Яйцепос. Книга 1

– Ангелів немає, це кожний безбожник знає!

– А по довбешці! – гучно й розкотисто аргументував Іполит Четвертий.

– А може він інопланетянин? – несміливо вставив моло­дий пернатий індіанець-майонез, поправляючи окуляри.

– Хто інопланетянин?! Він – атеїст недобитий, матері­аліст неосвічений! От зараз як дам по довбешці – відразу ангели в очах застрибають! – почав заводитися задиристий святий отець. – Інопланетянин!

– Та ні, я не про Наполеона, я про келих, – уточнив Бізончик Солом'яний. – Може, це й не скляний пивний келих зовсім, а прибулець із космосу келихоподібного вигляду. Може, десь є планета, на якій живуть келихоподібні розумні істоти, і одна з них потрапила на Землю й намагається встановити з нами контакт.

– Ви яку книгу зараз читаєте, парубоче? – поцікавився в студента чарівник Акмус. – Чи бува не наукову фантастику про інопланетян?

– Так, про космічних прибульців, – відповів індіанець.

– Я так і подумав, – іронічно усміхнувся очима авіатор.

Індіанців називають червоношкірими. В індіанця Сергія Васильовича Трампа, більш відомого як Бізончик Солом'яний, шкіра була не червона, а звичайного для європейців кольору (що пояснювалося одруженням його індіанських предків із євразійськими аборигенками протягом кількох сторіч мандрівок територією Євразії). Але іронія чарівника вплинула на пернатого студента Жорикбурзької Академії Культури імені Герострата таким чином, що він зробився дійсно дещо червоношкірим у колористичному аспекті. Ну, або, як мінімум, рожевошкірим.

(Ліва півкуля авторського мозку, що мовчала кілька сторінок, оживилася:

– Стоп-стоп! Як ти сказав? "Академії Культури імені Ге­рострата"?

– Ага, – підтверджує Автор.

– Імені ГЕРОСТРАТА?!! – наголошує Ліва, і Права приєднує­ться:

– Може – імені Геродота? Або – імені Геракліта? Або – імені Гер...

– Ні, імені Герострата, – наполягає, перебивши, Автор.

Півкулі, здивовано задерши звивини, переглядаються.

– Але ж давньогрецький негідник Герострат відомий тільки тим, що він спалив храм Артеміди в Ефесі! Знищив пам'ятник культури! – обурюються півкулі. – Як же можна іменем такої безкультурної сволоти, такого жлоба-руйнівника називати академію культури?!

– Можна. Помилково, – пускається в пояснення Автор. – Академія була заснована королем Жориком Сьомим в тисяча дев'ятсот вісімнадцятому році, за рік до його кончини. Для солідності він вирішив при­своїти їй ім'я якогось античного мислителя. Єдине античне ім'я, яке в той момент спало на думку, було – Герострат. Гадаю­чи, що це давньогрецький філософ, король, котрий призабув анти­чну історію (він був уже старенький, пам'ять була слабка), надав ім'я, яке символізує агресивне безкультур'я, вузу ку­льтури. Авторитет Жорика Сьомого був такий високий, що ні­хто не став оспорювати цю назву. Незабаром терентопці так звикли до цього найменування академії, що думки про перейменування навіть і не планували наносити візити в їхні голови.

У Совєтському Союзі закладам культури теж іноді присвоювалися імена людей, які культурі зашкодили. Напри­клад, у Харкові на розі вулиць Пушкінської та Петровського (тепер вулиці Григорія Сковороди та Ярослава Мудрого) був кінотеатр (а кінотеатри, безумовно, теж належать до закладів культури) імені Жданова. Того самого Андрія Жданова, одного з більшовицьких начальників, котрий, звинувативши в безідейності і вульгарності видатних письменників Михайла Зощенка й Анну Ахматову, дуже зіпсував їм життя, чим завдав явної шкоди ку­льтурі. А інший харківський кінотеатр, на початку вулиці Свердлова (тепер це Полтавський Шлях), носив ім'я Дзержинсько­го. Того самого Фелікса Дзержинського, який очолював ЧК, організацію, що знищила чимало діячів культури. (Цей кіно­театр, до речі, перший, найдавніший в Україні й у всій Російській імперії, продовжує функціонувати, але йому повернули первісну, досовєтську назву "Боммеръ"). Втім, якщо в СССР імена таких суб'єктів присвоювалися закладам ку­льтури цілком свідомо, то в Терентопії ім'я негідника було на­дано Академії Культури, повторюю, помилково.)

– А може, ті звуки, які видає келих, зовсім ні яка не мова, а просто безглуздий шум, на кшталт плескоту води або шурхоту листя? Може, просто тембр цього шуму близький до тембру людського голосу й це вводить нас в оману? – припустив популярний кат Інкогнітечко, і всі відразу усміхнулися, тому що глянули на нього; а без усмішки, сміху чи навіть реготу зиритися на цю сміховинну клоунську пику, то пак маску, було неможливо. – Наприклад, морська мушля, якщо її приклас­ти до вуха, перетворює всі звуки на шум моря. А цей келих перетворює звуки, що потрапляють у нього, на людський голос. Просто акустичний ефект.

("У мене питання щодо цього ката, – встряє в рукопис Права півкуля авторського мозку. – Ти, Авторе, казав, що він повсякчасно носив маску. От, як бачимо, і в корчму він приперся у масці. Але ж у корчмі люди їдять і п'ють. Тож, або він там нічого не їв і не пив, або йому доводилося знімати для цього маску, показуючи всім справжнє обличчя. Бо ж маска заважає вживати страви". – "Це дивлячись, яка маска, – заперечує Автор. – Якщо вона закриває геть усе обличчя, тоді так. Але клоунська личина Інкогнітечка була така, що вона не затуляла його рот. Тож він міг їсти й пити, не знімаючи машкари. Ну хіба він бруднив іноді їжею штучні фіолетові вуса, але ця проблема знешкоджувалася завдяки існуванню у світі такого явища, як серветки".)

Гіпотеза ката всім сподобалася. Селянин Наполеон приязно потріпав велике поролонове вухо клоунської маски, кажучи: "Голова!" Навіть Іполит Четвертий (якого тоді, повторює Автор, ще не нази­вали Четвертим) похвалив: "Тверезо висловлює, сонеч­ко".

– Мабуть, так воно і є, – кивнув Іцхак Гільденштерн, – тільки незрозуміло, чому двадцять років цей акустичний ефект не проявлявся, а тепер...

– Ну, може, у ньому з'явилася непомітна оку тріщина, яка так змінила структуру, що келих став резонувати таким дивним чином, – продовжив мудрувати комічний кат.

– Правильно! Розумно! Зрозуміло! – зааплодував атеїст Наполеон. – Кожне чудо можна науково розтлумачити матері­алістичними причинами! А то дурять народ релігіями!

Пу­хнатоголовий і худий, як кульбаба, колгоспник єхидно повертів перед Іполитом Четвертим композицією з пальців, яку українці називають "дуля", росіяни – "кукіш", "фіґа" або "шиш", а те­рентопці – "дрямсиньлоїд". Хуліганистий єпископ миттєво відреагував на цей жест вагомим потиличником, і селянин, по­тираючи го­лову, обізвав його інквізитором.

Завсідники вже звикли до та­ких перепалок між гарячим атеїстом і не менш га­рячим релі­гійним діячем, що були схожі один на одного не тільки гарячкуватістю, упертістю та завзяттям, але й пишною рослинністю, котра щільно вкривала їхні голови, так що з волосяних заростей визирали лише очі та носи; але в священника зарості були чорні, а в землероба бурі. Тому, анітрохи не зніяковівши від вибриків цих патлачів, завсідники продовжили дис­кутувати на задану тему.

– І все-таки ці звуки більше схожі на мову, ніж на без­глуздий шум людського голосу, – міркував уголос Акмус, опершись ліктями на стіл і схилившись над келихом. – Це звучить не як суцільний потік, а як окремі слова й речення. Причому деякі слова повторюються. Прислухайтеся...

Нарешті узяв слово й королівський писар Ульріх фон Сми­рнов, повсякчасно прикрашений чорнильними ляпками. Через свою метушливість і неакуратність він бруднив не тільки пальці, але ухитрявся забризкувати чорнилом одяг і навіть фізіономію. А оскільки відмити чорнило набагато складніше, чим ним забруднитися, то його куляста лиса голова нагадувала глобус, де у океанах тілесного кольору розкинулися фіолетові острови й архіпелаги. Потираючи фіолетовими перстами аналогічні цятки на чолі, він порадив:

– Треба показати цей келих академікові Брюходухову, Яки­му Сергійовичу, нашому знаменитому поліглотові й лі­нгвістові. Він знає майже всі мови, і якщо він не зможе зрозумі­ти белькіт посудини, виходить, це безглуздий шум, а якщо змо­же – то нехай перекладе його слова терентопською мовою, і тоді все з'ясується.

– Тьху ти! – сказав від досади, що така проста думка не вилупилася у його мозку раніше, чарівник Акмус. – Треба було першим ділом показати келих Брюходухову, а не ворожити на кавовій гущі! Завтра ж і покажемо...

Але наступного дня з'ясувалося, що академік три дні тому покинув Терентопське королівство, пустився в чергову екс­педицію і повернеться в найкращому разі за півроку.

Протягом цього строку феноменальний келих стояв на коминковій полиці в корчмі "Під Рятівною Мухою", приваблюю­чи й розважаючи відвідувачів своєю незвичайною здатністю, даючи привід для міркувань та дискусій.

Магічний авіатор час від часу телефонував до Академії Наук, цікавлячись: чи не повернувся академік Брюходухов...

І от 16 грудня, тобто за два тижні до нового 1986 року, коли Жорикбург внаслідок снігопадів був схожий на пінопластовий макет, на запитання чарівника слухавка від­повіла: "Брюходухов біля телефону". На прохання про консультацію поліглот сказав, що завтра він читатиме дві лек­ції в університеті, між якими має годину вільного часу, і го­товий присвятити його магу, якщо той підійде до 14.00 в 27 аудиторію.

Коли наступним днем Акмус у супроводі хазяїна келиха, по піску, котрий знешкодив ожеледь, повз піраміди снігу й при­крашені хвойні рослини наближався до університету, серце чарівно­го авіатора забилося метушливіше від очікування розгадки тає­мниці, яка спантеличувала мага останні місяці.

Очікування виправдалися, і Акмус із Іцхаком дізналися роз­гадки.

Але перш ніж повідати про це, Автор прагне коротенько познайомити тебе, безцінний читачу, з біографією поліглота Якима Сергійовича Брюходухова, тому що доля цього вченого неординарна, адже він став академіком зокрема завдяки... шибениці!

* * *

Народився майбутній академік 1957 року в родині пото­мствених злочинців.

Його дід за батьківською лінією, Кузьма Брюходухов (кличка Ніготь), був крадієм-домушником; бабця за батьківською лінією, Оксана Брюходухова (кличка Тумба), промишляла грабунками на великій дорозі; дід за матери­нською лінією, Осип Сопельман (кличка Сьопа), був кише­ньковим злодієм; бабця за материнською лінією, Софа Сопельман (кличка Пудра), була шахрайкою; батько, Сергій Брюходухов (кличка Сирий), спеціалізувався на зломах банкі­вських сейфів; а мати, Зоя Брюходухова-Сопельман (клич­ка Локшина), угоняла автомобілі.

Неважко уявити, яка доля була уготована хлопчикові з кри­мінальної династії.

У шестирічному віці Якимко обікрав першу чужу квартиру, у восьмирічному обчистив першу чужу кишеню, у десяти­літньому провернув першу аферу, у тринадцятилітньому угнав перший автомобіль, у чотирнадцятилітньому зломив перший сейф, у п'ятнадцятирічному втнув перший грабіж на великій дорозі.