Чихнувши вчергове, Вітольд второпав, що автобус продовжив рухатися в сумському напрямку.
(Автор про всяк випадок повідомить або нагадає читачеві, що колишній проспект Леніна тепер зветься проспектом Науки; колишній майдан Радянської України – майданом Конституції; колишній майдан Рози Люксембург – Павлівським майданом; колишній Пролетарський майдан – Сергієвським майданом; колишній Свердловський міст – Великим Лопанським мостом; та колишня вулиця Свердлова – Полтавським Шляхом).
У момент чергового чхання Вітольд побачив архітектурну споруду з написом "ХАРКІВ" та збагнув, що автобус виїжджає з території міста на територію області.
За лічені секунди машина зупинилася, і незнайомець зі зрослими на переніссі бровами ламаною англійською сказав: "Вів ерайд. Ледіз енд джентльмен, летс гоу".
Незнайомець із дружиною та синами допомогли тимчасово незрячим туристам вийти з автобуса. Допомогли їх взяти один одного за руку, щоб утворити ланцюжок, і попередили, що їм доведеться пройти кілька десятків кроків бездоріжжям, тому треба рухатися не поспішаючи і обережно, щоб не спотикатися і не падати.
Вітольд виявився останнім у ланцюжку, тому однією рукою він тримав руку переднього, а друга рука, на його щастя, залишилася вільною. Щастям для нього виявилося і те, що він полюбляв смоктати цукерки-льодяники, тому носив у кишені штанів пачку цих ласощів. Згадавши казку Шарля Перро про Хлопчика-мізинчика, де цей персонаж знаходить вірну дорогу, оскільки розкидав по ходу руху білі камінці, Вітольд вирішив скористатися цим же методом. Рухаючись не поспішаючи за ланцюжком (де, як він здогадався, першого туриста вів за руку незнайомець зі зрослими бровами або хтось із його родини), Вітольд вільною рукою виймав із лежачого в кишені надірваного пакетика льодяники і непомітно кидав під ноги, щоб згодом знайти ті вказівники.
Потім туристам сказали, що вони зараз пройдуть крізь колючі кущі, і, можливо, відчують уколи шипів, тож треба трохи потерпіти. Залунав шерех листя і відчувся дотик гілок з легким поколюванням. Потім їм допомогли сісти в мікроавтобус, сказали, що їх супроводжуватимуть інші екскурсоводи, і мікроавтобус рушив.
Ця поїздка тривала значно менше. За кілька хвилин їх вивели з мікроавтобуса та розв'язали очі. Незнайомця зі зрослими бровами та його сім'ї справді вже не було, а інші екскурсоводи повідомили приїжджим, що вони перебувають у Терентопському королівстві, а саме, у його колишній столиці, місті Великих Дрібках.
І почалося їхнє знайомство з дивовижним підпільним королівством. Після огляду колишньої столиці їх відвезли до нинішньої – Жорикбурга, – де вони, крім іншого, побували і в Жорикбурзькому краєзнавчому музеї, і в Королівському зоопарку, та інших цікавих закладах.
Звозили їх і на Каменіану, де вони побачили справжніх живих драконів. Там Вітольд Крисопупов дізнався, що він страждає на драконофобію. Хоча дракони не виявляли жодної агресії і нічим гостям не загрожували, їхній вигляд викликав у Вітольда якийсь доісторичний жах. Його тілом бігали мурашки, серце йшло в п'яти і таке інше. Так що якби йому запропонували ще раз прогулятися на Каменіану і подивитися на драконів, то він із тремтінням відмовився б. В інших туристах він такого страху перед драконами не побачив, і зрозумів, що це якась його особиста вроджена вада. (Можливо, тимчасові супутники Крисопупова не лякалися, бо вважали драконів великими геніально виробленими механічно-комп'ютерізованими іграшками, роботами, а Вітольдові феноменальна інтуїція повідомила, що це справдішні тварини на кшталт динозаврів).
Повозили їх і іншими місцями. Деякі чарівники, які були штатними або позаштатними співробітниками туристичної агенції, показали їм свої чудеса, на кшталт атракціону ілюзіоністів. Взагалі іноземці побачили там чимало дивовижного, чого не припускали, плануючи поїздку до Харкова. І для харків'янина Вітольда Крисопупова існування поряд із Харковом чарівної країни виявилося великим відкриттям.
Потім їм у Великих Дрібках знову зав'язали очі, і за кілька десятків хвилин, пройшовши зворотний маршрут, вони знову опинилися в Харкові на проспекті Леніна біля готелю "Інтурист", де їм очі розв'язали та випустили з коричнево-білого автобуса.
* * *
В результаті цієї поїздки Вітольд відчув, що від такої неймовірної країни, яка непомітно примостилася біля Харкова, він може мати якусь велику вигоду. Але щоб визначити, яку саме і як її отримати, треба вивчити цю країну та її народ ґрунтовніше. Для цього там треба якийсь час пожити. Але спочатку знайти.
Доїхавши у трамваї до західної околиці Харкова і вздовж траси у бік Сум дійшовши пішки до кордону міста, вказаного архітектурною спорудою з написом "ХАРКІВ", він продовжив рухатися далі повільно, оглядаючи землю в пошуках льодяників. Нарешті, льодяники знайшлися. І за цими вказівниками він дійшов до колючих кущів. Розсунувши їх, знайшов двері. Відчинивши двері, побачив дорогу, що вела до міста. До Великих Дрібок. Зробивши це відкриття, Вітольд повернувся додому.
Завершивши в Харкові поточні справи і взявши на роботі відпустку за свій рахунок, зібравши у картату валізку речі, які йому могли знадобитися, він перемістився в Терентопське королівство, і на якийсь час оселився в Жорикбурзі, винайнявши квартиру в однієї тамтешньої бабусі.
І почав вивчати чарівну країну. Зокрема – характер, звичаї та звички тамтешнього народу. Будучи професійним шахраєм, він мав великі здібності легко заводити знайомства і входити в довіру до різних людей, видобуючи від них потрібні йому інформації. Оскільки так звана терентопська мова мало відрізнялася від харківської говірки, то йому неважко було в Терентопії видавати себе за місцевого.
Прикидаючи, яка саме здобич із чарівного королівства може принести йому найбільше грошей у його світі, що його терентопці називають Великим Світом, Вітольд зупинив свій вибір на драконячому яйці. Така рідкість за межами Терентопії може коштувати мільйони, а то й десятки чи навіть сотні мільйонів доларів.
Вітольд знову відвідав Жорикбурзький краєзнавчий музей, але вже не під виглядом заїжджого містера з далекого зарубіжжя, а під виглядом місцевого терентопського туриста, приєднавшись до групи, що приїхала з Яєчні-Ясної. У музеї від екскурсовода дізнався, що представлений там муляж драконячого яйця виготовив майстер Ігор Слюноплюєв, а справжнє драконяче яйце зараз можна побачити в Абрикосовій печері. Вітольд довідався в екскурсовода адресу цього майстра, припускаючи, що муляж може стати у нагоді для придбання справжнього яйця.
І навідався на квартиру цього Слюноплюєва. Майстра вдома не виявилося, а його дружина відповіла, що він перебуває в апчхиградській області, в санаторії "Кришталеві Джерела", і найближчим часом його у Жорикбурзі не буде.
Можна було дочекатися повернення Слюноплюєва до столиці та замовити йому виготовлення другого муляжу. Але Вітольда охопило таке нетерпіння, що ждати не хотілося. І він вирішив скористатися муляжем із музею. Сам Вітольд власноруч красти муляж у музеї не волів, і тим більше не бажав красти справжнє яйце у драконів, яких боявся майже до непритомності. Отже, для цієї операції йому потрібний був досвідчений злодій. Але знайти відповідного було не так просто, оскільки, як уже встиг з'ясувати Вітольд, у Терентопії навіть злодії та інші злочинці, отримавши типово терентопське виховання, були готові далеко не до всякого злочину. Тим більше, до викрадення драконячого яйця, що могло створити проблеми для їхньої батьківщини, яку вони любили, будучи патріотами. ("Злодії, бандити мають також свій кодекс чести", як сказав один із головних героїв гумористичної повісті дотепного і талановитого українського письменника Івана Керницького "Герой передмістя". Сказано про львівських кримінальників тридцятих років двадцятого століття, але до терентопських кримінальників ця фраза підходить ще в більшій мірі.) Отже, потрібен був якийсь унікальний, нетиповий, безсовісний і безпринципний злодюга.
Під час поїздки в одному з жорикбурзьких трамваїв, Вітольд помітив, як один суб'єкт краде з сумок та кишень пасажирів дрібні предмети, вкладаючи замість візитні картки. Вітольд уже знав про існування в королівстві законослухняних легальних злодіїв, і второпав, що це один із них. Простежив за ним і ненав'язливо познайомився. Звали трамвайного злодюжку Богдан Топець, а злодійська кличка його Горбок.
Шахрай запропонував злодієві погуляти у ресторані за рахунок першого. Гуляти в ресторані за чужий рахунок – справа вигідна, тому Горбок охоче погодився. І вони опинилися у жорикбурзькому ресторані "Харків". Там Вітольд, підливаючи в чарку Горбка алкоголь, ненав'язливо випитував про наявність у місті якогось, що називається, "бєзбашенного лиходія-бєспрєдельщика", готового за гроші на будь-яку крадіжку. Горбок машинально відповів, що таких немає. Але після чергової чарки, згадавши, млявим від сп'яніння язиком промурмотав, що є такий Федір Роженкранц на кличку Бандюга. Від такого всього можна очікувати. Але він зараз сидить у в'язниці. Проте днями його термін закінчиться, і його мають відпустити на волю.
Вітольд уже дізнався, що в Терентопії шанують права та свободи людини. У тому числі права ув'язнених. Тому їхнє поштове листування не перевіряють. Тож, нічого не боячись, він відправив до жорикбурзької в'язниці листа Федорові Роженкранцу з пропозицією вкрасти яйце дракона і обіцянкою заплатити за яйце аж п'ятдесят тисяч шурхотиків. Незабаром отримав відповідь, що той погоджується.
Але п'ятдесяти тисяч шурхотиків у Вітольда не було. І треба було швидко провернути аферу, яка принесе йому одразу велику суму.
Вивчивши тамтешній народ, Вітольд уловив, що шахраювати в Терентопії легше, ніж у так званому Великому Світі. Оскільки терентопці наївніші і довірливіші, ніж мешканці Великого Світу. "Розбалувало" їх благородство та інші лицарські риси, які там прищеплювалися мешканцям із дитинства. Не готові вони до зухвалих обманів. Цим і треба скористатися, вирішив шахрай.
Взагалі, місцеві жителі справили на Вітольда враження простаків, довірливих та романтичних, як діти. Там навіть дорослі чоловіки цілком серйозно грають у лицарів, ніби дітлахи.