Слабенько! Міцніше тримай списа. Ну, ще раз!
Френсіс Бомонт, "Лицар Полум'яніючого Макогона".
Я впав з коня і програв турнір.
Юрій Андрухович, "Грифон".
5 жовтня 1995 року.
І от наступного дня, святкового дня 5 жовтня, Дня Шляхетного Мордобою, вже з ра...
– А чому цей день уважався святковим? І звідки в нього така дивна назва? – безцеремонно втручається, перебивши, Права півкуля авторського мозку.
– Тьху, ти навіть не дала мені закінчити перше речення! – дорікає їй Автор. – Але оскільки питання задані й можуть цікавити і читача, почну цей розділ з екскурсу до терентопської історії. А позаяк терентопознавець Ім'ян Побатькович Прізвищенко знається на цьому краще за мене, то...
Автор ляскає долонями й вигукує:
– Ім'яне Побатьковичу, стань переді мною, як лист перед травою!
Гоп – і він вже отут. І знов щось жує, знов серветка на шиї, знов пальці змащені жиром. Чи можна його взагалі зловити в той момент, коли він не їсть?
– Ім'яне Побатьковичу, прожуй, проковтни й розкажи нам про виникнення свята Дня Шляхетного Мордобою.
Прожував, проковтнув, витер пальці серветкою й почав лекцію:
– Коли молодий терентопський князь Мирополк подорожував Європою, обов'язки глави князівства тимчасово виконував його наставник боярин Філофей Ріпа. Не дочекавшись повернення правителя, Філофей помер. І князівський престол зайняв боярський син Яким Ріпа. Коли Мирополк, вернувшись у Терентопію, зажадав повернути собі престол і корону, самозванець відповів: "А хто ти такий? Усі знають, що нашому князеві Мирополку було дев'ятнадцять років. А ти, пройдисвіте, хіба схожий на дев'ятнадцятирічного? Тобі на вигляд усі тридцять. Коли вернеться дев'ятнадцятирічний князь, я йому поверну корону, а ти, тридцятирічний пройдисвіте, забирайся, поки тебе не посадили до в'язниці за шахрайство".
Почувши таку дурість, Мирополк не став пояснювати, що за десять років відсутності він аж ніяк не міг залишитися дев'ятнадцятирічним, а просто спробував силою повернути своє майно. Але в Якима Ріпи були прихильники, які видворили Мирополка із соратниками із князівських палат і намагалися їх заарештувати; однак, там були й люди, які впізнали Мирополка, устали на його захист і відбили в прихильників Ріпи.
Так утворилися дві партії: партія поборників Якима Ріпи й партія прибічників Мирополка. Між цими партіями стала відбуватися млява заворушка, яку терентопські історики патетично називають Першою громадянською війною. Напевно то була насправді не перша бойова розбірка в цій країні, напевно якісь терентопські партії чубилися одна з одною і в домирополківські часи. Але оскільки літописів тих часів не збереглося, то історики вимушені були саме цій так званій війні присвоїти перший номер.
Саме в цей час Мирополк склав про Якима Ріпу віршик, відомий тепер усякому терентопцю:
Мені здаля грозиш рукою –
Мені смішні твої замашки,
Бо кишка в тебе є тонкою:
Солідну не утнеш какашку.
Крім цих чотирьох рядків до нашого часу нічого з його римованих писань не збереглося. Невідомо, чи складав Мирополк і інші вірші, чи це був єдиний у нього напад поетичного натхнення. Він був запеклим читачем текстів, але немає підстав уважати, що й до власноручного написання текстів він ставився з ентузіазмом.
Спочатку перевагу в силах мали якимівці. Але поступово під прапори Мирополка збиралося усе більше таких, хто визнав його законним князем. І козир перейшов на бік мирополківців.
5 жовтня 1568 року мирополківці захопили князівські хороми. І Мирополк власноручно "набив морду Якиму" (узято в лапки, оскільки це цитата з літопису) і передав його в руки ката. Прихильники Якима Ріпи припинили опір, визнавши, що помилялися.
Цей славний день 5 жовтня, день відновлення справедливості, був оголошений національним святом. Оскільки в цей день Мирополк "набив морду" Ріпі, і оскільки князь уважався людиною шляхетною, свято одержало назву: День Шляхетного Мордобою.
– До слова, щодо самозванців, тобто шахраїв, котрі прикидалися монархами. На Харківщині у листопаді тисяча сімсот шістдесят п'ятого року був випадок, коли пройдисвіт-п'яничка, такий собі Петро Чернишов, рядовий солдат мушкетерського полку, що втік із війська, видав себе за імператора Петра Третього, і, як не дивно, місцевий народ повірив авантюристові. Докладніше про це читач може довідатися, прочитавши твір Грицька Основ'яненка "Куп'янський самозванець", – додає Автор, та просить: – Якщо вже ми торкнулися теми терентопських свят, Ім'яне Побатьковичу, то назви й інші, що святкуються в королівстві.
– Крім Дня Шляхетного Мордобою – 5 жовтня, – відповідає терентопознавець, – неробочими святковими днями в Терентопії є: День Червоного Носа – 29 лютого (раз у чотири роки); День Сміху – 1 квітня; Філософський День – 9 квітня; День Блазня – 7 травня; День Лицаря – 12 червня; День Книги – 19 червня; День Напівкруглого Столу – 2 серпня; День Несолідності – 10 вересня й День Чистої Ніздрі – 25 грудня. Крім того, звичайно, Новий Рік – 1 січня, і, занесений з Великого Світу, Жіночий День – 8 березня. Існують в Терентопії й інші свята, типу: День Фей, День Єдинорогаря, День Захисту Драконів, День Журналіста і т.д., але вони не є неробочими днями, якщо не випадають на суботу-неділю.
– Якщо вже ми торкнулися також і теми терентопських заворушок, то заодно повідай, Ім'яне Побатьковичу, і про інші міжусобиці, також іменовані тамтешніми істориками війнами.
– Запросто. Завдяки своєму конспіративному, підпільному існуванню Терентопія ніколи не зазнавала зовнішньої агресії, ніколи не вела війн із окупантами, ніколи ні з ким не боролася за свою незалежність. Усі чотири "війни" (беру це слово в лапки, оскільки в порівнянні з великими війнами Великого Світу терентопські були саме що заворушками), які сталися в королівстві, були внутрішніми, громадянськими.
Друга велика заворушка трапилася в 1661 році, історики називають її Другою громадянською, а також – Стогодинною і Паркановою війною.
Почалася вона із дрібниці.
Король Вавило, відправляючись із королевою Теклею на відпочинок зі столиці в заміський замок, глянув на дерев'яний паркан недалечко від столичного замку й сказав графові Спиридону:
– Якийсь некрасивий паркан. Треба його пофарбувати, чи що. Дай розпорядження малярам.
– А в який колір? – запитав граф.
– Та однаково, аби тільки він не виглядав таким брудним. На розсуд малярів.
Давши таку безневинну вказівку, король Вавило із дружиною відбув відпочивати від державних справ, не підозрюючи, до яких страшних наслідків приведе це його зауваження.
Граф Спиридон дав наказ двом придворним малярам, і вони з фарбами й пензлями пішли до паркану.
Там один з малярів висловив свій погляд на те, як фарбувати паркан.
Другий маляр висловив інший погляд.
Перший сказав:
– Я краще знаю!
Другий заперечив:
– Сам ти дурень!
Перший ударив другого у вухо.
Другий ударив першого в око.
Перехожі почали їх рознімати.
Але виявилося, що й у перехожих існують різні погляди на фарбування паркану. Тому перехожі, солідарні з першим малярем, стали ображати інакомислячих, а ті теж за словом у кишеню не полізли.
Коли словесно-образливі аргументи вичерпалися, перехожі пустили в хід кулаки.
На гамір стали збігатися з околишніх вулиць роззяви, у яких теж виявилися різні думки щодо цієї проблеми, тому вони стали вливатися в бійку.
Незабаром прочуханка поширилася на всі центральні вулиці й майдани столиці. У хід пішли дошки, цегла, прути й інший ударний інструмент.
Таким неспокоєм цивільних громадян зацікавилися лицарі, у яких теж виявилися розбіжності в поглядах на парканофарбувальну проблему. І в хід пішла вже справжня зброя.
До кінця дня вся столиця – Великі Дрібки – являла собою суцільне поле бою.
Наступного дня битви продовжилися, охопивши й пригороди столиці.
Лікарі не встигали надавати допомогу пораненим і покаліченим. Трунарі й гробарі не встигали обслуговувати вбитих.
На третю добу конфлікт докотився до інших населених пунктів, так що вже вся центральна Терентопія виявилася охопленою цією війною.
У ході бойових дій будинки перетворювалися на руїни й попелища. Виникла загроза епідемій, здатних викосити велику частину населення.
Король Вавило насолоджувався відпочинком у замку серед прекрасної природи, співом птахів і ароматами квітів, не підозрюючи про такі неподобства.
Вертаючись на третій день у Великі Дрібки, він побачив прикмети війни: руїни й попелища. І вирішив, що на Терентопію напав Великий Світ, що країна піддалася руйнуванню окупантами.
Але незабаром помітив, як фехтують вилами прості терентопські селяни, як з ненавистю вони шпурляють гній один у одного. Один у одного, а не в окупантів!
На вулицях столиці король застав справжнє побоїще. Громадяни лупцювали один одного чим завгодно, не звертаючи уваги на главу держави. Будинки наводили відчай вибитими шибками і димами пожеж. (Навіть Королівський замок у Великих Дрібках зазнав утрат: крім усього іншого, з нього зник знаменитий напівкруглий стіл, який якісь мародери, скориставшись загальним побоїщем, розібрали на дрова).
Король схопив за рукав одного із забіяк, що гнався із цеглиною за земляком, і поцікавився:
– Що отут відбувається?!
– Боремося! – азартно повідомив той і жбурнув цеглину.
– За що?!
– За те, щоб пофарбувати он той паркан у світло-фіолетовий колір!
Земляк увернувся від цеглини, підбіг і, зваливши борця кулаком, заходився буцати лежачого ногами.
– Ну а ти-от за що борешся?! – викликнув Вавило.
– За те, щоб пофарбувати он той паркан у світло-фіолетовий колір! – відповів той, не відриваючись від жорстокої роботи.
– Як, і ти теж?!
Король продовжив опитування борців і на диво виявив, що всі вони б'ються один з одним за те, щоб пофарбувати паркан у світло-фіолетовий колір!
"Дивно, усі прагнуть того самого, а так жорстоко молотять один одного!" – здивувався монарх.
Більш детальне опитування показало, що хоча всі бажають пофарбувати паркан саме у світло-фіолетовий колір, існує невелика розбіжність. Одні впевнені, що треба офарблювати паркан світло-фіолетовою барвою, починаючи справа; інші переконані, що слід профарбовувати паркан у світло-фіолетову масть, починаючи зліва.
Не зумівши вгамувати співвітчизників, збуджених азартом боротьби, король узяв пензель і цебро зі світло-фіолетовою фарбою, що сиротливо стояли біля паркану, і швидко паркан покрасив.