І той же Гоголь. І інші письменники-класики. Отже, називаючи себе літератором, я ніби примазуюсь до таких геніїв. А це нескромно, бо я чудово бачу різницю між їхньою величчю та моєю нікчемністю. Тому ухвалюю рішення називати себе не літератором, а... еее... гм... о! букватором. Слово "буква" є синонімом слова "літера", тому придумане мною слово "букватор" формально має бути синонімом слова "літератор". Проте це інше слово, і називаючи ним себе, я таким чином ухиляюся від примазування себе до великих.
– Але ти себе називаєш також і Автором, – викриває Права півкуля. – А великі письменники також є авторами. Тож все одно виходить, що примазуєшся до великих.
Автор Терентопських хронік, захоплений зненацька цим викриттям, замовкає, чухає потилицю, потирає підборіддя, задумливо колупає нігтем у лівій ніздрі, і, нарешті, вимовляє:
– Так, є такий гріх. Можливо, я це виправлю. Можливо, дописавши рукопис до кінця і почавши його редагувати, доводячи нехай не до досконалості (абсолютної досконалості я не доб'юся, як би не намагався), а хоча б до якого-небудь поліпшення, я, в процесі цього редагування, замінятиму нахабно присвоєне самому собі прізвисько Автор на скромніше Букватор. Але поки, до закінчення написання чорнового варіанта рукопису, продовжу за звичкою називатися Автором, соромлячись своєї нескромності.
– Ну от, знову ти, Авторе, про копирсання в носі! – вигукує Права півкуля авторського мозку. – Я маю на увазі щойно вимовлені тобою слова: "Автор... задумливо колупає нігтем у лівій ніздрі". Взагалі, по-моєму, ти занадто часто говориш про ніздрі, шмарклі, колупання в носі тощо. Тему ніздрів ти примудрився навіть використати в терентопській топоніміці, назвавши один провулок у Жорикбурзі Ніздресвистівським, одне місто в Терентопії Свистоніздрінськом, а інше Шмаркловом. Читач може побачити в цьому якусь твою маніакальність щодо даних отворів людської голови.
– Жодної маніакальності, – відмахується Автор. – Це лише прихований натяк на моє захоплення літературним талантом Миколи Васильовича Гоголя. Який теж часто згадував про носи, докладно описував, так би мовити, носові маніпуляції, як то: нюхання тютюну, чхання, шморгання, сморкання, колупання в ніздрі тощо. Давав персонажам "носові" прізвища (Довгочхун, Ноздрьов...). А про ніс такого собі пана Ковальова навіть написав цілу повість. Розумію, звичайно, що я не маю і тисячної частки такого літературного таланту, який був у Гоголя, але мимоволі перебуваю під його впливом. Що виражається, наприклад, в акцентуванні ніздревої теми.
– А я помітив, – додає півкуля Ліва, – що ти також часто згадуєш про дупи, і те, що з ними пов'язано: какашки, глисти, пукання, випорожнення...
– Також натяк, – пояснює Автор, – на моє захоплення творчістю Франсуа Рабле, який теж...
– Та зрозуміло, – перериває, гидливо морщачи звивини, Права, – не треба в ЦЕ заглиблюватися.
До речі, щодо гидливості. Бувають люди настільки охайні, що вони гидують вляпатися в лайно навіть у тому випадку, коли лайно складається з чистого золота із діамантами. От і я, каже Автор Терентопських хронік, за таке вляпування не дав би навіть волосини з хвоста мого буланої масті коня. Якби, звісно, у мене був такий кінь, додає Автор. Але, правду кажучи, ні коня буланої масті, ні коня якоїсь іншої масті в мене немає, інформує Автор. Втім, кінь потрібний для того, щоб ДАТИ волосину з його хвоста, а для того, щоб НЕ ДАТИ волосини з кінського хвоста, наявність коня з його хвостом не є необхідною.
Що ж до звичайного лайна, то його родовище називається, даруйте, сракою. А родовище думок називається мозком. Обидва родовища є надзвичайно важливими для нормальної життєдіяльності людини. Але, на жаль, і мозок буває родовищем лайна, хоча й іншого роду. А от срака (ще раз даруйте за грубе слово) родовищем думок ніколи не буває.
Покінчивши суперечки з півкулями (але, звичайно, тільки тимчасово), Автор нарешті вимовляє:
– Отже, за прикладом Гоголя, я, доморослий букватор, котрий поки ще називає себе Автором, починаю викривати негідника.
* * *
"Те, про що я збираюся повідомити вас, зізнатися, дещо несвоєчасно, – мало бути сказане на сто п'ятдесят сторінок раніш, але я тоді вже передбачив, що це до речі буде сказати після, і найкраще тут, а не деінде. – Письменники неодмінно повинні заглядати вперед, інакше не буде життя й зв'язності в тому, що вони розповідають".
Так висловився Лоренс Стерн у дев'ятому розділі другого тому свого роману "Трістрам Шенді". Або, можна сказати, так висловився сам джентльмен Трістрам Шенді, від імені котрого написаний цей роман. Автор Терентопських хронік те, про що він прагне повідати у цьому розділі, міг би повідати навіть не на сто п'ятдесят сторінок раніш, а, скажімо, сторінок на п'ятсот. Але не зробив цього для збереження інтриги.
Отож, Траляляліні.
Справжнє його ім'я Вітольд Ростиславович Крисопупов. Можливо, читач пам'ятає, що маг Гліб Цвях, просканувавши ясновидінням труп Бандюги, не тільки побачив, як Бандюга віддав так званому Траляляліні сумку з яйцем дракона, але навіть і розпізнав у кишені так званого якийсь документ на ім'я, як сказав Цвях міліціонерові Папірусюку, "чи то Володимира, чи то Віталія, чи то Кривопупова, чи Крисолапова". Як бачимо, читачу, ясновидець не дуже помилився. Той документ був справжнім українським паспортом шахрая.
Вітольд Крисопупов був харків'янином. Але не уродженцем Харкова. Народився він у селищі Крижополі, що у Вінницькій області, 1958-го року. Коли йому було чотири роки, його родина переселилася до Харкова, де він виріс і з того часу жив. Здобувши вищу освіту на факультеті психології, Вітольд не захотів заробляти на життя чесною роботою. Він вважав за краще збагачуватися нечесною діяльністю. Не крадіжками і грабежами, що ті заняття він вважав жлобськими, а шахрайством. Для успішних афер, як він гадав, потрібні інтелект, ерудиція, гарна інтуїція, психологія та артистизм. Думаючи, що має такі якості, вибрав саме цю стежку. Втім, щоб не потрапити під суд за дармоїдство, офіційно працював психологом. Але його офіційні заробітки були лише прикриттям. А основні великі доходи він отримував у вільний від показної роботи час за допомогою різноманітних афер. Будучи тертим прощілигою, що вміє все точно прорахувати, він ухитрився жодного разу не потрапити в поле зору правоохоронних органів. Тобто був дуже хитрожо... еее... дуже хитромозкий.
Дружини та дітей в нього не було. А коханок міняв як рукавички.
10 серпня 1995 року, плануючи нову аферу, жертвою якої могли стати іноземці, що гостили в Харкові, Вітольд ошивався біля готелю "Інтурист" на Ленінському проспекті, придивляючись до закордонних туристів і обираючи можливу здобич. Сам Вітольд був одягнений у все закордонне, як то кажуть, "фірмУ", тому й сам міг бути прийнятий за іноземця.
І був таки прийнятий за такого.
До нього підійшов чоловік, зростом і комплекцією схожий на самого Вітольда, зі зрослими на переніссі бровами і чорним жорстким волоссям, схожим на спину їжачка. Запитав: "Ду ю спік інгліш?" – "Єс, ай ду", – машинально відповів Вітольд. І ламаною англійською мовою незнайомець запропонував здійснити поїздку в унікальне місце, рівного якому більше немає ніде на земній кулі. З умовою, що переміщатися туди доведеться із зав'язаними очима, оскільки таке унікальне місце є секретним. Назвав суму оплати у валюті і додав, що екскурсант не пошкодує про витрачені гроші, і навіть здивується, що за такий ексклюзив з нього взяли так мало. Вітольд, який вивчав англійську і в школі, і у вузі, хоч і не був великим її знавцем, але сяк-так володів, тому зрозумів незнайомця. Читач, напевно, здогадався, що незнайомцем був Зіновій Феліксович Недашковський, організатор у Терентопському королівстві туристичного бізнесу, що про того харків'янина Автор повідав читачеві в щосі шістнадцятому "Підпільна країна".
У Вітольда Крисопупова майнула думка, що це може бути злочинний намір: спокусивши довірливих іноземців поїздкою до дивовижної місцевості, вивезти їх у безлюдне місце і там пограбувати. Але феноменальна інтуїція відразу підказала, що тут має місце не грабунок, а щось інше, не злочинне і незвичайне. А чи не може це щось інше і йому, Вітольду, принести зиск? Його здолала цікавість, і ламаною ж англійською він відповів незнайомцеві, що згоден. Потрібна сума у валюті в нього була.
Незнайомець запропонував цьому, як він вважав, іноземцеві почекати біля он того коричнево-білого автобуса, доки будуть вмовлені й інші охочі, щоб утворилася невелика група. Вітольд підійшов до автобуса і зачекав. Незабаром незнайомець наблизився із дев'ятьма іноземними громадянами, які виявили бажання побувати в унікальному місці. Усі увійшли до автобуса, де вже перебували два парубки та жінка. Як потім Вітольд утямив з їхньої розмови, це були сини та дружина незнайомця. В автобусі, як і було домовлено, іноземцям (зокрема й лжеіноземцеві Вітольду) очі зав'язали чорними щільними широкими стрічками, крізь які нічого не було видно. І автобус рушив у дорогу.
Звісно, Вітольдові дуже хотілося знати, у якому напрямі їх везуть. Щоб це зрозуміти, він пішов на хитрість. Вдав, що його мучить нежить і на цьому ґрунті чхання. Періодично він вихоплював з кишені носовичка, підносив до обличчя і чхав, після чого витирав ніс і ховав хустку в кишеню. У момент притискання хустки до обличчя, непомітно підчіплював нігтем мізинця нижній край пов'язки і кидав одним оком погляд у вікно. Вітольд Крисопупов добре знав Харків, тож секундного погляду було достатньо, щоби визначити місцезнаходження.
Через таку хитрість з'ясував, що автобус проспектом Леніна доїхав до майдану Свободи, виїхав на вулицю Сумську, доїхав до майдану Радянської України, звернув на майдан Рози Люксембург, а з нього на Пролетарський майдан, і, переїхавши Свердловським мостом через Лопань, вулицею Свердлова рушив убік Холодної Гори... (Якщо читач бачив бува американський кінофільм "Холодна гора" (2003 р., режисер Ентоні Мінґелла), або просто знає про нього, то автор Терентопських хронік про всяк випадок повідомляє, що харківська Холодна Гора не має до цієї кінострічки жодного стосунку).
На Холодній Горі дорога роздвоювалася: ліва вела в напрямку Полтави, права – вбік Сум.