Яйцепос. Книга 1

Завдяки цьому хистові він міг, живучи в джунглях, здійснювати віртуальні подорожі по всій земній кулі, у тому числі відвідую­чи великі міста, найбільші центри сучасної цивілізації. Тому ані великі кам'яні будинки, ані автотранспорт, ані інші прикмети су­часного світу не були для нього в новинку. Тож він міг би повторити слова Варфоломія Кнурця з іронічного роману Павла Загребельного "Левине серце": "Я скрізь був! Для цього досить напружити уяву..." Але Загребельного пігмей, зрозуміло, не читав.

Перш ніж вирушити в реальне переміщення Харковом, ясновидець кілька разів долав цю путь умоглядно, тому воно було для нього знайомим і звичним.

Розсунувши колючі кущі й відкривши двері, оббиті чорним дерматином, Замбзиганда ввійшов у Терентопське королівство.

Продовжуючи керуватися усною інструкцією великого білого друга, дійшов до Великих Дрібок, звідти доїхав на потязі до столиці, де розшукав Якима Брюходухова, який за час їхньої розлуки встигнув удостоїтися звання академіка.

Той, звичайно, зрадів гостеві й, крім іншого, запропонував поспілкуватися в корчмі "Під Рятівною Мухою". (У квартирі Брюходухова в розпалі був ремонт, і приймати там гостей не було можливості. На час цього ремонту навіть сам академік переселився тимчасово до найближчого готелю.)

Коли Замбзиганда вирушив назад, Брю­ходухов проводив його в Харків до самого готелю "Інтурист"...

(До речі, читачу, про те як місто Харків відвідав чаклун-ясновидець, йдеться, крім іншого, і в повісті братів Стругацьких "Хвилі гасять вітер". Але там такий відвідувач прибуває до Харкова не з Африки, а з далекої планети Саракш, і відбувається це у фантастичному майбутті. Цікаво, що той інопланетний прибулець вільно володіє українською мовою. Але не тому, що на його рідній планеті вивчають українську, а тому, що він геніальний ясновидець. Він є також персонажем повісті "Населений острів" тих же Стругацьких.)

– Напевно, поки я сходив до університету, в Замбзиганди під впливом вашого пива був сентиментальний настрій. Йому забаглося в цій чужій країні почути рідну мову, рідний голос. От він і зробив так, що пи­вний келих заговорив голосом його синочка Мгобокбекбе, – вимовив Яким Сергійович, тримаючи на долоні скляний звукоімітатор з тією ж повагою, з якою данський принц Га­млет тримав череп блазня Йорика.

– Як все-таки роз'єднані чарівники різних країн і конти­нентів, – сказав маг Акмус. – Пігмейські маги вміють те, чого не вміють терентопські, а терентопські – те, чого не знають в Африці. Як би ми взаємно збагатилися, якщо б існувала між­народна організація магів. Такий собі Магінтерн, чи, скажімо, Організація Об'єднаних Магів, скорочено ООМ.

– Маги всіх країн, єднайтеся? – іронічно гмикнув корчмар.

– Ой, настав час закруглятися, – зітхнув молодий академік, зиркнувши на годинника, – на мене студенти чекають. Але я обов'язково навідаюся "Під Рятівну Муху". Аж дуже мене зацікавив пивний келих, який називає себе Мгобок­бекбе...

ЩОСЬ ТРЕТЄ. Доспіхи з паровим опаленням

– Розумієш, – продовжував він, помовчавши, – треба бути готовим до всього! От чому в мого Коня на ногах браслети.

– А це навіщо? – зацікавилася Аліса.

– Щоб акули не вкусили, – відповів Білий Ли­цар.

Льюїс Керролл, "Аліса в Задзеркаллі".

Бачиш, мовляв, он ту маленьку хріновину. Вона зачіпляє за ось оту круглу хрінацію: від того вся хріновня рухається. Тепер от цей невеличкий хрінок на третій хріновині стерся, і вона не зачіпляє.

Майк Йогансен, "Кос Чагил на Ембі".

17 вересня 1995 року.

Наступного ранку, тобто на світанку 17 вересня 1995 року, знову наліпивши на чоло оцтовий компрес від похмільного синдрому, лицар Аркадій почовгав коридором лицарського гуртожитку до барона Панаса в надії, що в того знайдеться чим підлікувати­ся. Підлікуватися не від поганого настрою, якого, незважаючи на невдалу спробу захопити дракона, не сталося завдяки вчора­шній "профілактиці" у корчмі "Під Мідним Забралом", а підлі­куватися від наслідків самої "профілактики".

Дорогою до однокімнатної квартири № 307, житла вищезга­даного барона, Аркадієві зустрівся лицар Річард Левове Копи­то, довготелесий парубок з носом як картопля й білими, як у порося, віями, котрий ішов із чайником на спільну кухню. (У квартирах лицарського гуртожитку не було окремих кухонь, а були спільні на весь поверх, з кількома газовими плитами, сто­лами й шафками, як у совєтській комунальній квартирі).

– Привіт драконоборцеві! – іронічно реверанснув він перед Аркадієм.

– Іди-іди, й без тебе нудно, – похмуро парирував той.

– Пити менше треба.

Аркадій і Річард Левове Копито були давніми суперниками. Ще зі шкільної лави. Будучи однокласниками, обоє прагнули бути лідерами в класі, що слугувало причиною конфліктів. Після закінчення школи обидва залицялися до одної дівчини. Вона вийшла заміж за Аркадія й народила йому сина. А Річард залишився в парубках. Тепер же кожний з них мріяв стати власником Шмокиконського замку, що півні­чніше від Жорикбурга. Після того як колишній його власник, лицар Напівкруглого Столу граф Галактіон, емігрував у Великий Світ через кохання до тамтешньої громадянки, ця споруда залишалася ненаселеною, якщо не рахувати присутніх там привидів. У лицарських турнірах фортуна металася від Аркадія до Річарда й навпаки, і ніхто з них не міг похвалитися стабільною перевагою в цьому аспекті над іншим.

У чому Аркадій відчував свою зверхність – це в можливості насміхатися над "ґанджем" суперника. "Ґанджем" Річарда Левове Копито, з погляду Аркадія, було захоплен­ня класичною музикою, що в колі лицарів Напівкруглого Столу вважалося не те щоб збоченням, але якимось дивацтвом. Ли­царі віддавали перевагу естрадним пісням – попсі або шансону, котрі "простіше пареного репу" (так, здається, кажуть росіяни?), тому Річард Левове Копито в цьо­му аспекті був як би "білою вороною". Король Жорик Дев'ятий теж відвідував си­мфонічні та камерні концерти, оперні й балет­ні вистави. Але йому за посадою треба, уважали лицарі, а так щоб за власною волею слухати цю "незрозумілу тягомотину" – ні, це, дійсно, не зовсім нормально. (Вони помилялися щодо короля. Він шану­вав класичну музику не через посаду, а від щирою душі.)

Обдавши один одного нелюб'язними поглядами, суперники розминулися, і Аркадій незабаром був у барона Панаса.

– Де ж ти так? – співчутливо вимовив барон, спостерігаю­чи знайомі симптоми на лиці лицаря.

– "Під Мідним Забралом" після лазні.

І "драконолов" повідав учорашню історію.

– ... А потім цей драконяра так стра­шно на мене поглянув, немовби німий Герасим на собаку Баскервілів, що я аж увесь похолодів та заціпенів... – роз­повідав він.

– Ну от бачиш. Я ж казав, що цей хвостато-крилатий інтелігентик не зробить із тобою нічого занадто звірячого. По­гляд, нехай і страшний, це усього лише погляд. Інший би... – бадьоро під­сумував, набулькуючи в чашку вина для лікування, Панас, коли той закінчив. – Подальші плани?

– З одного боку – заприсягся, незручно відступатися, а з іншого боку – мороз по шкірі. Не знаю, не знаю. – І Аркадій залпом осушив посудину.

– Ну, проти морозу є засіб. Нетребенько винайшов до­спіх з паровим опаленням. Я вже бачив експериментальний ек­земпляр.

Вакула Охрімович Нетребенько був кращим у Жорикбурзі ковалем і взагалі майстром на всі руки. Це саме він винайшов складний телескопічний спис, меч із автоматичним прицілом і велоарбалет (велосипед, що трансформується в арбалет). Тепер він мізкував над удосконаленням обладунків.

("До речі, – заговорила Права півкуля авторського мозку, – списи, які розкладаються як телескоп, я бачив у лицарів у мультфільмі "Як козаки у футбол грали", створеному на студії "Київнаукфільм" у тисяча дев'ятсот сімдесятому році; режисер Володимир Дахно". – "Якщо Нетребенько теж бачив цей мультик, то..." – каже Ліва, але Автор перебиває: "Він дійсно міг його бачити, тому що, по-перше, фільми з Великого Світу проникали й у підпільне королівство, а по-друге, Нетребенько бував у Великому Світі. Але навіть якщо ба­чив і запозичив ідею, це не применшує його заслуги. Бо одна справа – намалювати в мультфільмі, а інша – втілити в жит­тя, та так, щоб усе ідеально працювало".)

Вакула Охрімович був трудівником, невтомним, як... як... еее... як камінь. Так, як камінь, адже немає такого каменю, який стомився б робити своє діло. Діло каменю – лежати або стояти, залежно від форми й положення. І камінь робить це своє діло невтомно протягом тисячоріч, без перерв на відпочинок. Можна сказати, що камені роблять це не покладаючи рук. Спробуй покласти те чого немає – не вийде, хоч ти лусни.

Цинічним скептикам, котрі єхидствуватимуть, що перебування в нерухомості – це, мовляв, не труд, Автор нагадає, що саме в цьому полягає, наприклад, труд натурників, що за таку роботу, тобто за перебування у нерухомості, вони отримують платню й почесні звання. А камені трудяться таким же чином задурно, безкорисливо.

І як камінь невтомно лежить або стоїть, так і Нетребенько невтомно щось винаходить і майструє. А оскільки в цих справах він був справжнім докою, то його з повною підставою можна назвати "майстер – металеві кінцівки". Ти ж не будеш, безцінний читачу, заперечувати, що золото – це метал, а руки – це кінцівки.

– З опаленням? Це воно! Це підходить! – оживився поте­рпілий, тобто Аркадій. – Це... Я зараз до нього й махну, до Нетребенька. Йому треба випробувати нову модель, а мені – дракон. Взає­мна вигода!..

* * *

Майстерня-кузня Вакули Охрімовича знаходилася напроти Стайні Опери та Балету (як називається жорикбурзький оперний театр), що неподалік від лицарського гуртожитку. Автор бажає детально розтлумачити тобі, безцінний читачу, її місце розташування. От дивися: он там, куди Автор указує пальцем, красується оперний театр, а отут – продовжуй слідкувати за пальцем Автора – перебуває лицарський гуртожиток, а от у цьому місці, от навскоси, бачиш, де повз чимчикує перехожий у синьому капелюсі, от це і є майстерня Вакули Охрімовича. Після настільки докладного пояснення ти, читачу, зобов'язаний чітко уявляти собі, де це розташовано.

Тож дуже швидко Лицар Білого Комара, то пак Аркадій, був у гостях у сивого механіка.

Незважаючи на важку фізичну пра­цю, цей коваль не виглядав дуже мускулистим, як бодібілдер.