервативних труїзмів, котрі манкірують сакраментальними сублімаціями й фрондирують іманентні псевдодифамації, які нівелюють до­гматичне епігонство, екстрапольоване в евентуальне кліше, детермінуючи сакральні парадигми амбівалентної емпатії ху...

– А, тепер зрозуміло! – перебив так званого лауреата страж закону й, полегшено усміхнувшись, зняв фуражку, щоб протерти хусточкою запітнілий козирок.­ – Так би відразу й сказали. Тільки я, на жаль, не зможу допомогти, оскільки в авангардній музиці ні біса... Кхе. Я, знаєте, більше попсу... Пісеньки там усілякі... А симфонії та увертюри – не розумію. Вам краще до суду звернутися.