Яйцепос. Книга 3

Дюк Брунька

Сторінка 71 з 99

– Це я барон Аркадій, а мій супутник барон Панас! Ви самозванці, які привласнили собі наші імена та наші герби! Ви відповісте за цю брехню! Ми викликаємо вас, шахраї, на бій! Ми покажемо вам, як привласнювати собі чужі імена та герби!

Незнайомець із цеглиною на щиті нахилився до незнайомця з комаром і почав щось тихо говорити йому. Той закивав головою. Потім незнайомець із цеглиною відповів:

– Ми не будемо з вами битися, лицарі.

– Як так – не будете! – обурився Аркадій. – Ваша відмова від бою покриє вас вічною ганьбою! Вас стануть за відмову зневажати всі лицарі, і не лише лицарі.

– Не стануть, – відповів незнайомець із комаром.

– Стануть! – повторив Аркадій.

– Не стануть, – гнув свою лінію незнайомець із комаром, – тому що ви поки що не знаєте того, що знаємо ми, а ми вже знаємо те, чого ви поки що не знаєте. Ви в'їдете в Мордредівку, дізнаєтеся істини, і зрозумієте, що тут помилялися. Нині ж нам слід мирно роз'їхатися й продовжувати рухатися своїми дорогами. Невідомо, які нещастя можуть з нами і з вами трапитись, якщо ми вступимо в бій.

– Це просто виверти! Ви ухиляєтеся, тому що просто боягузи! – кричав Аркадій.

– Добре, можете тимчасово вважати нас боягузами, поки не взнаєте істини, – сказав незнайомець із цеглиною.

– Ми можемо присягнутися своїм здоров'ям, що звідси поїдемо до села Бородавок і там затримаємось на добу з гаком, – продовжив незнайомець із комаром. – Тож, якщо після відвідування Мордредівки у вас не щезне бажання з нами битися, то ви знайдете нас там. Але впевнений, що бажання у вас щезне.

– Якщо ви цінуєте своє здоров'я, то не порушите цієї клятви, – сказав я. – А інакше вам же буде гірше. Такими речами не жартують!

І ми продовжили рух до Мордредівки, а ці два шахраї в протилежному напрямку. Проїжджаючи повз них, ми виразили своїми обличчями максимальну до них зневагу. Роздивитися їхні обличчя як слід я не зміг, оскільки заважала тінь від листя дерев, що ковзала по них.

В'їхавши до села, ми зустріли селянина в стьобаному ватнику, під яким виднілася червона сорочка. Це був чоловік середнього зросту, років сорока, з носом картоплею, густими бровами, широким ротом (майже як у жаби, подумав я), лисий і голений. Він тягнув візка, навантаженого, судячи із запаху і вигляду, коров'ячим гноєм.

Представившись йому, ми показали малюнок та поставили відомі запитання. Він, глянувши, відповів, що такого не бачив і про місцезнаходження вкраденого драконячого яйця нічого не знає. І потяг далі свого візка, а ми продовжили неквапливо рух у протилежному напрямку.

За кілька секунд назустріч нам знову потрапив той самий чоловік. Тільки вже без візка, а з в'язанкою хмизу на плечах. Ми здивовано переглянулись. Адже щойно він зник у нас за спинами. Щоб опинитися перед нами, йому треба було дуже швидко оббігти кілька дворів, зробивши пристойний гак, та ще позбутися дорогою візка й прихопити в'язанку! Він привітав нас, ніби ми не обмінялися привітаннями кілька секунд тому. Та ще трохи інакшим голосом, хриплуватим, ніби за секунди встиг застудитися. Крім того, я помітив, що він став нижчим на зріст, і сорочка під ватником уже не червона, а синя. І на голові його було коротке руде волосся замість лисини.

– Схоже, громадянине, ми щойно зустріли вашого брата-близнюка, – припустив я.

– У мене немає братів, тільки сестри, – відповів він.

Дивуючись його схожості з першим зустрічним, ми, зрозуміло, теж показали йому картинку та поставили запитання, пов'язані з нею. Його відповідь не відрізнялася від відповіді його попередника.

Уяви собі наше здивування, сестричко, коли за кілька секунд ми знову зустріли людину з тим самим обличчям! Тільки тепер людина була одягнена у жіночу сукню, на голові її була жіноча хустка, та й постать її була типово жіночою! Ця людина з жіночим тілом і чоловічим обличчям несла два цебри води на коромислі від криниці. Незважаючи на зростаючий подив, ми не забули й цій людині показати картинку та поставити запитання. Відповідь була стандартною, але вже жіночим голосом.

– Що за чортівня! Схоже, що у всіх тутешніх мешканців одне й те саме обличчя, ніби вони всі однояйцеві близнюки! – сказав Аркадій.

Четвертий зустрічний був мужчиною, і на відміну від трьох перших не працював, а сидів, відпочиваючи, на лавці біля паркану. На відміну від попередників, він був худим і високим, сорочку під ватником мав жовту, а наявність волосся чи лисини була невідомою, оскільки голова була вкрита кашкетом. Обличчя було те саме, що й у тих трьох.

Виконавши стандартні формальності (вітання, назву імен, показ картинки та питання), ми запитали, чому у всіх, кого ми тут зустрічаємо, однакові лиця. Тут що, всі мешканці є двійниками?

– Це одне з двох проклять нашого села, – відповів той, хто сидів. – Якщо хочете, розповім. Тільки краще вам зійти з коней і сісти на цю лаву поряд. Так нам з вами буде зручніше спілкуватися.

Ми погодилися, спішилися й сіли. І селянин розповів нам отаке:

У 1744 році в Мордредівці проїздом опинився злий маг Авдій Мотлох, чаклун-чорнокнижник. І його на вулиці буцнув зненацька нижче спини рогами якийсь місцевий цап. Це чаклуна так розлютило, що він прокляв село двома прокляттями. Він голосно загорлав: "За мою поранену сідницю Мордредівка розплачуватиметься сотні років! По-перше, відтепер це село житиме не в ногу з рештою світу, а з відставанням на добу! А по-друге, мешканці села сотні років не зможуть забути мого обличчя!" І поїхав обурений.

І насправді, це село перемістилося в часі на добу назад, і з того часу живе з відставанням на 24 години від решти світу. Тобто коли у всьому світі, наприклад, 27 жовтня, у Мордредівці 26 жовтня, коли у всьому світі 28 жовтня, у Мордредівці 27 жовтня, коли у всьому світі 29 жовтня, у Мордредівці 28... І так далі. І справа не в цифрах на календарі. В'їжджаючи до цього села, людина справді здійснює переміщення у часі і опиняється у вчорашньому дні, а виїжджаючи, відповідно, навпаки, з учорашнього дня потрапляє у день сьогоднішній.

Що ж до другого прокляття, то мордредівков'яни відчули його за десятиліття. Всі діти, що народжувалися після того в селі, виростаючи, мали фізіономію Авдія Мотлоха! Тож після зміни поколінь уже поголовно всі тамтешні жителі носили на головах одне й те саме обличчя, чоловіки та жінки. І справді, жителі проклятого села століттями вже не могли забути чаклуна, оскільки постійно бачили його мармизу, дивлячись на рідних, сусідів, і навіть у дзеркало.

Мешканці Мордредівки зверталися по допомогу до різних чарівників, але ті не змогли зняти із села прокляття. Багато років по тому селяни дізналися, що доброму чарівникові Гектору Манюні вдалося зламати підступні плани Авдія Мотлоха, не допустивши його за поміччю чародійства на територію Каменіани й зробивши таким чином недоступними для нього драконячі яйця. Отже, можливо, Гектор Манюня і зміг би зняти прокляття Мотлоха, бо сильним був той добрий маг. Але коли мешканці села про нього дізналися, його вже не було серед живих. Так що дії прокльонів продовжуються, на жаль.

– Тож зараз тут у вас двадцять восьме жовтня? – уточнив Аркадій.

– Саме так, – підтвердив чоловік у кашкеті.

– Ну треба ж! – здивувався Аркадій. – Щойно, лічені хвилини тому, ми були у своєму часі, де двадцять дев'яте жовтня, а тепер опинилися в минулому! Я про таке читав тільки в науково-фантастичних оповіданнях, і не думав, що самому колись випаде здійснити подорож у часі!

– Але ж двадцять восьмого жовтня ми були в селі Робзякіні, – згадав я. – А тепер знову двадцять восьме, але ми в селі Мордредівці. Виходить, ми одночасно знаходимося й у Мордредівці, і в Робзякіні? Виходить, ми роздвоїлися?

– Саме так, – підтвердив чоловік у кашкеті. – Саме так і буває з тими, хто потрапляє зовні до нашого села.

– Ні, ну це просто якась фантастика! – вигукнув Аркадій.

– Але оскільки подорож у часі ми здійснили не на машині часу, а завдяки чаклунству мага Мотлоха, то цей випадок можна зарахувати не до жанру наукової фантастики, а до жанру фентезі, – зауважив я.

– А щодо однакових облич, – замислився Аркадій, – то, боюся, нам проблематично буде здійснити тут опитування. Бо важко нам буде відрізняти тутешніх одного від одного. Отже, може статися, що ми одну людину опитаємо декілька разів, а іншу жодного разу.

– Раджу вам зробити так: зверніться по допомогу до голови селища, – казав чоловік у кашкеті. – Нехай він збере усіх мешканців села у одному місці, скажімо, на центральному майдані. І ви не будете запитувати мешканців поодинці, а запитаєте одразу всіх, тож нікого не пропустите.

– Хороша ідея, – оцінив Аркадій. – А де нам знайти голову?

– На вулиці Городній. Він там сидить на лавці.

– А де та вулиця?

– А ми з вами зараз на ній і знаходимося.

– А де та лавка?

– А ми з вами саме на ній і сидимо.

– А, то ви і є голова Мордредівки?

– Так, саме я і є голова, Прохор Мастерчук. До ваших послуг.

– Ну то зробіть так, як ви сказали.

– Роблю.

Голова Мастерчук підкликав хлопчика, що пробігав повз, і наказав йому швидко оббігти село та скликати всіх мешканців на центральний майдан.

Коротше кажучи, коли всі зібралися на майдані, ми показали всім картинку та запитали. Дива не сталося: і серед жителів Мордредівки, котрі таки дійсно усі поголовно були на одне лице, ніхто не бачив намальованої людини й не знав, де знаходиться викрадене драконяче яйце.

Таким чином, наша місія в цьому дивовижному населеному пункті була виконана, і ми могли зі спокійною совістю звідти виїхати, щоб продовжувати пошуки в інших. Але не тут то було! Одноликі мешканці категорично не хотіли нас відпускати! Вони буквально благали зі сльозами на очах, щоби ми ще затрималися в них і хоч трохи погостювали.

68 69 70 71 72 73 74

Інші твори цього автора: