Терентопські шпигуни ухвалили, що якщо вже існує така шпигунська традиція, то й вони зобов'язані одягатися по-шпигунськи. І із другої половини 50-х років XX століття облачаються (принаймні, у робочий час) саме в такі туалети.
– А чому газета Рабіновиченка називається "Лиса правда"? – запитав агент чи то Незабудка, чи то Ромашка писклявим фальцетом, коли шістка повернулася від телефону-автомата на колишнє місце.
– Напевно, вона призначена для плішивих, – припустив баритоном агент чи то Кульбаба, чи то Конвалія. – От у нас у Терентопії газета "Королівська правда" видається для королівства, отут, у Великому Світі, газета "Піонерська правда" видавалася для піонерів, "Комсомольська правда" для комсомольців і так далі. Стало бути, "Лиса правда" видається в Харкові для лисих громадян.
– Ні, не тому, – заперечив агент Іван-чай. – Просто її редакція перебуває на харківській Лисій Горі. Тому що там оренда приміщень дешевше, ніж у центральній частині Харкова.
Якщо читач бува не знайомий із географією Харкова, то Автор пояснить, що Лисою Горою називається один із п'яти пагорбів, на яких розкинувся Харків (але крім тих п'яти випнутих угору ділянок, місто займає і значну площу рівнини); випирається вона в західній частині міста поруч із уже згадуваною Холодною Горою. Якщо Афіни, Рим, Єрусалим, Київ та безліч інших полісів називають містами на семи пагорбах, то Харків можна, за бажанням, звати містом на п'яти пагорбах. Харківська Лиса Гора не настільки знаменита, як її київська тезка, куди раніше на мітлах і тому подібному транспорті зліталися всі східнослов'янські відьми й інша "погань" на шабаші. Але, можливо, і в харківській є щось містичне. Недарма ж у Харкові в XXII столітті заснують Інститут Диваків, куди збиратимуться чаклуни, перевертні та інші паранормальні суб'єкти з усієї Землі й навіть із далекого космосу (якщо вірити братам Стругацьким). Втім, до нашої історії це не має стосунку...
– Незвичайне в цього Рабіновиченка ім'я: Фауст, – зауважив басом чи то Незабудка, чи то Ромашка. – Як у алхіміка з німецької легенди, який знюхався з нечистою силою.
– Ні, у того алхіміка ім'я було не Фауст, а Йоганн, – заперечив Іван-чай. – А Фауст, що в перекладі з німецької значить Кулак, це не його ім'я, а його прізвище.
– Виходить, батьки цього Рабіновиченка в якості імені для сина узяли прізвище відомої людини, – констатував фальцетом чи то Кульбаба, чи то Конвалія.
– Це не єдиний такий випадок, – підключився Гліб Любомирович. – Я знаю двох терентопців з аналогічними іменами. Один з них – директор Жорикбурзького краєзнавчого музею Цицерон Володимирович Дуськін, ім'я якого, звісно, походить від прізвища давньоримського оратора Марка Туллія Цицерона. Другий – професійний мисливець Айвенго Родіонович Хохолзон-Бульбашка, ім'я якого, саме собою зрозуміло, походить від прізвища англійського лицаря Вілфреда Айвенго, героя історично-пригодницького роману "Айвенго" Вальтера Скотта.
– Панове, закруглюємося з балаканиною, – попередив Іван-чай. – Із хвилини на хвилину під'їде наш, так би мовити, клієнт. Пане чарівнику, приготуйтеся негайно застосувати до нього гіпноз...
* * *
У газеті "Лиса правда" правда була присутня тільки у вигляді слова в заголовку. Як і багато інших видань, присвячених паранормальним явищам, це розважало читачів небилицями-вигадками. Наприклад, у тому номері, який готувався до випуску під час перебування в Харкові товстого мага Цвяха, були інформації (чи, може, правильніше сказати, дезінформації) про:
виявлення таємничої мумії в прадавніх підземеллях, розкритих при будівництві чергового тунелю харківського метро;
про появу реліктового гоміноїда (то пак так званої "снігової людини") у парку Артема;
про привид князя Ігоря Святославича Новгород-Сіверського, якого днями, мовляв, бачили у Верхньому Салтові, де живий князь зі своїм знаменитим полком побував 810 років тому;
про величезних тарганів-мутантів, замічених на колишньому військовому полігоні біля селища Солоницівки;
про НПО (непізнаний повзучий об'єкт) на Москалівці, який, за свідченням очевидця, був розміром із людину, але виділяв сморід і нечленороздільні звуки;
про те, як під час пологів у пологовому будинку на розі вулиць Чарльза Дарвіна і Ювеналія Мельникова дитина, ще не встигнувши повністю народитися, заговорила давньоірландською мовою;
про те, що на газоні скверу на майдані Свободи виявлені глибокі велетневі сліди, а на металевих туфлях пам'ятника В.І. Леніну, тобто так званому Іллічу, що стоїть поруч на постаменті, – свіжий ґрунт;
про те, що при розтині трупа померлого безхатченка в харківському морзі патологоанатоми були шоковані тим, що кістяк його був із золота 750-ї проби, інкрустованого діамантами;
про те, що собака одного відомого харківського журналіста, ім'я якого не вказувалося, знесла яйце, з якого вилупилося пташеня;
і так далі.
Журналісти " Лисої правди" створювали репортажі й інтерв'ю, не залишаючи стін редакції, адже єдиним джерелом інформації для них була власна уява. Напевно, це видання кимсь купувалося й читалося, судячи з того, що в процесі його існування Фауст Рабіновиченко придбав новий "Мерседес", нові престижні меблі, зробив євроремонт у квартирі на Римарській і почав будівництво триповерхової дачі десь біля Пісочина.
Редактор любив проказувати: "У наш важ... – (при цьому він випивав чарку дорогого французького коньяку, занюхував ананасом і заїдав чорним кав'яром) – ...кий час людям хочеться не мерзенної жорстокої правди, а інформацій, які відволікли б їх від насущних проблем і розважили чимсь надприродним"...
Почувши із редакційного телефону про повінь у квартирі з євроремонтом, Рабіновиченко кулею вилетів з маленької редакції в старому одноповерховому будиночку й оперативно перемістився на новому "Мерседесі" з Лисої Гори до центру міста.
Коли його авто завмерло на майданчику перед будинком колишнього оперного театру, коли він, ляснувши дверцятами, кинувся до рідних пенатів, перед ним виникли п'ятеро в сірих плащах і шпигунських окулярах і один товстий у вельветовій куртці.
– Це він, – шепнув телепату агент Іван-чай з появою з машини щуплого вузькоплечого суб'єкта з великим чолом і в великих окулярах на великому носі.
– Фаусте Соломоновичу, дивіться мені в очі, – вкрадливим голосом вимовив Гліб Цвях.
Редактор "Лисої правди" глянув на нього, збираючись щось сказати, але раптом похитнувся, витягнув руки по швах, витріщив безглузді очі й завмер. Потім, злегка погойдуючись, як хамелеон у русі, він з байдужістю сомнамбули або робота зробив крок уперед.
– Професійно спрацьовано! – похвалив мага Рафаель Комаха. – Продовжуйте.
Дотримуючись беззвучних наказів чарівника, журналіст, безвладний наче маріонетка, увійшов у свій під'їзд, піднявся на свій другий поверх і вставив ключ у замок своїх дверей. За дверима оглушливо загавкав собака, чуючи присутність незнайомців. Судячи з голосу, звір був немаленьким, не болонкою або шпіцом.
– Ця тварина своїм лементом увесь дім на ноги підніме, – засмутився чи то Кульбаба, чи то Конвалія.
– Напевно, зуби чіпкі, – зіщулився чи то Ромашка, чи то Незабудка.
– Ну зробіть же що-небудь, чарівнику, щоби собака замовчав! – попросив Іван-чай.
– Еее... – задумався чарівник.
– На "еее" немає часу. Давайте, скоріше, – підганяв агент.
Гліб Любомирович метушливо витяг з-під сорочки ланцюжок з металевим магічним знаком, що висів на шиї, і, направивши знак на двері, замурмотав заклинання. Щось на зразок: "Ахявцовтцинвірачитиротвопйамуденучатичжотудалкирпялдешилясьтидованамяннанилказмикьснулкачмінжварпсєенретілрібанйец".
Звук крізь двері обірвався на напівгавкоті. Сомнамбулічний редактор відкрив двері й у супроводі шпигунів і мага перемістився в шикарну квартиру.
– Ой, хто це? – запитав басом чи то Конвалія, чи то Ромашка, указуючи чорною рукавичкою на маленьке чудовисько біля своїх ніг.
Це була небачена тварина, завбільшки з великого щура, із щурячим же хвостиком, покрита білою в чорну цяточку шерстю, з якої подекуди стирчало такого ж розцвічення пір'я; із дзьобом і чотирма кінцівками – дві задні були схожі на ноги звіра, дві передні нагадували крила обскубаного курчати. Наявність дзьоба надавала чуперадлику подобу маленької пародії на грифона, з тією різницею, що, на відміну від грифона, він мав не шість кінцівок, а тільки чотири (не рахуючи хвоста, звичайно). Втім, Льюїс Керрол, малюючи ілюстрації до своєї казки "Аліса в Підземеллі", зобразив Грифона не з шістьма, а з чотирма кінцівками, тобто без крил. Тож можна сказати, що перетворений Цвяхом собака став трохи схожим на ті малюнки Керролла.
– Ну ви ж бажали, щоби воно не гавкало, – пояснював товстун, – от я й перетворив її... ну, або, принаймні, намагався перетворити...
– На кого? – уточнював Іван-чай.
– На горобця.
– Горобця?! – перепитав з великим подивом фальцетом чи то Незабудка, чи то Конвалія, розглядаючи плямистого виродка, який, попискуючи на підлозі, норовив дзьобнути шнурок шпигунської туфлі.
– А ви як хотіли! – сварливо забуркотів ображений чарівник. – Думаєте, от так, з бухти-барахти, зопалу, та ще наосліп крізь двері... До того ж я спеціалізуюся не на перетвореннях, а на ясновидінні...
– Нічого-нічого, головне, що воно не гавкає й не кусає, – басом заспокоїв мага чи то Ромашка, чи то Кульбаба.
Чарівник зайшов у кухню в супроводі загіпнотизованого редактора, посадив останнього на табуретку, поклав на стіл сумку з журналом "Мандрівник-надомник", щоб мати вільними руки, помив долоні під краном, витер рушником, доторкнувся товстими пальцями до чола піддослідного, закотив очі, роззявив рота, побілів і видав традиційний звук із традиційним запахом. Потім відсторонив від Рабіновиченка зіпрілі руки й став робити паси над його головою, корчачи пальці...
Закінчивши, витер носовичком піт, слину і шмарклі. І повідомив шпигунам:
– Ви дарма турбувались. Стаття про яйце динозавра – повна вигадка. Він сам її склав, сидячи, вибачаюсь, на унітазі й беручи інформацію зі стелі, або, якщо завгодно, висмоктуючи з пальця. І згаданого там біолога Петренкошвілі-Джигарханштейна він сам придумав. Немає такого біолога, тож не дивно, що ви не змогли його знайти.