Зокрема, книжки про чудотворства мексиканських індіанців на ґрунті вживання наркотичного кактуса, написані якимось Карлосом Кастанедою. Але оскільки, вирушаючи сюди для участі в шпигунській операції, маг не планував робити покупок, то придбав у терентопському обміннику мінімум купоно-карбованців, тільки на дорогу. Про що тепер пожалкував, тому що в Харкові обміняти терентопські шурхотики було ніде.
Потім, зирнувши на наручного годинника і вирішивши "вже час", попростував Римарською убік оперного театру, точніше, обох оперних театрів, нинішнього й колишнього...
* * *
Вулиця одержала таку назву в сімнадцятому столітті, оскільки на ній селилися й працювали римарі (або лимарі), тобто майстри шкіряних виробів. У ті часи фахівці воліли жити й трудитися на одній вулиці з колегами за фахом. У такий спосіб у Харкові виникли також вулиці Коцарська (місце коцарів, то пак виготовлювачів коців – особливого роду килимів), Чеботарська, Гончарівська й Кузнечна.
У місті є декілька будинків, побудованих на початку XX сторіччя за проектами архітектора Олександра Ржепішевського. (В Авторові озвався педант, який уточнює: двадцять сім. Будівель Ржепішевського у Харкові рівно 27 штук.) Від його будов у стилі північного модерну зазвичай віє духом європейського середньовіччя; нагадують вони чимсь стародавні замки. Можливо, через любов Ржепішевського до численних еркерів і великих мансард. На Римарській дві його будівлі: доми № 6 і № 19. Можливо, читач пам'ятає завдяки розділу "Житлоплоща вінценосця", що зустріч мага зі шпигунами була призначена біля № 19.
Пройшовши, крім іншого, поміж тією школою, в якій згадана суперзірка Людмила Гурченко отримала середню освіту українською мовою, і тим драматичним театром, в якому свого часу виконував головні ролі (теж виключно українською мовою) молодий тоді актор Леонід Биков (випускник театрального факультету Харківського інституту мистецтв імені І. Котляревського) – також суперзірка совєтського кіно (обом зіркам тепер установлені в Харкові металеві пам'ятники, і величезні кольорові портрети обох в якості муралів прикрашають стіни двох будинків, там же, в історичному центрі міста), дотупавши до № 19 – сірої п'ятиповерхівки – і обвівши очима заклади на першому поверсі, Гліб Любомирович Цвях виявив, крім інших, вивіску "Бар "Білий Крокодил"". У Совєтському Союзі, а конкретніше в Москві, довгі роки видавався сатиричний журнал "Крокодил". Цього названого в заголовку крокодила тамтешні карикатуристи зображували червоним, як совєтський прапор. Але в природі червоних крокодилів не буває. А от білі бувають. Альбіноси трапляються серед різних тварин, і крокодили не виключення. Якщо читачеві захочеться побувати на харківських місцях описуваних у цій книзі подій, і він вирішить побачити "Білого Крокодила" на Римарській, то Автор відразу попереджає: не шукай, не знайдеш. Немає там такого бару.
– Ага, то ти набрехав, всунувши туди "Білого Крокодила"! – обурюється Права півкуля авторського мозку.
– А от і не набрехав, – заперечує Автор. – Якщо там уже немає цього бару, то це не означає, що його там ніколи й не було. Восени тисяча дев'ятсот дев'яносто п'ятого року "Білий Крокодил" там дійсно був. І це безцінному читачеві можуть підтвердити харків'яни, що жили в ті часи в тому будинку чи поблизу від нього, або які просто проходили повз, а вже тим паче ті, хто цей бар відвідували. Якщо, звичайно, у таких харків'ян досить хороша пам'ять.
Біля входу, позначеного цією вивіскою, чарівник побачив п'ятірку підозрілих типів. Підозрілих, тому що всі вони були в однакових сірих плащах з піднятими комірами; в однакових, насунутих на самі брови, сірих капелюхах із полями; в однакових сонцезахисних чорних окулярах, хоча сонця не було видно через хмарність; у чорних же шкіряних рукавичках і з однаковими валізками-"дипломатами" у лівих руках. ("Якщо я тут знову не згадав штани, шкарпетки й туфлі, то це не означає, що таких не було", – єхидно говорить Автор своїм мозковим півкулям). Тобто виглядали саме так, як учора в замку короля Рафаель Комаха. Поза всяким сумнівом, це були терентопські шпигуни. Король був правий: у "шпигунській уніформі" їх важко одне від одного відрізнити. Тим паче що за статурою і зростом вони теж були ідентичними.
Наблизившись, товстун бадьоро їх привітав:
– Здоров'я бажаю, панове шпигуни!
Типи, які дивилися на нього чорними окулярами, після цих слів стали байдуже, нарочито байдуже, дивитися по сторонах і насвистувати неголосно кожний свою мелодію. Перехожих на Римарській майже не було, і на підозрілу групу уваги ніхто не звертав. Тим більше, що в ті часи, у середині 90-х років двадцятого століття, на постсовєтському просторі, а отже й у Харкові, було хоч греблю гати суб'єктів з підозрілою зовнішністю, тож подібне видовище було звичним і нікого не дивувало, не цікавило й не інтригувало. Чарівник зрозумів, що утнув щось не те, задумливо почухав нігтем ніздрю й згадав:
– Ага! Мій пароль: чи не знаєте, де можна купити воскові цвяхи?
– Краще купіть льодяні шурупи, – відповіла п'ятірка голосом Рафаеля Комахи. Зрозуміло, свист відразу припинився. – "Хвоста" немає?
– У мене? У мене хвоста немає, я ж не Леонід Леонідович Перевертайло-Замийський, – відповів чарівник, будучи профаном у шпигунській справі.
– Це добре, – схвалив, не дослухавши, Комаха. – Познайомтеся, пане чарівнику: це агент Ромашка, це агент Незабудка, це агент Кульбаба, це агент Конвалія, а мене називайте – агент Іван-чай. Це, звичайно, наші позивні для конспірації, наші справжні імена відомі тільки вузькому колу присвячених. Зараз із вашою допомогою ми проведемо операцію під кодовою назвою "Дротяний кефір", яка...
– А чому – "Дротяний кефір"? – не зміг втриматися від питання маг.
– Щоб стороння людина, навіть почувши назву операції, не змогла би за цією назвою догадатися, у чому полягає суть.
– А, – сказав Гліб Любомирович і згадав, як у совєтській кінокомедії "Операція "И"" персонаж Бельбас, у виконанні артиста Юрія Нікуліна, пропонує таємну операцію назвати "И", і на запитання, чому саме "И", відповідає: "Щоб ніхто не догадався".
(Юрій Нікулін, до речі, безцінний читачу, був не тільки одним із найпопулярніших у СССР кіноактором, але й одним із найпопулярніших циркових клоунів. Угадай: у якому місті він розпочав свою артистичну кар'єру? Правильно: у Харкові, на арені саме харківського цирку були перші його публічні виступи. Тобто ще раніше він виступав у київському цирку, але не як самостійний артист, а як помічник клоуна Карандаша. А самостійно із власними номерами – саме у Харкові. Однією з найвідоміших класичних українських комедій є "Сватання на Гончарівці" Грицька Основ'яненка. От і старий цирк (Цирк Генріха Грікке), де дебютував Нікулін, був там же, на Гончарівці, тобто неподалік від Південного вокзалу. Оскільки нинішній цирк біля річки Харків тоді ще не був побудований.)
– А суть операції полягає в тому, що зараз нехитрим способом ми заманимо сюди редактора газети "Лиса правда" Фауста Рабіновиченка, ви його загіпнотизуєте, завдяки чому ми проникнемо в його квартиру от у цьому будинку, і там спокійно, без свідків, ви зможете виколупати з його мозку всю інформацію про загадкове, нібито динозавряче, яйце, а потім ви вкладете йому фальшиву пам'ять, щоби він нас не пам'ятав. Зараз він у редакції своєї газети зайнятий підготовкою нового номера, але я легко переміщу його сюди навіть без допомоги чаклунства. Потрібний телефон, тому гайда до автомата.
І шістка перемістилася до найближчого таксофона, прикритого від опадів маленьким навісом з косими стіночками, що висів на стіні одного з тамтешніх будинків. Таксофони на той час були вже не з дірчастими дисками, які належало обертати, вставляючи палець по черзі в дірочку відповідної цифри, а із кнопочками; але ще монетні, а не карткові. Агент Іван-чай вставив у верхню щілину монетку, приклав до вуха слухавку й набрав номер. Монетка провалилася усередину апарата, що означало встановлення зв'язку. І агент вимовив таке "заклинання":
– Алло, це Рабіновиченко? Фаусте Соломоновичу, у вас у квартирі прорвало водопровідну трубу, перший поверх заливає, негайно їдьте додому, а то змушені будемо ламати двері вашої квартири задля усунення аварії!
І, не очікуючи на відповідь, Іван-чай повісив слухавку на відповідний важіль.
Чарівник погодився, що таке "заклинання" є дуже дієвим, хоча його й не можна зарахувати до категорії магічних.
– Примчиться, як миленький, – густим басом сказав агент чи то Ромашка, чи то Кульбаба.
Не встигнув Іван-чай представити колег чарівникові, як той відразу ж став плутати одного з одним. Іван-чая Гліб Любомирович відрізняв від інших, оскільки з-під його капелюха виднілися руді кучері. В решти ж волосся було русяве, так що й за цією прикметою розрізнити було досить важко.
У той час у Харкові вже побутували перші мобільні телефони. Але були вони, по-перше, занадто великими та важкуватими, по-друге, занадто примітивними за нинішніми мірками, і, по-третє (і це найголовніше), – занадто коштовними щодо тодішнього добробуту громадян. Дозволити собі таку розкіш могли тільки так звані "ну дуже круті чуваки". А простим смертним така заможність була не по кишені. Навіть для королівської скарбниці підпільного королівства забезпечення шпигунів такою корисною технікою було надмірною витратою коштів. Тому по старинці, у разі потреби будь-куди зателефонувати, вони продовжували вдаватися до допомоги вуличних таксофонів. Хоча Україна тоді вже перейшла від совєтських грошей до своїх, так би мовити, незалежних купоно-карбованців, таксофони все ще потребували совєтських монеток.
Автор не знає, чи треба пояснювати безцінному читачеві, що "шпигунська уніформа", у яку були обряджені п'ятеро агентів, була наслідком знайомства королівської розвідки з рядом детективних добутків совєтської літератури й аналогічного кінематографа. Де й агенти іноземних розвідок, що діяли в СССР, і навіть іноді совєтські розвідники, що діяли в недружніх державах, носили сірі капелюхи з полями, сірі ж плащі, чорні шкіряні рукавички й чорні ж сонцезахисні окуляри, навіть у хмарну погоду, навіть уночі й навіть у приміщеннях, де не було ніякого сонця.