Той здивувався, але відповів: "Березень". – "А який рік?" – запитав Остап. Перехожий ще більше здивувався: "А що, ви самі не знаєте?!" Остап пояснив, що він чарівник, який перемістився сюди з майбутнього. Перехожий повірив, і відповів, що вони потрапили в тисяча дев'ятсот сімдесят другий рік. І відразу попросив розповісти, що там, у майбутньому. Остап почав був відповідати, але тут Ірина схопилася за пузо і вигукнула "Ой!". – "Що?!" – злякався Остап. – "Я, здається, починаю народжувати! Здається, починаються передчасні пологи!"
На щастя, вулицею проїжджав легковий автомобіль. Не заводська модель із Великого Світу, а місцева саморобка, вишневого кольору. Остап вискочив на дорогу і, махаючи руками, змусив його загальмувати. У трьох словах пояснив ситуацію, вказуючи на вагітну дружину. Шофер, звісно, погодився, відклавши інші справи, доставити їх до пологового будинку.
За кілька хвилин машина підкотила до такого медичного закладу. Остап метнувся в приймальне відділення й повідомив про перейми дружини. Санітари з ношами прибігли до автомобіля, поклали роділлю й віднесли у пологовий будинок. А Остапа з нею не пустили, оскільки в ті часи це було заборонено, і молоді отці мали тинятися біля таких закладів, не маючи права увійти всередину.
Хвилин за п'ятнадцять вийшла санітарка й повідомила Остапу, що в нього народився син. Ще кілька хвилин свіжий батько радів, був у ейфорії від щастя. Потім, зиркнувши на годинника, збагнув, що час спливає, за лічені хвилини прийде мить автоматичного повернення, і якщо в його обіймах не буде дружини та сина, то магія перекине його в тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятий рік без них.
Він почав прохати, щоб його пустили до дружини та дитини. Йому відповідали: "Не можна! Заборонено!" Він благав. Службовці пологового будинку були непохитними. Інструкція, мовляв, є інструкція, і її нікому неможна порушувати. Він хотів був розповісти їм свою історію: мовляв, він чарівник, мовляв, подорож у часі, мовляв, час спливає... Але часу на теревені вже не було, залишалися останні секунди, і Остап кинувся всередину пологового будинку, відштовхуючи всіх, хто намагався його зупинити. Він метався по всьому закладу, смикаючи за ручки всіх дверей і заглядаючи у всі приміщення, збиваючи предмети та медичних працівників... Нарешті, в одній із палат побачив кохану Ірину. Кинувся до неї, обійняв, спитав "Де син?" Вона прошепотіла: "Його винесли в інше приміщення"...
І тут Остап із жахом побачив, що вони з дружиною знову на пустирі. Удвох. Без новонародженого сина!
Вони були в розпачі. Але треба було терміново йти додому, оскільки надворі було досить холодно, а на Ірині був лише лікарняний халат; верхній одяг залишився у минулому, в пологовому будинку. Остап зняв свою куртку, укутав у неї кохану, і постарався як найшвидше довести її до їхньої квартири. Переконавшись, що з нею все гаразд (якщо не рахувати смутку від відсутності новонародженої дитини), Остап залишив її під опікою сусідки, а сам поквапився до батька, досвідченого чарівника, щоб той допоміг, чим зможе...
* * *
Повідавши все це, Остап Всеволодович знову заходився вигукувати, вдаряючи себе кулаками по лобі: "Це я напартачив! Це я винний! Немає мені прощення!"
Всеволод Миколайович відповів, що син справді зробив помилку, взявши в цю подорож жінку на останньому місяці вагітності. Але, додав він, ніхто не застрахований від помилок. І він, Всеволод Миколайович, будучи недурною людиною й досить досвідченим чарівником, проте допускався іноді тих чи інших помилок.
– Мене здивувало, – продовжив він, – що ти витрачав час на вмовляння пустити тебе до пологового будинку. Ти ж міг домогтися за допомогою гіпнозу, щоб тебе пустили миттєво. Ти ж, як і всі чарівники, добре володієш гіпнозом.
Остап відповів:
– Я від хвилювання так розгубився, що це не спало мені на думку. У ті хвилини я від стресу почував себе не чарівником, а звичайною людиною.
І тут Галина Манюня вголос згадала, що такий випадок був під час її перебування в пологовому будинку. Вона народила Остапа дев'ятнадцятого березня тисяча дев'ятсот сімдесят другого року. А за два дні до цього, як їй розповіли, у цей пологовий будинок увірвався якийсь молодик, кинувся до своєї дружини, яка щойно народила хлопчика, обійняв її, і вони миттєво зникли. Сама вона, Галина, цього не бачила, оскільки знаходилася в іншій палаті, але чула шум у коридорі, коли він метався в пошуках дружини, а медпрацівники намагалися його зупинити.
– От парадокс подорожі в часі, – говорив Всеволод Миколайович. – Ти, Остапе, знаходився одночасно в утробі мами, як немовля, і зовні, як дорослий двадцятитрирічний чоловік. Ти народився дев'ятнадцятого, а твій син сімнадцятого. Виходить, батько на два дні молодший за сина, а син на два дні старший за батька.
Старший чарівник зняв окуляри і, задумливо протираючи скло хусткою, продовжив:
– Тепер вашому синові та нашому онукові двадцять три роки, як і тобі, Остапе. Напевно, він не ріс самотнім сиротою. Напевно, його всиновила якась родина. І тепер нам треба його розшукати, щоби він нарешті познайомився з кровними родичами, з мамою, татом, дідусями та бабусями.
– Я піду до Ірини, – сказала Галина Манюня. – Спробую її втішити, як зможу. А ви, чоловіче й синку, їдьте до пологового будинку та з'ясуйте долю нашого онука. А ви, гості-лицарі, погостюйте в нашому домі удвох без господарів, поки ми не повернемося. Можете поки послухати музику чи почитати книги: он магнітофон, там касети, от бібліотека...
– Ні, ми, якщо дозволите, поїдемо з Всеволодом Миколайовичем та Остапом, – заперечив граф Абдулла. – По-перше, дуже хочеться швидше дізнатися про долю дитини, а по-друге, може, ми зможемо чимось допомогти.
– Згоден, – дозволив старший маг.
Його дружина покинула особняк, а Манюня-старший узяв слухавку домашнього телефону, набрав номер і сказав у мікрофон:
– Алло, таксопарк? Терміново надішліть машину на майдан Гектора Манюні, до будинку номер чотири.
За лічені хвилини до особняка під'їхало чорне таксі (гібрид "Волги" та "Жигулів" з домішкою "Запорожця"), і четверо чоловіків зайняли в ньому місця: Всеволод Миколайович попереду, поряд із шофером, а Остап, граф Абдулла та барон Сергій, відповідно, позаду...
* * *
Всеволод Миколайович Манюня, як славетний чарівник і нащадок великого мага, народженого в цьому місті (утім, коли великий маг народився, це було не місто Манюнинськ, а село Пупочухівка), був відомий багатьом тамтешнім жителям, чимало хто його шанував і гордився ним. Тому, коли він у супроводі ще трьох чоловіків увійшов до пологового будинку, його там зустріли як дорогого гостя. Тим більше, що його син народився саме в цьому закладі, чим пологовий будинок пишався.
Головним лікарем медичного закладу вже двадцять шість років працював Федір Русланович Михальченко. Був призначений на цю посаду у віці тридцяти семи років, а тепер йому відповідно шістдесят три. Він запросив дорогих гостей до свого кабінету, де Манюня-старший і розповів йому вже відому читачеві історію.
– Так, я пам'ятаю таємниче зникнення загадкових батьків того хлопчика, – кивнув головлікар. – Ще б не пам'ятати! Рідкісний випадок. Більше такого не траплялося. Виходить, тим незнайомцем були ви, Остапе Всеволодовичу, а хлопчик – ваш син.
– Що з моїм онуком було далі, Федоре Руслановичу? – допитувався Всеволод Миколайович.
– Ми чекали, що батьки повернуться за дитиною, тому він залишався в пологовому будинку цілий рік. Оскільки батьки, тобто ви, Остапе Всеволодовичу, з вашою дружиною, не встигли дати ім'я синові, чи принаймні не встигли повідомити це ім'я нашим співробітникам, то довелося співробітникам самим підібрати ім'я хлопчику. Для заповнення свідоцтва про народження було потрібне ім'я, по батькові та прізвище. Ім'я та по-батькові співробітники дали на мою честь: Федір Федорович, а прізвище – Невідомий. Так дитина й була офіційно записана: Федір Федорович Невідомий. Потім, не дочекавшись його батьків і вважаючи малюка підкидьком, ми змушені були віддати його до сирітського притулку імені королеви Ґарґамели. Я чув, що згодом його звідти забрала та всиновила якась родина з іншого міста. Але докладніше про це ви можете дізнатися безпосередньо в притулку.
Подякувавши акушерові за інформацію, Всеволод Миколайович, Остап, граф Абдулла та барон Сергій вийшли з пологового будинку на вулицю, де на них чекало те саме чорне таксі. І на ньому поїхали до сирітського притулку.
* * *
У притулку за двадцять три роки змінився склад працівників: старі вийшли на пенсію, а нові влаштувалися на роботу пізніше, тому Федю Невідомого не пам'ятали. Але в притулку був архів, де всі необхідні документи зберігалися дбайливо.
Директриса притулку, Наталія Тимченко, персонально провела гостей до архіву та власноручно розшукала особисту справу Федора Федоровича Невідомого.
Папери повідали, що у 1974 році Федю забрали з метою усиновлення Мойсей Соломонович Роженкранц та Берта Петрівна Роженкранц, бездітна сімейна пара з міста Жорикбурга.
– Після всиновлення він, певно, офіційно зветься не Федором Федоровичем Невідомим, а Федором Мойсейовичем Роженкранцем, – пояснила директорка. – Так що вам слід його шукати далі в Жорикбурзі під цим ім'ям...
* * *
Коли за допомогою того ж чорного таксі четвірка чоловіків повернулася в особняк Всеволода Манюні, цей чарівник сказав:
– На сьогоднішній автобус до Жорикбурга ми вже запізнилися, Остапе. Поїдемо завтрашнім.
А граф Абдулла промовив:
– Планувалося, що ми із Сергієм прогостюємо у вас до завтрашнього ранку. Але через такі надзвичайні сімейні обставини, у вас є більш важливі й невідкладні справи, ніж займати своєю увагою випадкових гостей. Тому, з вашого дозволу, ми вас покинемо з побажанням усього найкращого.
– Якщо ви вважаєте, що так буде ліпше, то я не маю права вас затримувати, – відповів господар. – А за побажання дякую.
– До речі, – вигукнув Остап, – ви ж обоє живете в Жорикбурзі! Чи не знайомі, бува, випадково з цими Роженкранцами?
Абдулла та Сергій переглянулися. Після невеликої паузи Сергій відповів:
– Еее... Знаєте... Кхе... Як би це сказати... Ммм... Ну, загалом... По-перше, мій Нюрмултякський замок та Цимзярдупський замок графа Абдулли розташовані не в самому Жорикбурзі, хай йому щось, а в інших місцевостях.