Яйцепос. Книга 1

Так би мовити, сіткомет.

– Шкода, що ця ідея не осінила тебе раніше. Нині при­йдеться накидати по-старинці – руками.

– Нічого, якось впораєшся. А ось це, – Нетребенько зірвав мішковинне покривало з якогось металевого каркаса, – ось це і є мій гіппомобіль.

– Твій що? – перепитав голос із панцира.

– Мій гіппомобіль, ну, конструкція на кінній тязі, що я говорив. Нагорі – сідло, це – колеса, а тут – моторчик. Усередину впрягається кінь. Просто, як усе велике. При русі рівною площиною моторчик працює на середній потужності, при русі нагору автоматично перемикається на більшу потужність, а при русі під гору відключається.

Після того, як за допомогою спеціальної упряжі в гіп­помобіль був вмонтований кінь Людовик і винахідник проін­структував випробувача, як користуватися цим транспортним засобом, лицар Аркадій, крекчучи від важкості металу, видерся по металевій же драбинці, на кшталт пожежної, привареній збоку конструкції, і осідлав нетребеньківський винахід. Вакула Охрімович приторочив до сідла міцну капронову сітку, яка знайшлася в його господарстві, й, побажавши удачі, проводив лицаря на драконоло­влю.

Гіппомобіль із лицарем у сідлі, що приводився в рух конем і моторчиком, котив не швидко, але впевнено, під поглядами здивованих перехожих, котрі вперше бачили таке чудо техніки...

І в результаті врешті перемістився на Каменіану до розкиданих перед Гірчичною печерою фрагментів доспіху з паровим опаленням...

– Знову проїхавши поміж кам'яними сідницями, – додає Ліва півкуля авторського мозку.

– Ні, – заперечує Автор, – ні цього разу ні попереднього лицар між сідницями не проїжджав. Першого разу проїхав, бо рухався до Каменіани від туристичного агентства "Рятівна Бджола", що на вулиці Плоских Кішок, і найближчий шлях лежав зокрема вулицею Сорокасемиліхтарною. А другого разу і тепер переміщався туди від майстерні Нетребенька, що на вулиці Франсуа Рабле, і найближчий шлях був іншими вулицями.

– Зрозуміло, – відповідає Ліва.

– А я от що подумав, – підключилася півкуля Права. – Людина, що ловить рибу, називається рибаком. Значить, людина, що ловить дракона, зокрема лицар Аркадій, має називатися драконаком.

– Ги, – реготнула Ліва. – За цим принципом козаком має називатися той, хто ловить козу.

– Дурню верзете, півкулі, – каже Автор. – Ви б іще бовкнули, наприклад, мовляв, якщо крамарем звуть того, хто має крам, то лицарем можна звати того, хто має лице.

ЩОСЬ ДЕСЯТЕ. Хвилюючі звуки

Чому в залі сміються?

Карел Чапек, "Чорт".

– Шарлатан. Сучий син. Жулік. Шахрай...

Леонід Чернов, "Халтурники".

18 вересня 1995 року.

Наближався час початку концерту, і гар...

– До чого? – питає, перебиваючи, Ліва півкуля авторського мозку.

– Що – до чого? – збивається Автор.

– До чого наближався час початку концерту? Слово "на­ближався" означає переміщення до чогось або до когось. Так до чого або кого саме переміщався час початку концерту? – наполягає Ліва півкуля.

– Ну... Еее... Гм... До... до... до оперної Стайні, – невпевнено бурмоче, знизуючи плечима, Автор.

– Час переміщався до музичного театру?! – підключається й Права. – А можна уточнити: на якому виді транспорту? Або пішки? Тоді – якою ходою?

– Теж мені, педантичні скептики вишукалися! Ну вас! Як пишу, так і вмію. Вірніше – навпаки.

Знову. Наближався час початку концерту (Автор показує дулю своєму мозкові), і гарний будинок, розташо­ваний на вулиці Франсуа Рабле напроти майстерні Вакули Охрімовича Нетребенька й трохи ліворуч від лицарського гу­ртожитку, на­фаршировувався публікою, наче обезголовлений та обскубаний труп качки різаними яблуками перед впровадженням у спекотну духовку; з тією різницею, що в качку начинку запихають, а в театр начинка лізла сама.

– "Автор показує дулю своєму мозкові", – повторює Ліва півкуля. – Непогана назва для критичної рецензії на твою писани...

– Цить! – обриває критику Автор.

Будинок, хоч і був перебудований зі стайні, виглядав як справжній розкішний театр, і зовні, і зсередини; нагадував велетенський кам'яний торт, прикраше­ний колонами, статуями та іншими архітектурними витре­беньками.

Публіка, що жадала прослухати концерт класичної музики, представлений на афішах за назвою "Хвилюючі звуки", проникала усередину за допомогою пред'я­влення квитків бабі Клаві – грізній бабусі, що обіймала в театрі за сумісництвом дві посади: прибиральниці й білетера. Якогось жвавого дядька, що намагався пропірнути у храм мистецтва без квитка (напевно, він був з тих, кому на перехресті Гоголя-Шек­спіра не вистачило бажаного папірця), баба Клава видавила з театру шваброю. Решта мали заповітні квитки, і їх минула швабра ця.

Люди й інші організми (дракон Інокентій Карлович зі своїм кишеньковим приятелем Гавриїлом Святославовичем не нале­жать же до категорії "люди") займали місця згідно з купленими квитками.

Втім, Інокентій Карлович не міг зайняти своє місце, то пак крісло, оскільки ці меблі не були розраховані на драконячі габарити. Дракон ніяк не зміг би вти­снутися між підлокітниками, не зламавши останніх, і роз­містити на си­дінню триметровий хвіст. Саме тому він завжди купу­вав місце поруч із проходом, щоб сидіти не в незручнім кріслі, а в зручному проході, просто на підлозі, спершись ліктем на крісло, і, звісно, в останньому ряду, щоб нікому не загороджувати видовище.

Безумовно, Інокентій Карлович сів у проході, котрий пролягав посередині глядацького залу, розділяючи зал на дві половини, тільки після того, як решта публіки, пройшовши проходом, заповнила крісла.

Сусідами Інокентія Карловича по ряду виявилися: лі­воруч – бібліотекар Бізончик Солом'яний із мальовничо розфа­рбованим обличчям (він сідав в останньому ряді, щоб нікому не заважати головним пір'ям), а праворуч... Коли крилатий каменіанський екскурсовод побачив її так близько, він подумав: "Ух ти!" По­тім подумав: "Яка краса!" Потім подумав: "Просто чудо!" Тому що його сусідка була така прекрасна, така молода й така... така... така...

Тьху, хрін подери! Яка ж бідна й убога людська мова, як не вистачає слів, коли треба висловити красу дівчи­ни. Поетичні штампи на кшталт "вічка як сливи, губки як вишні, щічки як персик" тощо, ті­льки заплутують нашу уяву, підсуваючи замість дівчи­ни якийсь фруктовий натюрморт. Або, гірше того, "віч­ка – бурштин, губ­ки – рубін, зубки – перли..." Якась дорогоцін­на мінеральна маска поганського бога Хацля-Цуцля дикунського племені мумба-юмба. Тьху. Краще вже просто сказати "дуже гарна" і все; і нехай кож­ний уявляє собі красу в міру своїх естетичних смаків.

Корот­ше кажучи, праворуч від дракона сиділа Естер Гільденштерн – дочка хазяїн­а корчми "Під Рятівною Мухою". Щодо її зовнішності Автор тільки за­уважить, що вона кароока струнка брюнетка з короткою стрижкою. Решту домалюй сам, безцінний читачу. Настільки миле створіння захоплювало вся­кого, хто її бачив. І дракон не був винятком.

Якщо читач засумнівається, мовляв, він же був не людиною, а як би яще­ром, тому його уявлення про красу повинні бути не людськими, а, якщо так можна ви­словитися, зві­рячими; з його погляду га­рною повинна вважати­ся, мовляв, громадянка, у якої є хвіст, пазурі й таке інше; якщо, повторює Автор, читач засумнівається, то Автор відповість: а хіба людина не може захоплюватися красою метелика, або там кі­шки, або взагалі бузку; хіба людина знається тільки на красі гомо сапієнса? Отож бо. Та що дракон, навіть кишеньковий люмбрикус Гаври­їл Святославович не міг відвести від красуні своє пенсне.

Естер, як звичайно, тримала в ангельських пальчиках пивно­го келиха. Ні, вона не пила в театрі пиво, вона взага­лі ніде не пила пиво, не любила. Просто цей скляний кухоль ціну­вав гарну музику (що той музичний смак цьому дивному посу­ду прище­пив за допомогою своєї віолончелі академік Яким Брюходухов), і дівчина носила його на концерти. Якби вона знала, що в найближчім майбутньому в долі коха­ного посуду відбудуться чарівні зміни, то не було б журливості в її великих карих очах і не віддзеркалювала б натяк на сум її чудесна усмішка. (У читача могло виникнути бажання поправити Автора. Мовляв, щодо посуду слід вживати прикметник "улюблений", а не "коханий". Автор на це заперечить: не поспішай із поправкою, безцінний читачу, бо ти про ставлення дівчини до цього посуду і ставлення посуду до цієї дівчини поки ще нічого не знаєш.) Втім, Автор забігає вперед. Про дочку корчмаря й розмовляючу пивну кружку він ще розповість докладно й сумлінно. Поки ж про концерт.

Дракон і інші поблизусидячі скоса любувалися прекрасною сусідкою й із трудом відліпили від неї свої погляди, щоб пере­вести їх на завісу, яка почала розсуватися, відкриваючи сцену.

Це розсування зал озвучив схвальними оплесками, що як би за­прошували маестро Траляляліні починати концерт.

На оголеній сцені мав честь знаходитися чорний рояль. Однак солідність цього самотнього інструмента дещо порушували помаранчева повітряна ку­лька, прив'язана до однієї ніжки рояля, і чавунна опалювальна батарея, притулена до іншої ніжки; кулька – дитячою легковажністю, батарея – сантехнічною буденністю.

– От паразити, не могли сцену звільнити від сміття! – пробурчав патріарх Іполит Четвертий, що зайняв місце в першому ряді, на при­крість сидя­чих позаду, бо його зріст і статура не сприяли га­рному огляду сцени. Під паразитами він мав на увазі працівни­ків сцени, а під сміт­тям – кульку й батарею.

За хвилину зал вибухнув другою серією оплесків, тому що з-за лаштунків з'явився хтось у фраку.

Посміхаючись публі­ці, маестро перемістився до рояля, сказав: "Добрий вечір, шановні глядачі" й, притиснувши долоню до серця, поклонився.

Ріккардо-Джузе­ппе Траляляліні виявився невисоким щільним лисуватим чоловіком, і цими якостями нагадував ранкового продавця квитків.

Прагнуча прекрасних звуків публіка завмерла.

– Першим номером моєї програми за назвою "Хвилюючі звуки" прозвучить Лист, – вимовив гастролер лунко й майже без акценту.

Однак, замість того щоб сісти за рояль і покласти пальці на клавіші, він вийняв з-за пазухи якийсь папір і показав його глядачам. Папір був афішею цього його концерту, такою ж, як розклеєні по всьому Жорикбургу, що спокусили глядачів сюди прийти.

Потім із хрускотом його зім'яв.

Потім заходився цей аркуш жмакати й тріпати.

Акустика в Стайні Опери та Балету була унікальна (не даремно король Жорик Восьмий переселив оперу саме в цей будинок), завдяки чому здивована публіка чула шурхіт, шелест і хрускіт афіші навіть у найвіддаленіших від сцени точках залу.

Пошурхотівши з пару хвилин, маестро із тріском розірвав аркуш навпіл.