Але у столиці, ми, звичайно, буваємо досить часто. А по-друге, Жорикбург – місто немаленьке, більше Манюнинська. Там багато мешкає народу. Неможливо всіх знати.
– Зрозуміло. Шкода, – засмутився молодий чарівник.
Лицарі, одягнувшись у металеві обладунки та взявши свою зброю, попрощалися з Манюнями, вийшли з особняка та пішли до готелю "Червоний горошок", де тепер мали намір провести ніч.
Ішли, встидаючись і не дивлячись один на одного.
Їм було соромно.
Адже вони збрехали, а брехня – це ганьба для лицаря. Однією з найважливіших лицарських чеснот є чесність.
Так, збрехали.
Безперечно ж, вони знали родину Роженкранців, у корчмі яких часто трапезували.
Безперечно ж, вони знали, що Мойсей та Берта всиновили хлопчика Федю двадцять із гаком років тому.
Безперечно ж, вони знали, що хлопчик виріс хуліганом, злодієм, ґвалтівником і бандитом, відомим під прізвиськом Бандюга. Знали, що за свої злочини він більшу частину свого дорослого життя провів у в'язниці.
Безперечно ж, вони знали, що двадцятого вересня цього року п'яний Бандюга помер у підворітті, вдарившись скронею об цеглину.
Знали, але не змогли розповісти про це хорошим людям: батькові та діду негідника. Ті й так у смутку від того, що їхній нащадок загубився в минулому. А посилювати смуток повідомленням, що нащадок виявився отаким... Ні, у лицарів язики не поворушилися повідомляти правду. Нехай Манюні самі з'їздять завтра до Жорикбурга й дізнаються страшної істини, без допомоги Абдулли та Сергія...
Знявши в готелі двомісний номер, скинувши обладунки та влігшись на два ліжка, лицарі мовчали.
Нарешті Сергій сказав:
– Не розумію, як у таких хороших людей нащадок, хай йому щось, міг стати таким мерзотником. І тато в нього хороший, і мама, і дідусь із бабусею, та інші предки. У нього гарний родовід. Йому з генами мала перейти славна спадковість. Крім того, Роженкранци намагалися дати йому гарне виховання, хай йому щось, прищепити найкращі якості. А виросло таке! Не розумію, не розумію.
Абдулла відповів:
– На жаль, так, на жаль, буває, що в добрих батьків погані діти. А буває, на щастя, і навпаки: у поганих батьків добрі діти. Таке враження, що від батьків дітям передається тілесна оболонка, а душа, яка заповнює цю оболонку, дається людині чи то Вищою Силою, чи то... Не знаю ким.
– А кажуть, існує ще явище метемпсихозу, хай йому щось, тобто переселення душ, – продовжив Сергій. – Мовляв, іноді після смерті людини її душа переходить в інше тіло... Може, коли Бандюга, хай йому щось, народився, чи тільки був зачатий, десь померла дуже погана людина. І її мерзенна душа переселилася в тіло цього немовляти. Тому він, хай йому щось, і виріс такою гадиною.
– Може, й так, – погодився Абдулла. – Якби причина була в цьому, то це пояснювало б такий парадокс.
Вони ще помовчали. Потім Сергій знову заговорив:
– Тепер я зрозумів, кого мені нагадала зовнішність Остапа Манюні, хай йому щось. Нашого колегу, Лицаря Пивної Кружки, тобто лицаря Мгоцька.
– Точно! – зрозумів і Абдулла.
– І не дивно. Бо його тіло, хай йому щось, є генетичною копією тіла Бандюги, тобто сина Остапа Манюні.
– Фактично, Мгоцько тепер є на генетичному рівні близнюком Бандюги, – підхопив Абдулла. – І якщо Бандюга був сином Остапа Манюні, то й близнюк Бандюги генетично є сином Остапа Манюні.
– Але на відміну від Бандюги, хай йому щось, сином не поганим, а дуже добрим.
– Може, дізнавшись про це, Остап Манюня та Ірина визнають Мгоцька своїм сином, а Всеволод та Галина Манюні – своїм онуком. Може, Мгоцько отримає від них нове по батькові та прізвище, і називатиметься не Мгобокбекбе Зямалаговичем Гальбою, а Мгобокбекбе Остаповичем Манюнею...
Попатякавши ще про те про се, лицарі сходили в каварню при готелі і повечеряли. Потім повернулися в номер, ще поговорили, по черзі взяли душ, лягли в ліжка і заснули.
Наступного ранку граф Абдулла й барон Сергій, покинувши готель, зайшли в стайню, осідлали Ахмата з Філіпом, і продовжили мандрівку. Виїхавши з Манюнинська, направили коней у бік села Книжиці...
От, власне, і все, каже Автор Терентопських хронік, що я хотів розповісти читачеві про народження уколошканого. Як і було обіцяно, читач дізнався розгадок двох таємниць: таємниці портретів Гектора Манюні та таємниці появи на світ Бандюги. Але розгадки інших таємниць ще попереду. Утім, у цьому розділі викладено дев'ятий, останній клаптик пророцтва Гектора Манюні, а значить, читачу, ти зараз можеш дізнатися розгадки і третьої таємниці: все його пророцтво. Якщо не полінуєшся скласти разом усі ці дев'ять уже відомих тобі шматочків.
Що ж до подорожей у часі, то цій темі присвячено безліч фантастичних творів. У деяких люди роблять це за допомогою технічних пристроїв, так званих машин часу, у деяких – за допомогою магії, а в деяких персонажів перекидають незрозумілі причини. Іноді персонажі опиняються в минулому, як це трапилося з американським інженером Хенком Морганом у романі Марка Твена "Янкі при дворі короля Артура" (інженера пережбурнуло з дев'ятнадцятого століття в раннє середньовіччя). Іноді навпаки – персонажі опиняються в майбутньому, як це трапилося з давньоримським патрицієм Квінтом Люцієм Публіколою в маленькому творі Майка Йогансена "Резолюція" зі збірки "Луб'яне решето" (патриція перекинуло з античності в українське місто, напевно в Харків, двадцятих років двадцятого століття).
Взагалі, не кожен є мандрівником у просторі, але кожний – мандрівник у часі. Від руху в просторі можна відмовитися, влігшись на улюблений диван, але від руху в часі не ухилишся. Ось секунду тому ти був у минулому, тепер перебуваєш у теперішньому, а вже за секунду опинишся в майбутньому. І не можна уникнути мандрівки із сьогодні у завтра. Не можна зафіксувати себе в одній миті, сказавши "ні" переміщенню в наступну. Нещадна хвиля часу жене тебе вперед, проштовхуючи з однієї миті в другу, з другої в третю... І скільки завгодно кричи фразу Ґетевського Фауста: "Зупинися, мите! Ти прекрасна!" – хрін вона тобі зупиниться! Час не таксі, що робить зупинки на вимогу пасажира; час – безперервний поїзд-експрес або авіалайнер; на прохання зупинитися він лише іронічно посміхнеться, продовжуючи нещадно переміщати тебе до неминучого. Усі ми мандрівники в часі, безперервні мандрівники. Тому машиною часу може бути будь-який предмет, от хоч би і твій улюблений диван. Варто тобі на нього лягти, і за кілька секунд ти – гоп – опинився в майбутньому. Ну, нехай не в далекому майбутньому, де кишать космопроходці та роботи, але все ж таки на кілька секунд у майбутнє тебе диван переніс, про що свідчать стрілки годинника, особливо секундна. Ну чим тобі диван не машина часу!
Випендрившись філософуванням у попередньому абзаці, у абзаці даному, останньому в цьому розділі, Автор повідомляє тобі, безцінний читачу, що й у наступному розділі, п'ятдесят четвертому за назвою "Щодо переміщень барона Аркадія", Автор торкнеться теми пересувань у часі.
ЩОСЬ П'ЯТДЕСЯТ СЬОМЕ. Придбання яйця
– ... я відразу зрозумів, що ви дрібний шахрай.
Ілля Ільф і Євгеній Петров, "Золоте теля".
Найяскравіший його спогад, то було яйце.
Майк Йогансен, "Під парусом на дубі".
10 серпня – 27 жовтня 1995 року.
Переважна більшість персонажів цього Терентопського так званого епосу – істоти хороші. Автор хотів був написати "люди хороші", але згадав, що не всі вони відносяться до виду гомо сапієнс. Ну, нехай деякі з них по-своєму недоладні, кумедні, безглузді... Нехай роблять вчинки курйозні, помилкові, не завжди розумні... І все ж, повторює Автор, істоти хороші. По-справжньому негативних персонажів тут тільки п'ятеро: карний злочинець Бандюга; розбійник вісімнадцятого століття Вирвичереп; чаклун-чорнокнижник Авдій Мотлох, що також жив у вісімнадцятому столітті; сучасний послідовник цього Авдія (що про того послідовника оповідає попередній п'ятдесят шостий розділ "Заручниця мрійника"); і таємничий шахрай, відомий під псевдонімом Траляляліні.
Автор вирішує, що настав час викрити перед читачем цього так званого Траляляліні, розповісти, хто він насправді такий, звідки взявся і як діяв.
Як казав мені не раз Микола Васильович Гоголь, повідомляє Автор Терентопських хронік: "Ні, час нарешті припрягти і негідника. Отже, припряжемо негідника!"
– Сам Гоголь? Казав тобі? Та що ти брешеш, громадянине Авторе! – обурюється Ліва півкуля авторського мозку. – Нічого великий письменник Гоголь не міг тобі казати, бо помер за сто десять років до твого народження.
– Смерть не завада, – заперечує Автор. – Письменники і після своєї смерті можуть говорити будь-що читачам своїми писаннями. Гоголь ці слова сказав у одинадцятому розділі своєї поеми "Мертві душі".
– То це ж він не тобі особисто сказав, а своїм читачам! – не вгамовується скрупульозна Ліва.
– А я, на твою думку, хто? Чи не читач Гоголя? – сперечається Автор. – Якщо я чогось сам пишу, то це не означає, що я не читач чужих писань. У відомому анекдоті в чоловіка, який заявив, що він письменник, запитали: "Та ти хоч читати вмієш?", на що він відповів, мовляв, йому не треба вміти читати, оскільки він письменник, а не читач. Але, на відміну від цього анекдотичного суб'єкта, справжні письменники вміють як писати, так і читати, зокрема чужі книжки. От і я не тільки пишу, а й читаю, зокрема і твори Гоголя. І якщо Гоголь кожною фразою кожного свого твору звертався до кожного зі своїх читачів, то, значить, і особисто до мене, хоч і не знаючи про моє майбутнє існування. А якщо так, то, значить, абсолютно кожен із його читачів, і я в тому числі, прочитавши будь-яке його речення, має право заявити: "Як мені одного разу сказав Микола Васильович Гоголь..." та його речення процитувати. А прочитавши речення вдруге, можна сказати: "Як мені двічі сказав Микола Васильович Гоголь..." А втретє: "Як мені тричі сказав Микола Васильович Гоголь..." І таке інше.
– Гаразд, – здається Ліва півкуля. – Не продовжуватиму суперечки. Ти тут літератор, тобі й карти в руки.
– Літератор? – замислюється Автор. – Я не хочу називати себе літератором, хоч і займаюся літературою. Рабле був літератором? Був. Шекспір був літератором? Був. Сервантес був літератором? Був.