Яйцепос. Книга 1

Хлоп­чик шукав свій жанр, свій стиль, своє покликання.

Жодне із цих занять не дало йому повного творчого задоволення. І підліток вирішив спробувати себе у хуліганстві.

Але не простому, а музичному.

Після злому банківського сейфа, на всі виручені від цієї роботи гроші Якимко купив віолончель Ґварнері й потай від предків навчився віртуозно на ній грати. Із цією віолончеллю він і хуліганив, за що в кримінальних колах йому дали кликуху Фа-дієз-мажор.

"Технологія" хуліганства була наступна. Темним вечором цей халамидник чекав у найпохмурішій алеї парку на самот­нього пішохода. І коли нічого не підозрююча жертва опинялася поруч, зненацька вискакував із кущів і із усього розмаху... ви­конував на віолончелі Італійську сюїту Ігоря Стравінського, Сюїту № 4 мі-бемоль мажор Йоганна Себастьяна Баха, Каприччіо алегро комодо Карло Альфредо Пьятті, або інший музичний твір. Через що захоплена зненацька жертва нестямно репетувала: "Браво!", із усіх рук плескала в долоні й кидала капосникові гроші або квіти, а лиходій тільки криво усміхався.

Так він хуліганив два роки, поки йому виповнилося сімнадцять. Тоді його узяли. Черговий самотній перехожий, не давши лиходієві дограти сюїту, заламав йому руки й доставив у міліцію. Коли полковник подякував сміливцеві за піймання бе­шкетника, герой скромно відповів: "Кажіть голосніше, я глу­хий"...

У музичнім хуліганстві прокурор не виявив складу злочину, однак у ході слідства спливли більш ранні злодіяння Якима, і суд присудив його до трьох років примусових виправних робіт на посаді віолончеліста симфонічного оркестру Великодрібкінської філа­рмонії.

Волелюбний засуджений до примусу ставився нега­тивно, тому при першому зручному випадку здійснив втечу із філармонії. Робінзон Крузо якось допоміг одному росіянинові-бідоласі, репресованому російською владою, дати дьору зі сибірського заслання до Європи, про що, крім іншого, розповідає Даніель Дефо у своєму романі "Подальші пригоди Робінзона Крузо" – другій книзі із трилогії про Робінзона. А цей віолончеліст накивав п'ятами з філармонії без сторонньої допомоги. Зі своєю дорогою віолончеллю. Після чого знову заходився музично хуліганити в одному зі столичних парків.

Його затримали, і за втечу суддя додав строк – п'ять років му­зикування в оркестрі.

Але він знову втік...

Після восьмої втечі суддя зрозумів, що Брюходухов-молодший рецидивіст, і, схлип­нувши, присудив до повішення й наступного заслання...

Вішав хуліганистого віолончеліста його ровесник – почи­наючий кат Інкогітечко. Це було 4 вересня 1975 року. Саме з повішення майбутнього академіка й почався трудовий шлях Інкогітечка.

Бачачи, що де­бютант із незвички хвилюється, Яким став розповідати анекдо­ти про Василія Івановича й Петьку, чим розвеселив новачка в клоунській масці, допоміг зняти психологічну напругу, завдяки чому кат упорався із завданням непогано й навіть зірвав рідкі оплески глядачів.

"Ніде не тисне?" – запитав кат у повішенця тоном кравця, що дав примірити клієнтові щойно зшиту одіж. "Ні, усе нормально", – відповів злочинець, злегка по­гойдуючись на шибениці.

Потиснувши на прощання руку цьо­му першому своєму клієнтові і побажавши йому хорошого висіння, Інкогітечко пішов із майдану Панур­ґа.

Незабаром, намилувавшись видовищем, розсмоктала­ся невели­ка юрба знавців і шанувальників таких шоу.

До речі, серед глядачів цієї процедури був і такий собі Полікарп Таракашкін, фальшивомонетник, відомий у кримінальних колах за кличкою Рубенс. Він зокрема захоплювався живописом, і на повішення прийшов із мольбертом. Коли Інкогнітечко вішав Брюходухова, цей так званий Рубенс швидко зробив із натури ескіз олійними фарбами на ґрунтованій картонці. Потім у своїй домашній майстерні він за цим ескізом написав живописне полотно, котре попервах назвав "Повішення віолончеліста". За декілька років, коли Брюходухов буде відомим вченим і отримає звання академіка, Таракашкін перейменує картину: "Повішення майбутнього академіка Якима Сергійовича Брюходухова на майдані Панурґа". Згодом цю картину у фальшивомонетника купить інший кримінальник, крадій Асланбек Усманкурбанбєрдиходжибабаєв на клич­ку Персик, котрий познайомився з ним у тюрмі, бо був співкамерником (до речі, у тій же камері № 22 з ними короткочасно сидів і молодий тоді король Жорик Дев'ятий, про що, якщо пам'ятаєш, безцінний читачу, Автор уже повідав докладніше у щосі одинадцятому за назвою "Божественні клоуни"). А коли у Жорикбурзі виникне так званий салон злодійських послуг "Золоті Пальці" і Асланбек стане його директором, то прикрасить цією картиною свій директорський кабінет.

Отже, глядачі розійшлися, і залишилися тільки повіше­нець і два міліціонери, які, по-перше, стежили, щоб засу­джений не змотався з шибениці раніше, чим він підпише довідку про каят­тя, а по-друге, тримали напоготові теку із цією довід­кою, очі­куючи, коли він виразить бажання її підписати.

Брюходухов, продовжуючи погойдуватися під подувом лег­кого вітерцю, безтурботно склав на грудях руки й став насви­стувати мелодію популярного терентопського романсу "Рояль у кущах". "Це надовго", – уголос зрозумів міліціонер більш старший та досвідченіший і вийняв з кишені колоду гральних карт. Сі­вши на помості під висячим, вартові порядку заходилися "рі­затися в дурня". Щоб помучити "ментів", яким не терпілося звільнитися від цього обов'язку, лиходій вирішив висіти як мож­на довше. Періодично картярі запитували в шибеника, чи не надумав він підписати довідку. Він щоразу відповідав: "Ні".

За чотири години досвідчений міліціонер став супитися й часто поглядати на наручного годинника, а ще за годину – люто сопіти й ворушити щоками.

Нарешті вибу­хнув: "Інші шибеники як шибеники – підпише швиденько довідку про каяття й гайда в заслання, а цей нахабно висить, випендрюється, нелюд!" – "Таких хлібом не годуй, дай позну­щатися", – підтакнув молодий. "А я за законом маю право висіти стільки, скільки захочу, зате ви не маєте права ображати пові­шенця!" – усміхаючись відповів нахаба.

Саме на шибениці майбутній академік уперше задумався про сенс буття, адже раніше він був зайнятий або правопорушеннями, або підготовкою до правопорушень і не мав часу на філософствуван­ня. Хороша річ – терентопська шибениця: виси й думай собі на здоров'я, без суєти, без поспіху.

Проаналізувавши минуле жит­тя, Брюходухов запідозрив, що існував не зовсім так, як варто було б, і що, можливо, слід змінити долю.

"Через цього суч... кхе, через цього повішенця в мого па­цана не буде свята, – продовжував скаржитися досвідчений міліціонер молодому колезі, підкидаючи трефового валета, бо той побив піковим валетом пікову ж десятку. – У мого Миколки сьогодні день народження, я обіцяв рано звільнитися й зводити його до ци­рку, квитки купив. А через цього упертого ду... кхе, через цього упертого громадянина я отут сиджу із квитками, там Миколка чекає, а шоу незабаром почнеться. Буде замість свята море сліз!" Молодий, підтакнувши: "Отож. І у мене були плани на вечір", побив трефового валета бубновою – козирною – десяткою. "Скільки синові виповнилося?" – запитав зверху засуджений. "Шість", – промимрив буркотун. "Гаразд, так вже й бути, на перший раз я вас відпускаю, я сьогодні добрий, – змилостивився злочинець. – Цирк не варто пропускати. Де там ваш папірець? Підпи­шу". – "За це спасибі, парубоче!" – обрадувався Миколчин тато й миттю подав кримінальникові папку й ручку. Той розма­шисто начертав каляку-маляку, яку треба було вважати підпи­сом, задоволені міліціонери вийняли його із безпечного затишного за­шморгу й нагадали, що протягом доби він має поки­нути Жорикбург і відбути до села Цуценського, де йому, згідно з вироком, належало відбувати заслання протя­гом одного року.

Зібравши все найнеобхідніше (віолончель, смичок, ноти, зубну щітку, бритву тощо) розкаяний виїхав до Цуценсько­го – маленького села, котре загубилося в лісо­степу між столицею й Апчхиградом, що мешканці того села були переважно працівниками колгоспу "Під прапором арістотелізму".

У сі­льській школі було вакантне місце вчителя музики, тому столи­чному віоло­нчелістові відразу запропонували стати виклада­чем, хоч він і був аматором-самоучкою без консерваторської освіти. Як каже народна мудрість: на безриб'я й рак риба. Тобто якщо немає під рукою мойви або минтая, то в крайньому разі можна з'їсти омара або лангуста.

У час, вільний від щеплення дітлахам музичного смаку, сто­личний гість нудьгував, тому що головною розвагою тамтешньої молоді було колективне лузання соняшникового насіння, а йому таке хобі видалося занадто примітивним. З нудьги став відвідувати бібліотеку сільського клубу, де знайшов книги кла­сиків світової літератури, у тому числі не тільки в перекладах, але й в оригіналі. І купу словників.

За допомогою англо-те­рентопського словника прочитав Шекспіра й заодно вивчив англійську мову.

Потім прочитав Сервантеса – вивчив іспанську.

Потім – Рабле – французьку.

Потім – Ґете й Гофмана – німецьку...

У нього виявився феноменальний та­лант до вивчення мов, і по закінченню заслання він міг уже вільно читати дев'ятьма європейськими мовами, включно з ла­тиною.

Оволодіння мовами так йому сподобалося, що, повернувшись зі заслання до Жорикбурга, він відразу ж вступив до університету на курс лінгвістики й став жадібно насичувати­ся знаннями.

У вірші Михайла Свєтлова "Гренада" (і написаних на цей вірш численних піснях) звучить питання:

Ответь, Александровск,

И, Харьков, ответь:

Давно ль по-испански

Вы начали петь?

У пісні Бориса Гребєнщикова "Туман над Янцзи" теж звучить питання:

Ответь, Нижневартовск,

И Харьков, ответь –

Давно ль по-китайски

Вы начали петь?

Навряд чи Харків і інші населені пункти могли б дати дуже точні відповіді. А от Яким Брюходухов щодо самого себе міг би сказати точно: іспанською він почав не співати, а читати, говорити й писати з травня 1976-го року, а китайською – з березня 1980-го.

Закінчивши вуз, Яким Брюходухов володів усіма європейськими мовами плюс двома десятками азіатських. Але й цього йому було замало.

Він пустився в експедиції земною кулею, тобто континентами та островами Великого Світу для вивчення інших мов і наріч. Забирався в найгустіші тропічні джунглі й у найбезжиттєвіші пустелі, знаходив малові­домі племена й пожадливо всмоктував їхні мови у свою мозкову скарбничку.

Він так приловчився, що на вивчення нової мови йому було потрібно всього кілька днів, а іноді, якщо мова була дуже проста, – кілька годин.

У перервах між експедиціями він у Терентопії читав лекції й писав наукові праці, підручники й словники.

Йому одна за іншою присвоювалися вчені ступені, і вже у віці двад­цяти восьми років він мав звання академіка, хоч і не був кар'є­ристом у поганому сенсі цього слова.

Він став одним з найві­доміших у Терентопії громадян.