Яйцепос. Книга 1

Текст був отакий (припускаючи, що в майбутньому я напишу мемуари про наші мандрівки й зокрема про відвідування цього колгоспу, я заради повноти інформації переписав цей текст, що є цитатою, у блокнот):

"ЯКЩО Ж ЦЕ ВИЗНАЧЕННЯ НЕНАЛЕЖНЕ, А СПІВВІДНЕСЕНЕ Є ТЕ, ДЛЯ ЧОГО БУТИ ЗНАЧИТЬ ТЕ Ж, ЩО ПЕРЕБУВАТИ В ЯКОМУСЬ ВІДНОШЕННІ ДО ЧОГОСЬ, ТО МОЖНА, МАБУТЬ, ДЕЩО СКАЗАТИ ПРОТИ.

АРІСТОТЕЛЬ".

Чесно кажучи, я не пам'ятаю, як ми опинилися в цьому місці й уклалися спати. Підозрюю, що нам у цьому допомогли гостинні й щедрі колгоспники. Герцог Харитон, як з'ясувалося, теж цього не пам'ятав".

(І знову коментар. Взагалі-то гостинніше було б укласти гостей не в конторі, а в житловому будинку, не на розкладач­ках, а на нормальних ліжках. Але лицарі були занадто нетвере­зі, аби дійти до одного із трьох сіл, що оточували колгосп, а нести туди дорослих чоловіків аж ніяк не субтильної статури колгоспникам було важко, тим більше що й самі вони не зовсім твердо стояли на ногах, тому був застосований оптимальний варіант: із Кубічних Буряків принесено дві розкладачки (які значно легші за лицарів), розчепірено в красному куточку контори, і навантажено сонними гостями.

– Я не зрозумів сенсу цитати з Арістотеля на стенді, – скаржиться Права півкуля авторського мозку.

– Так, важко зрозуміти висловлення, вирване з контексту, – погоджується Автор.

А вирвав його не хто інший як зоотехнік Каленик Ганчіроч­ка.

Одного разу дружина, тобто голова колгоспу попрохала його: "Калеку, – так вона його ласкаво називала, – треба прикрасити красний куточок контори якоюсь цитатою з Арістотеля. Наш колгосп називається "Під прапором арістотелізму", у красному куточку є погруддя Арістотеля, добре, якщо б було й висловлення Арістотеля на стенді. Ти ж у шкільні роки оформляв стінгазету, тобі й фарби в руки". – "А яке висло­влення?" – запитав зоотехнік, призначений оформлювачем. "Я гадаю, що кожне підійде, – прикинула Уляна. – Арістотель був розумним чолов'ягою, тож у нього кожне речення, я думаю, розумне, кожне можна зробити цитатою, я так гадаю. Візьми в колгоспній бібліотеці будь-яку його книжку, випиши з неї бу­дь-яке речення й нанеси на стенд". – "Гаразд, рибонько", – погодився люблячий чоловік.

У бібліотеці йому першою з праць Арістотеля трапилася книга "Категорії". Відкрив навмання й виписав перше, що по­трапило на очі.

Коли голова колгоспу побачила готовий стенд із цитатою, вона сказала: "Гм". Потім сказала: "Еее..." Потім сказала: "Тю!" Потім глянула на збентеженого такою оцінкою чолові­ка, і резюмувала: "Ну на те він і мудрагель, аби його не всякий міг зрозуміти. Зійде".)

"Поруч із гіпсовим філософом стояла на тумбочці дбайливо приготовлена для нас колгоспниками трилітрова скляна банка із пряним огірковим розсолом. Ми з герцогом першим ділом ки­нулися сьорбати цей похмільний еліксир. Харитон, наліпивши на голову компрес у вигляді носової хусточки, змоченою водою з карафи, став дорікати мені, що я, мовляв, дозволив йому збільшити хмільний угар питтям бананової наливки.

– Так я ж казав, я ж попереджав... – почав ви­правдовуватися я, ображений такою несправедливістю.

– Казав-мазАв... – передражнив герцог. – Треба було не белькотіти, а, як би це сказати, силою відібрати в мене ту бананівку.

У тому ж красному куточку виявилася й наша збруя зі зброєю. Вдягнувшись у панцири і прихопивши мечі, списи й щити (У дужках помічу, що на щиті герцога Харитона зобра­жено зеленого лева у жовтім полі, а на щиті барона Річарда Не­голеного – червоного трактора у чорнім полі. – Примітка Автора Терентопських хронік.) ми вийшли з колгоспної контори. На столах залишалося те, що ми вчора не доїли й не допили. І ми змогли відразу ж підлікуватися самогоном. І поснідати...

Звичайно, мені не хотілося б, щоби читачі подумали, що такі алкогольні узливання абсолютно типові для лицарських мандрівок, що ми – лицарі Напівкруглого Столу – якісь хронічні п'яниці. Ні. Це був винятковий випадок, пов'язаний з настільки потужними гостинно-пригощальними здібностями тамтешніх колгоспників, що ухилитися від надмірного наповнення травної системи, зокрема й алкоголем, практично неможливо.

* * *

За деякий час, коли самопочуття ще більш покращилося, осідлавши Севера й Синеуса, які під час нашого перебування в колгоспі "Під прапором арістотелізму" мали стійло та їжу в одному з єдинорігівників, ми зайнялися тим, заради чого сюди й прибули: опитуванням населення...

За два дні, перериваючись, звичайно, на їжу й сон, опитали жителів трьох що сусідять із колгоспом сіл, у яких мешкали й колгоспники, і незалежні фермери: Кубічних Буряків, Комахолупів й Цуценського.

В останньому, до речі, ми відвідали музей відомого сучасно­го терентопського академіка – лінгвіста й поліглота Якима Сергійовича Брюходухова, який колись у часи своєї молодості (втім, він і зараз не старий) відбував у Цуценському заслання. Його спочатку повісили в Жорикбурзі за систематичне хуліга­нство, а коли він підписав довідку про каяття, зняли із шибени­ці й відправили в заслання, саме сюди, у Цуценське, де він до закінчення оного заслання працював учителем музики в місцевій школі. В хаті, де він тоді жив, і було згодом влаштовано маленький музей. Крім фотографій майбутнього академіка, там представлені й речі, якими він користувався. Мені найбільше сподобалися табуретка, уми­вальник і ліжко.

На жаль, ніхто з жителів цих трьох сіл не знав, де перебу­ває яйце дракона Щелепенка й тип, намальований шурином дракона Щелепенка...

Покинувши колгосп "Під прапором арістотелізму" й села, що примикають до нього, ми спрямували наш транспорт – Севера й Синеуса – до санаторію "Кришталеві Джерела"...

– Чи знаєш ти, друже мій Річарде, що академік Брюходу­хов, до музею якого ми щойно, як би це сказати, завітали, був першим учителем нашого колеги лицаря Мгоцька, тобто Лицаря Пивної Кружки? – запитав у мене герцог Харитон дорогою до санаторію.

– Ні, я цього не знав, – зізнався я.

– А чи знаєш ти, що перед тим як академік, як би це сказати, Брюходухов опинився в засланні, він був повішений на майдані Панурґа? – продовжив хвастатися ерудицією мій напарник.

– Знаю, мені про це сам кат Інкогнітечко розповів.

– Та провисів на шибениці аж п'ять годин й, як би це сказати, дванадцять хвилин.

– Не п'ять годин й дванадцять хвилин, а п'ять годин й тринадцять хвилин, – поправив я.

– Дванадцять хвилин, я точно, як би це сказати, знаю, – наполягав герцог.

– Тринадцять хвилин, я знаю це з компетентного джерела, – сперечався я.

– Ну що ж, давай з'ясуємо істину, як би це сказати, старим лицарським способом, – сказав Харитон, дістаючи з футляра спис.

– Давай, – погодився я, теж оголюючи зброю"...

(Отут Автор Терентопського, м'яко висловлюючись, епосу припиняє цитувати мемуари Річарда Неголеного, аби переки­нути свою увагу на інших персонажів у наступному розділі. Що ж до Річарда Семеновича Семенова й Харитона Артуровича Шмаркача – такі повні імена барона Річарда Него­леного й герцога Харитона, – то вони, покинувши колгосп, продовжили пошуки драконячого яйця в секторі номер два Те­рентопського королівства, котрий дістався їм для пошуків...

– Семенов, кажеш? – ловить Автора на слові Ліва півкуля його мозку. – Пам'ятаю, на сторінках цього так званого епосу вже двічі згадувалася людина з таким прізвищем, хоча й мимохіть. У двадцять першій частині "Функціонування слідчого" і двадцять другій "Державні Двері" є присутнім ім'я такого собі Бояна Семенова, жорикбурзького перукаря із салону "Що не сіємо, то пожнемо". Цей лицар Семенов чи не родич, часом, перукареві Семенову?

– Не родич, – відповідає Автор. – Вони всього лише однофамільці. У тридцять восьмому розділі за назвою "Письмена лівої ноги" я, між іншим, згадаю російсько-совєтського письменника Юліана Семенова. Отож заздалегідь попереджаю, що він теж не родич цим терентопським Семеновим, а лише однофамілець.)

ЩОСЬ ВІСІМНАДЦЯТЕ. Голос посуду

– ... Налий мені склянку "Крові", хазяїне...

Юрій Яновський, "Майстер корабля".

Так у нас розмовляють кришталеві пляшки...

Франсуа Рабле, "Ґарґантюа та Пантаґрюель".

10 травня – 16 грудня 1985 року.

Отже, увечері 20 вересня 1995 року в корчмі "Під Рятівною Мухою" двоє чоловіків – маг Акмус і корчмар Ісак Гільденштерн, – довідавшись про смерть кримінальника Бандюги, що ту новину приніс Джульєт Грошенятко, перези­рнулися, потім одночасно подивилися на дочку Ісака й скляний пивний келих у її руці, потім знову вп'ялися один у одного й одночасно ж пошепки вимовили:

– Здається, це та подія, на яку ми так чекали.

– Іншого такого випадку може й не бути.

Ці фрази й подальші діла були наслідком подій, що почали­ся за десять років до того. Тому, щоб вони були зрозумілі чита­чеві, він повинен одержати від Автора виклад оних подій. Для чого Автор ніжно хапає читача й разом з ним миттєво пережбу­рюється в корчму "Під Рятівною Му..."

– Нікуди пережбурюватися не треба, – заперечує, перебивши, Ліва пів­куля авторського мозку, – бо вищенаведені репліки й так були вимовлені Акмусом і Гільденштерном не деінде, а саме в цій корчмі.

– Так, – підтакує півкуля Права, – для того, щоб перебу­вати в цьому закладі, треба не пережбурюватися, а залишатися на місці.

– Треба дослухати до кінця, а не перебивати! – дорікає півкулям Автор. – Я хотів сказати, що ми пережбурюємося у корчму "Під Рятівною Мухою" десятилітньої давнини, тобто в тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятий рік. То пак здійснюємо переміщення не в просторі, а в часі.

Людство поділяється на людей, які поки ще живі, і людей, які вже вмерли. Померлі становлять переважну більшість, а поки ще живі – незначну меншість. Поки ще живих настільки мало, що їх можна порахувати на пальцях двох рук (якщо кожний палець символізує мільярд особин; але це стосується часу написання даного тексту, а в недалекому майбутньому при темпах зростання населення для підрахунку знадобляться також пальці ніг, а потім і пальці іншого індивіда).