Яйцепос. Книга 1

Співвітчизники ним пишалися, його поважали. У селі Цуценському навіть заснували його му­зей.

От так звичайна терентопська шибениця виправила долю людини!..

Що ж до музикування на віолончелі, то це захоплення збереглося, не в якості професії, а в якості хобі.

* * *

Акмус із Ісаком, боячись спізнитися на інтригуючу їх зу­стріч зі свіжим академіком (свіжим, тому що це звання Брю­ходухов отримав у тому ж 1985 році, у лютому), прийшли в університет трохи раніше призначеного часу. Чекаючи на Яки­ма Сергійовича, якого поки мало хто називав Сергійовичем, бо це була відносно молода людина, що до того ж виглядала на декілька років молодшою за справжній вік, тупцювали біля дверей 27 аудиторії. Унікальний пивний келих мовчачи лежав у наплечній сумці корчмаря.

Нарешті наблизився двадцятидев'я­тирічний академік в оточенні декількох студентів, які після лек­ції ставили запитан­ня щодо теми. Солдати виходять із оточення, вистрілюючи черги куль по ворогах із кулеметів і автоматів. Академік вийшов із оточення, вистріливши з рота по студентах чергою відповідей. Потім сухорлявий учений з жовтим чубом, в окуля­рах із круглими скельцями, сказав авіаторові й корчмареві: "Прошу до аудиторії", і вони втрьох увійшли.

Почувши говір скляного посуду, молодий академік високо задер світлі брови, тихо свиснув і сказав: "Ну нічого собі!"

– Що? Що? Що? – загомоніли Акмус із Іцхаком Гільденштерном. – Що він каже?

– Мене вразив не стільки той факт, що він РОЗМОВЛЯЄ, і не те, ЩО САМЕ він каже, а та обставина, що він говорить ДОТЕПЕР! – зди­вовано промурмотав Брюходухов. – Адже він почав базікати на початку травня...

– Так, – здивувався корчмар. – А звідки ви зна...

– А зараз уже грудень, – перебивши, продовжив думати вголос полі­глот. – Виходить, минуло аж сім місяців! Просто дивно! За­звичай здатність розмовляти тримається в них не більше трьох годин.

Було ясно, що екс-повішенець володіє інформацією щодо цієї тає­мниці.

– Чому цей кухоль заговорив? – допитувався Акмус, жа­гуче тискаючи шкіряний авіаторський шолом.

– Що він говорить? – перебивав його корчмар, куйовдячи пухнату шапку-вушанку.

– Яким це чином скло видає такі звуки? – запитував авіатор.

– У чому отут справа? – луною доважував Гільденштерн.

Молодий академік, узявши з парти пивного келиха двома руками, сказав:

– Може пам'ятаєте, Ісаку Марковичу, у травні я заходив "Під Рятівну Муху" зі своїм африканським гостем. Ми з ним посиділи, поспілкувалися, перекусили, потім я на пару годин відлучився, аби прочитати лекцію отут, в університеті, а він залишився чекати в корчмі. Потім я повернувся й ми продовжи­ли спілкуватися.

– Так, так, пам'ятаю, – кивнув гарний брюнет, – він був такий чорний-чорний і маленький, навіть менший за нашого Гро­шенятка. У трав'яній спідниці й у намисті із черепів якихось тваринок.

– Він за національністю пігмей, за професією чаклун, на ймення Замбзиганда. Я потоваришував з ним під час афри­канської експедиції, – продовжив Брюходухов, – торік.

– Я почастував його своїм фірмовим пивом, зимкукурою та іншими нашими національними стравами, – згадав Іцхак.

(Права півкуля авторського мозку знову безцеремонно вві­рвалася в оповідку: "Зимкукура? Десь мені вже траплялося це слово. А що воно означає?" – "Тьху на тебе! – обурюється Автор. – Безцінному чита­чеві кортить дізнатися таємниці розмовляючого келиха, а ти отут лізеш із цікавістю щодо дрібниць, які не мають прямого відношення... Слово "зимкукура" траплялося нам у те­рентопській народній "Пісні про те, чого в цій пісні немає", поміще­ній в щосі восьмому за назвою "Терентопські застільні". Там є такий куплет:

"Тут співатися зовсім не буде,

Як два лицарі їли букет,

І про те, як шриньзякобубудець

Зимкукуру сховав у буфет".

Зимкукура – це пиріг із хріновим варенням. Чисто те­рентопські ласощі із чисто терентопською назвою". – "А навіщо вони кладуть у пиріг погане варення? – забелькотіла й півкуля Ліва. – Що, хіба хорошого немає?" – "Хрінове не в сенсі "погане", а в сенсі – "варення із хрону"", – супиться Автор. "Де ж це бачено, щоб із хрону робили варення!" – заявляє Ліва. "Та що ж це за покарання! – вищить Автор. – Там чи­тач уже, мабуть, тремтить із нетерпіння довідатися чарівного секрету звукового посуду, а отут ці... Вибач, безцінний читачу, але доведеться цим набридалам коротко освітити особливість та­мтешньої національної кухні".

Багато хто з терентопців шанували солодощі й творили варен­ня не тільки із фруктів і ягід, що не дивно, але й з іншої сировини: з овочів – капусти, помідорів, огірків, кабачків, баклажанів, патисонів і т. ін.; з коренеплодів – моркви, редису, ріпи, хрону, буряка і т. ін.; із зелені – кропиви, молодих пагонів папороті, ялинової хвої й зав'язей шишок і т. ін.; навіть із грибів, м'яса, і риби... Остап Бендер у романі "Золоте теля" говорить, що самогон мож­на гнати із чого завгодно, навіть із табурета, й додає, що деякі полюбляють табуретівку. (Проте табуреті­вка іноді дуже вдаряє у голову). Терентопці вважали, що із чого зав­годно можна створювати варення.

"А із часнику?" – єхидно бовкнула Права. "Фу, гидота напевно, – морщиться Автор, – але я не ви­ключаю існування в королівстві знавця й шанувальника часни­кового варення".)

Яким Сергійович коротенько повідав співрозмовникам, як він, заглибившись в екваторіальну африканську хащу, знайшов там пігмейське плем'я, що розмовляло невідомим наріччям; як він вивчив їхню мову й подружився із цими чорними короту­нами, особливо із чаклуном Замбзигандою і його десятилітнім синочком на ймення Мгобокбекбе. З тих чудес, які вмів твори­ти пі­гмейський чаклун, Брюходухова найбільше вразила здат­ність викликати звучання неживих об'єктів, що імітувало лю­дську мову.

– Не знаю, як він це робив, – знизав плечима молодий академік, – мабуть, він і сам би не зміг цього пояснити з погляду фізики, але якимось чином цей Замбзиганда, як і його предки, примушує молекули посуду, або іншої речі здійснювати коли­вання, котрі породжують звукові хвилі, причому не хаотичні, а схожі на цілком конкретні фрази, вимовлені цілком конкретним голосом. За давніх часів таке чаклунство використовувалося для того, щоби збити зі сліду й заплутати ворогів, а зараз – із чисто ритуальною метою. Але там річ могла говорити менше двох сотень хвилин, потім замовкала назавжди. Тому мене безмірно дивує, що ваш келих продовжує розмовляти от уже восьмий місяць. Може, тут справа в тому, що через відвідування корчми магами й вампірами в ній присутня якась містична аура, від якої зачаклований келих підзаряджається, як акумулятор від електромережі.

Залишаючи гостинне плем'я, Брюходухов запросив чаклуна в гості й докладно розповів Замбзиганді, як його знайти, якщо африканець опиниться в Європі. Тобто як добратися до Ха­ркова, від Харкова до Державних Дверей, і від Державних Дверей до Жорикбурга.

Це було торік, нагадав Яким Сергійович, а в цьому, 1985-ому, у березні місяці на Замбзиганду натрапила французька наукова експедиція, що досліджувала екстрасенсорні здібності африканських чаклунів.

Французи вразилися його можли­востям і запросили відвідати Європу, щоб зафіксувати його чу­деса в лабораторних умовах. Крім того, пігмеєві-чудотворцеві запропонували виступити в Брюсселі на міжнародній конфе­ренції з паранормальних явищ.

Замбзиганда погодився за умови, щоб програма його перебування в Європі включала від­відування міста Харкова. Учені спантеличилися і відповіли, що цього вони гарантувати не можуть, тому що Харків розташо­ваний у СССР – державі за так званою залізною завісою, куди не всякого запросто пустять.

Відразу дослідники зв'язалися із французькими дипломатами, ті поспілкувалися з совєтськими колегами, і питання напрочуд швидко було влагоджено. Може, тому що Совєтський Союз бідних африканців жалував більше, чим, наприклад, багатих американців.

Пройшовши дослідження в інституті під Парижем, де його здатності зафіксували, але не змогли поясни­ти; виступивши з великою тригодинною промовою на конфе­ренції в Брюсселі, на тему пігмейського чаклунства (ця промова була зустрінута бурхливими оплесками, але, на жаль, ніхто не второпав ані сло­ва, оскільки чаклун говорив наріччям, невідомим тамтешнім перекладачам), пігмей у супроводі при­ставлених до нього фахі­вців на початку травня був доставлений літаком до Києва (бо Харківський аеропорт тоді ще не був міжнародним), а звідти автомобілем до Харкова, де він був поселений у готель "Інтурист" і піддався екскурсії містом з оглядом визначних пам'яток.

Після чого приступився до того, заради чого й погодився на переміщення до Європи: попрямував у гості до Якима Брюходу­хова.

Супровідних осіб раптом одночасно зморив сон, і вони міцно заспали аж до його повернення.

Вийшовши з го­телю "Інтурист", босий Замбзиганда пішов проспектом Леніна убік істори­чного центру Харкова. (Тепер той готель називається "Національ", а вулиця – проспектом Науки, через те що там чимало науково-дослідних інститутів та вузів. Іноді буває, що читачеві хочеться завітати до тих місць, що згадані у книжці. Тож про всяк випадок Автор додає сучасні назви: раптом читачеві приспічить повторити маршрут Замбзиганди.)

Травень у Харкові, як звичайно, був досить те­плим, у цей день температура повітря лише злегка не дотягла до тридцяти градусів, і африканець, одягнений лише в трав'яну спідницю й намисто із черепів дрібних звіряток, почував себе доволі комфортно.

Вигляд настільки незвичайної людини міг би заці­кавити перехожих, навколо екзотичного коротуна могла б навіть зібратися юрба, що заважає вільному пересуванню (тим більше, що день-то цей був святковим і вихідним – 9 травня). Якби перехожі його бачили. Але чаклун вважав за краще не привертати до себе увагу харків'ян, тому вони його не поміча­ли. Якщо хто й засікав поглядом здалеку незвичайну фігурку, то наближаючись робив висновок, що ніякої фігурки немає, що вона лише привиділася.

Так ніким не помічений він дотупав до станції метро "Уні­верситет".

Занурився у транспортну підземку, ввійшов у вагон, доїхав до станції "Історичний музей".

Перейшов підземеллям на станцію "Радянська". (Тепер станція "Майдан Конституції").

Знову ввійшов у вагон і доїхав до станції "Свердлова" (так тоді нази­валася станція "Холодна Гора").

Виринув з-під землі на її на поверхню (тобто вийшов з метро).

Знову ввійшов у вагон, цього разу трамвая № 3.

Продовжуючи в нім рух на захід, доїхав до кінцевої зупинки.

Вивергнувшись із електроколісниці, пройшов кілька сотень кроків уздовж автомобільної траси Т-2106 (тепер це траса Р-46) до границі Харкова з Харкі­вською областю, позначеною прямокутним архітектурним спорудженням.

І увесь цей шлях від "Інтуриста" до межі міста чаклун подолав, не будучи ніким помічений! От що значить – чаклун! От що значить вміння навіювати оточуючим потрібну тобі реальність! От що значить, як то кажуть, відводити людям очі!

Зробив ще кілька кроків і, згідно з інструкцією Брюходухова, збочив праворуч, у сосни...

Хвилин за п'ять після відвороту від траси він опинився перед невеликими заростями колючих ку­щів...

Читач може засумніватися: та як же суб'єкт, що прожив усе життя в джунглях, у первісних умовах, можна сказати дикун, міг так вільно дефілювати в настільки незвичайній для нього обстановці, та ще користуватися громадським транспортом! Але ж Замбзиганда був не звичайним дикуном, безцінний мій читачу, а чаклуном, що володіє зокрема добре розвиненим хистом ясновидіння.