Яйцепос. Книга 1

Сторонніх предметів у псевдокрові не було.

– Навіть не знаю, із чого такі сюрпризи. Цим келихам більш двадцяти років і вони завжди поводилися тихо, – знизав плечима хазяїн корчми, витираючи кутом фартуха "закривавле­ну" ложку. – Якщо хочете, графе, я заміню келих.

– Зробіть ласку. Не люблю, коли об'єкт, з якого я ссу кров, у цей час базікає. – Примхливий труп відкинувся в кріслі й склав на грудях кощаві руки. – Я навіть у колишні часи ги­дував прокушувати ораторів.

Корчмар відчалив на кухню. Там він перелив напій зі звучної посудини в беззвучну, і повернув знаменитому крово­жерові, а дивний келих вимив і поставив на полицю, встроми­вши в нього папірець із блокнота, на якому намалював ку­льковою ручкою знак питання.

В день, що пішов за цією "кривавою" ніччю, корчма "Під Рятів­ною Мухою" була зачинена, бо після присутності в ній місцями цвілих небіжчиків проводилася чергова дезінфекція.

Почала цей гігієнічний захід, як звичайно, Маргарита, оскільки чоловік відсипався після нічного рейваху (Іцхак обслуговував опівнічних прибульців наодинці).

Коли ця мила руда жінка добралася до келиха з папірцем, то ледве не впусти­ла його, тому що скляна річ раптом у руках у неї забелькотала хлоп'ячим голоском якусь абракадабру, або, висловлюючись українськіше, – якусь абабагаламагу.

Зі школи повернулася першокласниця Естер з подружкою Зіночкою Ми­рополкович. Дівчатка зраділи розмовляючому ке­лиху, загала­сували, зафантазували, що це, мовляв, зачарований хлопець, що колись його розчаклують, і він обернеться з келиха на прекрасного юнака...

Потім прокинувся батько й чоловік, і сказав, що із приводу посуду, котрий раптово зазвучав, він проконсультується із чарівником, який заходить у їхню корчму.

* * *

Ранком наступного дня, тобто 11 травня 1985 року, Іцхак Гільденштерн, улучивши вільну хвилинку, затіяв розмову з одним із найзнаменитіших відвідувачів корчми – магом Акму­сом, популярність якому принесли польоти на однокрилому лі­таку, рожевому в червоний горошок, чинені протягом от уже трьох років.

Чародій сидів за столиком біля каміна й, пере­глядаючи свіжий номер журналу "РВЧГ Магія", неспішно вживав сніданок – каву з коричневої філіжанки й бутерброд з маслом та сиром. Камін у цей час був незаселеним, тобто звичайний мешканець цього спорудження – вогонь – був відсутній. Бо й без того було дуже тепло. Формально травень уважається місяцем весняним. Але в Жорикбурзі, як втім і в Харкові, в аспекті погоди це, як правило, сезон зовсім літній. Принаймні, травень зазвичай набагато більше схожий на літо, ніж серпень, який часто нагадує ранню осінь. Іноді здається, що аби погода в цих широтах відповідала календарю, останній слід зрушити на місяць назад.

Корчмар підійшов, тихо кашлянув, щоб звернути на себе увагу клієнта, і поставив перед ним скляного пивного келиха, котрий, будучи простромлений тими що прошмигнули у вікно променями ранкового сонця, заблискав гранями, як величезний діамант. Ак­мус здивовано подивився на Іцхака, мовляв, ну яке ж пиво, якщо я п'ю каву, хіба можна змішувати. Але пиво Гільденштерн у келих наливати не став, а відразу сів і розповів авіаторові про звучання цієї посудини. Пивний кухоль, начебто на підтвердження істини сказаного, став виголошувати хлоп'я­чим голосом фрази невідомою мовою.

Послухавши дивний келих, чарівник, одягнений не в авіаторську куртку, як звичайно, а в картату сорочку з коротки­ми рукавами, бо в куртці було б спекотно, зізнався, що з поді­бними феноменами йому зустрічатися не доводилося, і навіть у книгах з Рожевої у червоний горошок Магії нічого та­кого немає.

(У Великому Світі магія підрозділялася на два основні види: Чорна й Біла. У Терентопії вже більше двох сторіч практикували так звану Ро­жеву в червоний горошок Магію, основоположником якої був Гектор Манюня. Втім, вона була лише місцевим підви­дом Білої).

Корчмар запитав: а чи не може це бути зачарована лю­дина? Акмус відповів, що в прадавніх галузях Чорної Магії перетворення людини на неживий об'єкт мало місце, але, по-перше, ті прадавні знання вже загублено; по-друге, перетворюючись на предмет, людина втрачала здатність роз­мовляти.

– Мій колега й друг Гліб Цвях спеціалізується на яснови­дінні, він може заглянути в минуле цієї посудини, з'ясувати її походження. Можливо, це прояснить причину звуків, – додав авіатор і відсьорбнув із філіжанки кави.

– А коли з ним можна проконсультуватися? – запитав чорноволосий красень.

– Якщо він удома, то хоч зараз. Треба зателефонувати.

У корчмі був телефон, що красувався на дерев'яному столи­ку в куті залу ліворуч від каміна; гарний апарат у стилі ретро, білий з позолоттю; номер на якім набирався не за допомогою натискання кнопок, а за допомогою обертання диска з отворами для пальця. Акмус круговими ворушіннями вказівного перста набрав цифри 071399, поспілкувався зі слухавкою й переконався, що Гліб Любомирович Цвях удома й готовий прийняти гостей.

Передавши турботу про відвідувачів Маргариті, хазяїн корчми з магічним авіатором, прихопивши розмовляючого ке­лиха, поїхали в трамваї на південно-східну окраїну Жорикбу­рга, де жив ясновидець, в чепурненькому особнячку, закутаному у виноградні ліани. Тобто в кінці осені, зимою та навесні дім ви­глядав упакованим у чохол з чорного мережива, а літом та на початку осені – захованим у зеленому лускатому коконі. Проте перед перетворенням на чорні мережива кокон робився золотавим. Взагалі, житло ясновидця було романтичним та затишним.

(До речі, щодо затишку житла. Терентопський поет Франческо Губанедурський за цією темою склав такий чотиривірш:

Є затишним мій старий дім,

Панує спокій в нім та тиша...

Ой! Дім струснув жахливий грім!

То пукнула в підвалі миша.

Він так і називається: "Затишок, спокій та тиша".)

Іноді буває, що прізвище людини відповідає її зовні­шності. Наприклад, у тому ж Жорикбузі проживав такий собі громадя­нин на прізвище Пляшка, який завдяки довгій шиї й циліндри­чному тулубу дійсно нагадував пляшку. Або був там громадянин з фамілією Крук, який завдяки чорним локонам, схожим на пі­р'я, і великому носу, схо­жому на дзьоб, був подібний крукові.

Із чарі­вником на ім'я Гліб Лю­бомирович усе з точністю до навпаки. Його фамілія Цвях добре сполучалася б із людиною худою, стру­нкою, високою. Гліб же Любомирович був протилежністю: невисоким і досить угодованим. Його зовнішності відповідали б прізвища Бульбашка, Міхур або Куля.

У цього тридцятичотирирічного на той час пухтія волосся мешкало на нижній передній частині голови, у вигляді маленької бороди або немаленької щетини; а от верхня й задня частини голови були незаселеними. Тому здалеку могло здати­ся, буцімто в людини голова перевернена нагору підборіддям.

Потиснувши пухкою кистю долоні Акмуса й Гільденште­рна, Цвях впустив гостей у вітальню, запросив сісти у фотелі й з увагою вислухав. Потім, сказавши: "Зрозуміло. Зараз за­глиблюся", поклав на скло розмовляючої посудини товсті пальці, закотив під чоло очі, роззявив рота і так напружився, що аж побілів і навіть ледве чи не посинів. Лисий верх голови покри­вся потом, на неголений низ потекла слина, і навіть із ніздрі ви­солопилася волога. Від напруги він навіть видав звук, але не ро­том; звук, незмінним супутником якого є запах.

Нарешті розслабився й витер хусточкою жирну фізіономію.

– Бачив. Ця кружка була виготовлена дев'ятнадцятого лю­того тисяча дев'ятсот шістдесят третього року на Свіжегнійопольскій гуті склодувом Віктором Петровичем Перекопайболотом. Пісок для скла брався в кар'єрі біля селища Бджолопаси, що в Задвірпольскій області. Гутник Перекопайболото народився в тисяча дев'ятсот тридц...

– Цього не треба, – перебив Акмус.

– Виходить, це найзвичайнісінький пивний келих, такий же, як і тисячі інших? – розчарувався гарний корчмар.

– Найзвичайнісінький, – підтвердив товстун-ясновидець.

– Так чому ж він, хрін подери, розмовляє людським голосом?!

Гліб Цвях знизав плечима.

– Мене цей випадок заінтригував, – зізнався магічний авіатор, задумливо погладжуючи стислим у руці білим літнім кашкетиком (яким через спеку замінив звичний шкіряний авіаторський шолом) своє випнуте квадратне голене підборіддя. – Я пориюся в магічних книгах, пораджуся з колегами. Може, щось подібне десь описане, або хтось зустрічався з такими кур­йозами...

* * *

За місяць Акмус повідомив Іцхакові, що в книгах з його власної бібліотеки, а також позичених у колег, пояснень цьому чуду не зна­йшлося. З розмов з іншими чарівниками авіатор довідався, що кожний з них стикався із неживими предметами, які видавали промови та інші звуки. Тільки то були не скляні келихи, а радіоприймачі, патефони, магнітофони, телевізори й тому поді­бні речі. У стародавніх германських сагах, пригадав Акмус, згадується річ на ім'я Атвейґ, а в стародавніх кельтських сагах – річ на ім'я Круайдін, що ті предмети вміли співати по-людськи. Але, по-перше, ці речі були не посудом, а бойовими мечами, а по-друге, скоріше всього, це просто фантазії вигадників саг, а не факти реальності.

– А якою мовою він говорить? – запитав потім власник однокрилого літака, вслухаючись у белькіт келиха.

– А я почім знаю, – видав "вичерпну" інформацію із цього питання Гільденштерн.

При цій бесіді в корчмі "Під Рятівною Мухою" були при­сутні: Іполит Четвертий (тоді він був ще рядовим єпископом, а не патріархом, і не називався Четвертим), Бізончик Солом'яний (тоді ще не бібліотекар, а сту­дент Академії Культури), худий і пухнатоголовий селянин на прізвисько Наполеон (в 1985 році він був ще колгоспником, а вже за рік стане незалежним фе­рмером), придворний кат Інкогнітечко в клоунській масці, й королівський писар Уль­ріх фон Смирнов (троє останні від­відували цю корчму не на­стільки часто, як Акмус, Іполит і Бізончик, але теж іноді заходили).

– Ангельською мовою, – припустив служитель культу, то пак єпископ.

– Англійською? – Акмус прислухався. – Не схоже.

– Не англійською, а ангельською, – поправив занурений у бороду, вуса та решту розкидистого головного волосся священник. – У середні віки церковники вважали, що не тільки в кожної люди­ни, але й у кожної речі є свій ангел. Пізніше така позиція була визнана єретичною, але хто знає – а раптом у цьому щось є? Може, ангел цього келиха заговорив із нами грішними своєю ангельською мовою? Я раджу подарувати цю чудотворну штуку церкві – там саме місце таким реліквіям.

– А я раджу не дарувати, тому що церква – це розсадник марновірства й мракобісся, а релігія – опіум, – стрепенувся колгоспник, який був переконаним атеїстом.